Рік не місити хліба

Рік не місити хліба, Боже, Боже,
Чи я жива, чи я в страшному сні?

Не бачать очі, ноги пухлі, босі,
Ступають по долівці, як чужі.
Чи б»ється серце, чи вже спочиває?
Не бачу світу і душею сню.
Кричати, плакати, а голосу немає,
Молитися, а руки не зведу.
Топити піч? Ні, більш топить не буду,
Бо як потягне димом з черені,
То так замлоїть в горлі, в грудях,
В очах перевертається мені.
Курити піч пусту – марна робота,
А думка вража хоче обдурить,
Що в горщику щербатому отому
Окраєць житній, схований, лежить.
Устану лиш, піду за лободою,
Є й з лободи наїдок, не біда.
І то вже харч, гірш мучились зимою,
Зимою навіть лободи нема!
Устану, хай лишень ось посвітає.
Чи день настав, чи теж опух і спить?
Ніхто, ніхто до хати не загляне,
Немає більше вже чого трусить.
Трусили, Боже милий, все забрали.
Вже краще б душу видерли мою!
Квасольку з вузличка рябу повисипали,
Полову й ту забрали у мішку.
Умерти б, думка вклякнуть, оніміти,
А діти, діточок кому віддать?
Лежать в підпіччі голі, посірілі
І сплять холодні, довго-довго сплять.
І добре – сплять, нехай лишень не плачуть,
Нехай не скиглять: «Їсти, їсти дай!»
Бо я лежу колодою, ледача,
Не маю чим їх голод втамувать.
Ти спиш, Оксанко, доню, спиш, мій сину?
Які холодні, вкрию ніжки їм.
Диви, як міцно спить моя дитина,
Що й оченят не закрива вві сні...
Минула нічка, дітки, сонце світить!
Село німе, не чуть собак, півнів,
Давно вже їх, давно на харч пустили,
Ловили навіть жаб і горобців…
А в хаті пахне, пахне хлібом свіжим,
Ним пахнуть двері, лава, піч і стіл,
І голод зирить вовкулакою у вічі,
Як пес-приблуда, смика за поділ.
Ізниділа, знищіла, скам»яніла,
Душа не бачила ні Паски, ні Куті,
Я б кору з вишень у саду поїла,
Бо хлібом пахне, пахне все мені.
Не білена хатина, як могила,
Біля ікони ні лампад, ні свіч,
Лиш в комині навісний, осмілілий
Регочеться і вдень скажений сич.
Ти бачиш, Боже, чи ти одвернувся
Від нас, як скинули додолу в церкві дзвін?
Поплакала б – немає сліз, не ллються,
Пуста душа – немає жити сил…
…Устала, як мара із домовини,
Штовхнула двері, вийшла на поріг
І мертвими, незрячими очима
Дивилась на залитий сонцем світ.
Посунулась, одвірок відпустила,
Заплуталась, упала в спориші,
З грудей черствим окрайцем покотилось
Скалічене сподобіє душі.
Не крикнула і, навіть, не стогнала,
Розкинула розшиті рукави.
То - Україна з голоду вмирала
На ситій, житом сіяній землі.