Піп і наймит

Зустрічає раз один дядько наймита Івана та й каже йому:

- Наймися до мене. Я дам тобі добру плату.

А той йому і каже:

— Я до вас наймуся, поки на печі не заведуться кози. Чи за день, чи за місяць, але за це треба заплатити сто карбованців.

А дядько йому й каже:

— А як не заведуться весь вік, то й служитимеш?

Він йому відповів:

— Служитиму, але дозвольте мені бігати з поля додому, коли мене дрік кусатиме.

Багач дозволив.

От вони рано запрягли воли з дядьком і поїхали в степ. Той Іван і каже дядькові:

- Ой, дядечку, мене дрік кусає!

Він каже:

— Скоріш біжи додому!

Той Іван прибіг додому і слухає під вікном. А тітка розмовляє з попом:

— А що буде, як Іван застане?

— Сховаєш мене в телятник.

От Іван кричить:

— Одчиніть!

Тітка та заховала попа в телятник. Він увійшов у хату та й каже:

— Ви сидите дома, а бугай уліз між телята та й коле їх.

— Оце ж, — каже тітка, — боже мій. Я ж тільки-що з телятника. Там нема ніякого бугая.

— Ану світіть, — каже, — тїтко свічку.

Засвітила тітка свічку. Іван узяв палицю, пішов у телятник і каже:

— Оце наше теля, і оце наше теля, а оце не наше. Чого воно сюди заплуталось?

І почав бити попа палицею. Попобив він того попа і пішов на степ. От він прийшов на степ, дядькові не признається. Той дядько і питає:

— Де ж ти гуляв, Іване?

А він каже:

— Ой, дядьку, хіба мені гульня. Я ледве живий додому дійшов.

От на другий день знову каже:

— Мене дрік кусає!

- Біжи, — каже дядько, — скоріше додому.

Він побіг додому. Підійшов до хати і слухає, що промовляє піп з дядьковою жінкою. Піп і каже:

— Ну, що буде, як Іван застане? Він мені так набив боки тоді, що я ледве доплівсь.

А тут Іван і постукав у двері.

- Стій! Не журися. Я тебе сховаю на горищі у вовну. Він тебе не знайде там, — каже тітка попові.

Той Іван одчиняє хату, каже:

— Кип'ятіть воду, та ще й багато, відер двоє або й троє.

— А нащо це?

— Еге ж! Як нащо? Ви сидите дома, а нічого й не знаєте? Скоро міль усю вовну поїсть.

Тітка накип'ятила води. Іван каже:

— Наливайте двоє відер.

Набрали двоє відер води кип'яченої, засвітили свічку і лізуть на горище. Іван ллє воду і приказує:

- Ой, буде тобі, вража міль, тітчину вовну їсти!

Вилив одне відро, бере і друге. Піп з усіх чотирьох схопився та не попав на драбину, а в дірку з горища. Іван з горища — та за попом. Тітка — за Івана і придержала його. Прийшов Іван на степ, а дядько й питає:

— Де ти ходив? Може, до дівчат, та не признаєшся?

А Іван і каже:

- Е, ні. В суботу признаюсь.

От на третій вечір пішов Іван знову додому. Став і слухає під вікном. А піп і розмовляє з тіткою:

— Ти знаєш що: мабуть, я буду йти додому, а ти завтра навариш хорошого обіду, горілки купиш і принесеш мені в степ обідати.

А Іван все це слухає під вікном.

— Я буду, — каже піп, — недалеко села орати і у мене сірий та білий віл. Ні в кого таких не буде.

Іван послухав під вікном і пішов собі на степ. Перед обідом пішов до сусіда, що орав з жінкою, та й каже:

— Дайте мені, тітко, сірої хустки.

Він перев язав вола свого сірою хусткою та й каже дядькові:

— Ну, лягайте спати, а я поорю ще до обіду.

Той дядько ліг спати під возом, а тітка несе попові їсти, та не попала до попа, а попала до свого Івана, робітника, та й каже:

— Драстуй, Іване!

— Драстуйте, — каже, — тітко!

— О! А чого це ви сюди попали?

— Та оце ж, — каже, -— мій голубе, матушка сказала, щоб я понесла батюшці їсти. Шукала я, шукала, та ніяк не попаду. Та оце до вас прийшла.

— Ну, ідіть, — каже, — тітко, коло воза з дядьком посидьте, а я понесу батюшці їсти.

Він узяв, поставив ту їжу у борозні і пішов до батюшки. Каже:

— Знаєте що, батюшко? Казали дядько, що прийдуть і сокирою зарубають вас.

— Оце, — каже, — спасибі, Іване, що сказав.

Та й поглядає на Івана, щоб він не бив.

Той Іван повернувся од попа до дядька та й каже йому:

— Казали батюшка, щоб ви прийшли з сокирою та наладнали їм букаря.

Той дядько взяв сокиру та й іде до батюшки. Батюшка як угледів, що дядько йде з сокирою, та й почав тікати — і бички покинув. Дядько прийшов до букаря, походив, походив довкола — все справне, а сам собі й думає:

«Чого ж батюшка втік?»

От дядько іде до свого воза. А тітка сидить з Іваном. А Іван уже бреше тітці:

— Ось дивіться, тітко, дядько йде злий, злий, з сокирою. Мабуть вас зарубає!

