До Івана Вишенського через століття

З народними обрядами і звичаями, із силою прадавньої української віри християнська церква вела нещадну борню. Вишенський у XVI столітті пише довгі послання проти двоєвір'я, вичисляючи там цілий календар народних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу.

Може, і ти материнську веснянку
чув десь під вишнею на світанку?
Тільки ж недовго за ненину руку
тримавсь... Попи повели в науку.

Чом воно так ведеться негоже:
йдуть із народу внуки Дажбожі
в школу чужої, лихої освіти —
щоб зневажати, а не любити!

Розум тобі дав народ і душу,—
чом же ти лад предковічний рушиш?
Звичаї, пісню рідну тавруєш...
Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.

Ладану чад і церковного дзвону...
Гнівно речеш з амвону, з Афону.
Трощить і палить гаї зеленаві
люта твоя, велемудра ненависть!

Ще недокрадене є в цім краї,
радість — дознищити закликаєш?
Богом біблейським страхаєш запекло.
Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.

Тільки ж немає — ні пекла, ні раю.
В мові, в пісні народ не вмирає.
Світло — крізь темряву... На яснозір’я
може, ще й вибредем — із двоєвір’я.

З погару й потопту, із відчужень —
Леле! за ким то сопілочка тужить? —
Ой, на Івана та й на Купала...
що з таланом душа, та пропала.

Тризни не буде, жалів погребних...
Хто ти такий? І кому потрібний?
Згинеш, як пес в бур’янах, бурсаче...
Око змії за тобою заплаче...