Україно моя, Україно, –
шум гаїв, переливи гудків,
ніжна пісня і мова перлинна –
ніби сльози кохання палкі…
Відчуваю тебе, відчуваю
і в легенді, і в пахощах нив…
Ой ти гаю, мій гаю-розмаю,
ти навіки мене полонив.
Припаду до зеленого схилу,
пригорну щирий шовк-ковилу, –
як люблю я цю землю милу,
так безмежно люблю!..
Я побачу її спозарану,
бо чував, як за давніх років
тут терзали дівчат-полонянок
і ловили сліпих кобзарів.
Ще з часів вікопомної Січі,
міцно скроплена русим плачем,
вміла ворогу глянути в вічі
і на меч відповісти мечем.
Ти – гартована
в битвах жорстоких,
ти – втолочена кров’ю
й кістьми,
знов народиш дітей яснооких,
щоб гордитись
своїми дітьми.
З солов’ями щебече ліщина,
ясен-день понад
світом встає…
Хто терзає тебе, Україно,
той розстрілює серце моє!
І не скоро замкнусь я,
не скоро…
Та хотів би, як стліну вже
в прах,
щоби небо твоє яснозоре
заіскрилось – мов клятва –
в очах!
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira