Українська ніч (За оповіданням М. В. Гоголя)

Чи знаєте Ви українську майську ніч?
О, ні! Не знаєте, мабу́ть, напевно.
В гаю кричить свою журливу пісню сич,
Запрошує до танцю наречену.

Ось роздається неосяжний небосхил,
Серпанком чемно місяць випливає.
Відважним воїном стоїть він серед зір,
На Землю ясний промінь посилає!

У срібнім сяйві млосно ніжиться земля,
Немов із казки вийшла загадково.
Повітря прохолодне й чисте, мов сльоза,
Доносить вітром пахощі квіткові.

Яка чарі́вна і божественна ця ніч!
Стоять ліси натхненно й нерухомо.
Зустрівшись з мороком і сяйвом віч-на-віч,
Тінь величезну кидають додолу.

Сплять тихо-тихо трохи стомлені стави,
Несуть їх води темряву і тину.
Понуро дивлячись, як квітнуть знов сади,
Ув'язнені у темні вічні стіни.

Застигли зарослі черемхи вздовж ставів,
Наповнивши повітря ароматом.

Старі черешні по́між вод і берегів
Коріння простягли між очеретом.

Під свіжим подихом нічного вітерця,
Соромлячись тріпочуться листочки.
А він жартуючи їх кличе до вінця,
Й цілує цвіту ніжні пелюсточки.

А зверху велич неймовірна і краса!
Все небо вбралось в зоряне намисто.
Що раптом заспана прокинулась земля,
Від сяйва срібних променів іскристих.

І так все стало урочисто навкруги,
Що на душі безмежно стало й дивно.
Скрізь ожили лісні гаї, стави й степи,
І випливли видіння чудодійні.

Немов на бал зібрався весь містичний світ,
А соловей виводить для них трелі.
А красень-місяць ясні зорі полонить,
Вдивляючись у срібні акварелі.

І лиш на пагорбі, геть стомлене село,
Дрімає в чарах лагідної ночі.
І лиш свіча кой-де освітлює вікно,
Немов горять хатинончині очі.
17. 04. 2014