Безжалісна хронологія

Якщо у народу забрати його історію, то за два покоління цей
народ перетвориться у натовп, а ще за покоління ним можна буде
легко керувати

1482 р. Щоб послабити Велике Князівство Руське, Литвинське та Жемайтське, до складу якого у той час входила й Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили, сильно пограбували та спалили Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами. Пізніше, російські історики це спалення перекладуть на плечі хана Батия нібито у 1240 році.
1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1626 p. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.
1627 р. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено «Учительське євангеліє» Транквіліона Ставровецького разом з іншими авторами та «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського.
1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите.»
1654 р. Переяславська угода з Московією. Прийняття «протекції» московського царя. Русь Україна та Московія зобов'язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога – Польщі.

І ось до чого це призвело в наступні 350 років:

1654–1708 pp. Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків– проти старшин.
1656 p. Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б. Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде «оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество» і вимагає припинити військові дії.
1659 р. Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І. Виговський спільно з татарами вщент розбиває москалів. Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу. В міжусобній боротьбі І. Виговський зазнає невдач, чим негайно скористались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. «Князь Баратинський, вирізавши в Україні біля п'ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому «высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва». (Є. Гуцало. Літ. Україна. 12. 04. 1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б. Хмельницького.
1667 р. Розчленування Руси внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання ляхів з Руси України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна — до Польщі. Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни» (В. Лизанчук, с. 34, 35).
1689 р. Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: «... к нам первее не прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...». Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специал но для изданий малорусской печати» — визнали москалі в 1905 р. («Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова»).
1672 р. «Заказ крепкой, чтобы люди польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе».
1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України.
1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.
1689 р. Заборона Київській Лаврі друкувати книжки без патріаршого дозволу.
1690 р. Московський собор православної церкви засудив «Кіевскіе новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивилівського, І. Славинецького, наклавши на них «проклятство та анафему».
1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
1693 р. Лист Московського патріарха до Києво—Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1703—1720 pp. Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.
1704 p. Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.
1708 p. Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII.
1708 р. Захоплення через зраду виродка Носа і зруйнування столиці Гетьманщини М. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто порабували, а потім спалили. «Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців», – доповідав французький посол у Париж (В. Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991. С. 59).
1709 р. Хан-цар Петро І (Кобила) видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі «... товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося – не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали», – писав самовидець, кошовий Стефаненко.
1709 р. Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянськоі «академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато і ших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. » Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах. музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко, «Українська культура»). «Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», — визнав пізніше князь М. Трубецькой.
1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
1713 р. Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь Русія Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як «Росія»).
1718 p. Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, «... численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,.. серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались» («Історія Русів», ст. 303—304, вид. 1956 p.).
1720 р. Наказ хана-царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб «... во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні.
1722—1727 pp. Перше скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії під керівництвом московського генерала.
1724 p. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована wерковна книга «Триодъ» «не совсем с великороссийским сходная», а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто, просто загарбав.
1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
1734—1740 pp. Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.
1735 p. Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси Україні.
1735—1739 pp. Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів – в 10 разів більше за її річний бюджет.
1737 р. Московський намісник у Києві князь Баратинський арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привілеями м. Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссылаться им в вольностях будет не на что».
1740 р. Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Переписи 1740—1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 році було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російської мови викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 р. Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси Україні.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1752 р. На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.
1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1755, 1766, 1775, 1786 pp. Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини XVIII ст. та першої половини ХІХ ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок — у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 —3; у 1849 – 2; у 1850 – 1; у 1851 – 2; у 1856 – 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
1759 р. Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1762-1763 pp. Московська цариця Катерина II (Сучка), видала два маніфести про іноG земну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов'язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. «Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили... На козацьку кров... (М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, «Січ», 1991, стор. 70).
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
1764 р. Інструкція Катерини II князю О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінG цій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зниG кли...»
1764 р. Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
1764 р. Скасування української держави Гетьманщини.
1765 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1766 р. Синод видав суворий указ КиєвоG Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
1768 p. Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом ўонти і Залізняка, відомого під назвою «Коліївщина», після підступного і зрадницького захоплення москалями, які воювали з поляками, його керівників: москаль полковник Гур'єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з'явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдности дій, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев'язав у своєму наметі старшину і захопив у табір 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.
1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.
1769 р. Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
– 1775 р. 1775 p. Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні 1768—74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип'ятирічне ув'язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського. «...в травні 1775 р. рада при височайшему Дворі» постановила: «истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства» ... Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч осіб оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша...» (М. Киценко, стор. 64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Литовському статуту.
1777 р. План виселення кримських татар з Криму, українців – з України, а на обжиті ними місця переселення московитів з Московії. На здійснення цього плану А. Суворов за лічені дні виселів з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі.
1777 р. Після смертi 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Слухові) москвинська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукоG писів. – 1780 – 1783 pp. Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1781 р. Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження загальномосковської системи управління в 1783 р. – 1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
1783 р. Закріпачення селян Лівобережної України.
1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, «іби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу голосом, свойственным российскому наречию». Те ж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.
1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
1785 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друканю, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1793 р. Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами, вислали до Сибіру, або в інші губернії.
1797 р. В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.
1797 р. Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи «кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката», яких москалі погнали на завоювання Персії.
1800 р. Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
1807 р. Учитель Харківської гімназії Т. Сєліванов хвастався: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали поукраински с учениками; да мы, тоесть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски» («Слово Просвіти», 1998, ч. З, стор. 10).
1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії.
1812 р. Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підневільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).
1819—1829 pp. На початку XIX ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них: після придушення Чугуївського повстання (1819 р.) до суду було віддано 363 особи, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826 р.) до суду віддано й жорстоко покарано 150 осіб. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829 р.) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.
1824 р. Міністр освіти А. Шишков видав розпорядження: «Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто «русское». «Цензурний режим в отношенії малоросійськой пісмєнності» зобов'язував: «Подвєргать запрєту всякоє малоросійскоє слово как по существу врєдноє і опасноє для государствєнного єдінства» (ж. «Україна», ч. 26, 27, 1993 p.).
1830 p. Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.
1833 p. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари – московити..,» (Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою «русифікації юго-западного края».
1830—1835 pp. Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835р.
1839 p. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками «не давая пєрєвєса любві к родінє над любовью к отєчєству».
1847—1857 pp. Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка «революційний демократ», «нєістовий» В. Бєлінській в грудні 1847 р.: «Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлєца,... Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля – одін на государя імператора, другой – на государиню імпєратріцу...». Москаль – завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між «революційним демократом» — знавіснілим шовіністом, і лісовим дикуном.
1853 р. Спотворено видання «Літопису» Граб'янки.
1862 р. — Закриття українських безоплат них недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За «українофільську діяльність» на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська і Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати піG дручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою.