Тітка схопилась з-під воза і тікать додому. Дядько питає:

— Чого то тітка побігла, наче навіжена?

- Та то ж, — каже, — в селі горить ваша хата, а вона побігла гасити.

Той дядько сокири не покинув та й побіг за тіткою. Тітка, як оглянеться, що дядько біжить, та:

— Ой, — каже, — битиме мене! — та й у ліс сховалась.

А дядько побіг у село. Іван слідом за дядьком. Поки дядько ставок обминув, Іван скинув штани та й перебрів. Прийшов до лісу, де високий дуб стояв. Виліз на дуба, закутався у гілля та й чекає. Аж дивиться, дядько побіг. Позаду тітка біжить. Прибігла до того дуба та й каже:

— Люди старі казали, що на оцім дубі бог сидить.

А потім і питає:

— Божечку, божечку, чим би їх, сукиних синів, потруїти? Це про Івана і свого чоловіка.

А Іван з дуба обзивається, ніби бог:

- Хорошим м'ясом та киселем, та варениками, та горілкою, та огірками солоними.

— А од чого ж вони будуть труїтися?

А Іван з дуба:

— Од м'яса поніміють, од киселю посліпнуть, од вареників поглухнуть, а від горілки не встануть, а од огірків, — каже, — полопаються.

— Ну, — каже, — спасибі, боженьку, спасибі!

А бог:

— Спасибі, спасибі!

Той Іван зліз з дуба і пішов в табір. От дивиться — дядько іде.

— Ти ж, — каже — Іване, казав, що хата горіла.

— Та то, мабуть, вихор замів, а мені здалося, що ваша хата горить.

От на вечір Іван каже:

— Буду йти додому.

Той дядько каже:

— Візьми бики та й поїдеш.

Той Іван запріг у передок, і прив'язав до нього ланцюг довгий-довгий.

Дядько і питає:

— Нащо ти ланцюг взяв?

— Та мене, — каже, — коло лісу часто дівка лякає, а я її хочу зачепити ланцюгом та й притягти до вас.

От той Іван приїжджає додому. Спинив воли потихеньку і слухає під вікном. А той піп і каже:

— Ну, так що, Ганно?

— Еге! — каже, — батюшко, не журіться. Я молилась богу, так бог казав мені, чим їх потруїти.

А піп каже:

— Ой, заживемо, Ганно!

От той Іван:

- Тпр, гов! — нібито він тільки що приїхав.

А піп і каже:

— Ой, куди ж ти мене сховаєш?

Каже:

— В сундук, де попіл.

А у них кожну суботу тільки вивозили попіл. Закон такий був. Заховала попа, вийшла і каже:

— Чого це ти, Іване, приїхав?

Каже:

— О, це ж я приїхав того: солонець на ниві завівся, так я хочу взяти сундучок з попелом і посипать ниву, бо завтра субота, щоб раніш пошабашити.

— Ну, лягай, — каже, — засни, а вдосвіта й поїдеш.

— Та, ні, — каже, — буду зараз. Давайте ключ до сундучка.

— Та я і ключ загубила!

— Давайте, давайте!

Дала ключ. Іван і виносить сундук. Прив'язав далеко-далеко ланцюгом од передка той сундук і каже:

— Гей, поїхали!

Котиться сундук ззаду, а піп перекидається в сундуці. От він з гори на гору, з гори та на гору, а піп кричить у сундуці. І хотів до дядька одвезти попа, а туман накотив, і він заблудив. От тоді зустрічає пан Івана.

- Що це ти, — каже, — везеш у сундуку?

Каже:

— Оце ж, паночку, піймав чорта.

— Невже? Покажи ж, який він.

— Ви злякаєтесь.

— Ні, — каже, — я стану з рушницею і зразу вб'ю, як вискочить.

Той як одкрив сундук, піп як вискочить з сундука, пан як закричить:

— Калавур! — і рушницю загубив, злякався.

От той Іван приїжджає до табору та й каже дядькові:

— Ну, — каже, — дядьку, оце сьогодні нам кінець життя.

Той дядько з ляку:

- А чого ж це так?

— Нас, — каже, — буде жінка з попом труїти, запригайте воли, дядьку, будемо їхати додому. А дома — робіть те, що я буду робити.

Той дядько запрягає воли, сідають і ідуть додому. От приїжджають вони додому, а жінка:

- Скоріше, скоріше, чоловіче, в хату. Я вже й обідать вам наготовила. Сама і бикам дам.

Іван і каже:

- Ну, беріть же, дядьку, мішалку добру в хату і я візьму собі.

От вони увійшли в хату, поставили мішалки в кочерги і посідали за стіл. А піп сидить під ліжком, дивиться, як будуть труїтися. От вони їдять м'ясо, а жінка питає:

— Ще вам?

Вони нібито поніміли, мурчать.

— О, — каже, — слава богу, вже поніміли.

А батюшка виглядає з-під ліжка.

— Став швидше киселю, щоб посліпли і нічого не бачили.

Вона й поставила киселю.

- Став, — каже, — швидше вареники, щоб поглухли.

Вона поставила і вареники.

— Став, — каже, — швидше і горілку і огірки.

Як випили горілку, а огірки під себе — подавили, нібито полопались.

От той батюшка вискочив з-під ліжка.

- Слава богу, вже нема їх!