Ясен дитинства

Я знову в селі, де в колисці гойдався
І перші слова до матусі сказав.

Тепер на вітання ніхто не озвався,
Лиш ясен сердечно гіллям похитав.

Цей ясен в уяві я бачив нерідко,
Як друга веселих дитячих забав,
А поряд і грушу, мов добру сусідку,
Що вийшла спочити в буянні отав.

О ясене любий, розлогий, як море,
Як ти поживаєш у ріднім краю?
Лем ти пам’ятаєш про біди і горе,
Що лемківську долю спіткали мою.

„Тужу я за вами, – шепнув мені ясен, –
Я вас виглядаю, за вас я молюсь:
Надія моя із роками не гасне,
Бо вірю, що лемків з вигнання діждусь”.

На серці зробилось і сумно, і славно,
Немов промайнуле дитинство зустрів.
А поруч стояв у задумі печально
Той ясен, що прадід колись посадив…