Вербова доля

Вітри вербу гвалтують лугову.
Осінній лист її — останній сором
Зірвався й ліг в оглушену траву.
Вітри вербу гвалтують п'яним хором.

Не кличе порятунку, не клене
Ще й, круто провокуючи наругу,
Зелене лоно, наче муліне,
Одну біду нанизує на другу.

Всім курявам доступна, всім вітрам,
Байдужа до людського лихослів'я,
Розвішала принади, наче крам,
На ярмарок, на гвалт, на безголів'я.

Наповненні дощами, як торби,
Женуться над лугами хмари драні, —
Здасться часом, не було б верби,
То й не було б на світі урагану!

Ген буреломи дикі та круті,
Рятівника ж ні зліва, ані справа...
І не втекти вербовій простоті
Від наглого, насильницького права.

За смерчем, смерч. За гвалтами — журба.
Спішать стихії, мов голодні, жерти,
Але весною знов шумить верба
Неначе наречена, а не жертва!

Така сердешній доля — юний вік —
Болючі рани гоїти на тілі.
Весною зламле всякий чоловік
Пучок верби до вербної неділі!

Гей Україно, ти хіба верба
Уквітчана весняними квітками,
Що так безумно губиш, мов раба,
Красу та честь перед гвалтівниками?