Слава про кобзаря Василя Литвина житиме вічно

7 квітня пішов в інший Світ Василь Степанович Литвин (1941 – 2017), Кобзар, Мудрець, Великий Українець, Світла Людина, лицар українського народного Духу, заслужений артист України, Вчитель, Духовний наставник, Батько для багатьох нас, творець Стрітівської кобзарської школи, член Історичного клубу «Холодний Яр».

Україна незалежна вже понад 25 років. Та українські митці, які своєю працею, творчістю, життям несуть справжню Українську Національну Ідею, часом залишаються маловідомими на загальнодержавному рівні. Про них мало говорять по радіо, їх не показують по ТБ. До таких людей належить і славний сучасний філософ Василь Литвин.

Разом із дружиною Антоніною Іванівною вони прожили понад півстоліття, народили і виховали шістьох дітей: 4 синів і 2 доньок. Всі вони мають вищу освіту і власні родини. Удвох з дружиною і однодумцями Василь Степанович втілював у життя свою ідею створення кобзарської школи. І ще 1989 р. у с. Стрітівка Кагарлицького району була відкрита єдина і до сьогодні школа, де юні кобзарі опановують академічну і старосвітську бандури, кобзу, ліру. Учні Василя Литвина розлетілися по всій Україні нести його Слово і українську пісню.

Саме у пісні кобзар бачив порятунок душі народу, воскресіння його величі і сили. Він залишив своїм нащадкам сотні власних пісень. Кожну пісню, авторську чи народну, Василь Степанович не просто виконував неперевершено, він її проживав. Здавалося, що він говорив із самим Богом.

Щире слово Вчителя, Наставника Литвина чекали козацькі організації і колективи педагогів, різні громади і прості люди. До нього на прощу, за мудрою порадою, філософською думкою у с. Гребені, що на Правобережжі Київщини, їхали не лише з усіх куточків України, але й із закордону. Багато років Василь Литвин був Головою Ради старійшин українського козацтва. Він мріяв і вірив у воскресіння козацького духу в Україні, і був переконаний, що добробут і могутність нашої держави можлива лише за об’єднання козацтва.

Він жив у мальовничому селі над Дніпром. У його маленькій хаті немає газу, зате є піч, на якій зростали діти. У їхній родині завжди шанували український звичай і книгу. Та найбільше Василь Степанович шанував Природу. Він любив кожну квітку, пташку, дерево, жабку так само, як і людину. Бо знав, що людина — лише частина Всесвіту. І довколишній світ дарував йому свою любов. Пташки сідали йому на плече, їли насіння з його рук. Дерева і трави ділилися з ним своїми таємницями, а квіти, за словами Василя Степановича, дарували йому мелодії пісень.

Здавалося, своїм великим люблячим серцем кобзар хотів обігріти усіх, кого знав. Вболівав за долю своїх дітей, друзів, побратимів і всієї України. Був справжнім альтруїстом. Таких безкорисних і щирих людей я не зустрічала у цьому світі, де правлять гроші і засилля чужинецької моралі. Василь Степанович ніколи не розумів рабської покори чужій культурі і моді. Він свято беріг Український Козацький Звичай. Гостро відчував Правду. Жив по-справедливості, умів розсудити, підказати, порадити, віднайти істину.

Залишив після себе кобзар багато учнів, декілька сотень пісень і силу-силенну мудрих висловлювань. Його щирі слова падали в душу у слухачів добірним зерном і проростали добрими ділами і правильними вчинками. Він ніколи нікому не нав’язував свого способу життя, своїх поглядів на Світ. Він просто жив і творив любов і добро, дарував радість спілкування з ним, його бандурою і піснею.

Василь Литвин не називав себе пророком, хоча умів передбачати події; не називав себе волхвом, хоча ніс мудрість, знання, світло; не називав себе цілителем, хоча зцілював наші душі щирим словом. І його любов, світло, пісня, слово житимуть завжди.

Поховали кобзаря Василя Литвина у рідних Гребенях за давнім Українським Козацьким Звичаєм. Звучали пісні і молитви до Рідних Богів, славили Даждьбога, тіло накривали китайкою. Прощатися з Великим Українцем приїхали звідусіль не лише рідні, друзі, учні, відаючі люди, козаки, митці, педагоги, але й, за звичаєм, привели коня. Декілька годин звучали зворушливі слова вдячності на адресу Василя Степановича; вдячності Долі за радісні миті спілкування з кобзарем-філософом, за можливість доторкнутися до його Знань. А кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко супроводжував козацькими піснями до Вирію світлу Душу Василя Литвина, який сповна виконав свою місію у цьому земному житті. Він не помер, а перейшов в інший Світ, відлетів у Вирій до Предків, щоб знову повернутися у свій Український Рід.