ЦИРКУЛЯР МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ ВАЛУїВА ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (18 ЛИПНЯ 1863 р.):

«Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії. У С.Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.Петербурзький цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загально руська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії. Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв'язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі, до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити... Це розпорядження було передано на височайше государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення. (Хрестоматія з історії України. — К.: 1993. С. 141—142.)»

1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети «Мета»: «... всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов'янина, турок ніколи так підло не душить cербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество... Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знайомим або із сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають осіб 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислані: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об'являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтає в грязь українців за те тілько, що вони українці..., п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?... 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва...» (Українець. З України. «Слово». 1863р., 4. 85. Цитовано за В. Лизанчуком, с. 95—97). Цей лист аноніма зі Східної України, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в ХІХ ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відстали на тисячоліття.
1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.
1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев; производятся прибавки к содержанию...».
1870 p. Вказівка міністра освіти Московії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення». Отже українців відносили до «інородців». В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М. Гоголь, В. Короленко, А. Чехов, П. Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М. Остроградський, маляр І. Рєпін та багато ін ших), як і нашу історичну та культурну спадщину.
1874 р. Москалі видали новий статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.
1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.
1876 р. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це «загальне правило» діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.
1876—1880 pp. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького – лише за переклад одного речення з ївангелія українською мовою. «Нємєдленно вислать із края Драгоманова і Чубінского, как нєісправних і положительно врєдних в крає агітаторов... с воспрєщенієм в'єзда в Южн. губ. і століци, под сєкрєтноє наблюдєніє».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українською мовою, але російським прописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
1895 p. Заборона видавати українські книги для дітей, «...хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными». Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: «Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. Воспретить». На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать». (В. Лизанчук, стор. 105).
1896 р. Б. Грінченко в одному із часописів писав: «Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашій людині рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі «подвиги рабської вірности». (В. Лизанчук, стор. 107).
1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
1888 р. Указ Олександра III «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
1889 р. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.
1899, 1903 pp. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві.
1900 p. і наступні роки – Цензурою виключаються такі слова як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1905 р. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про відміну заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
1905—1912 pp. Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.
1905 p. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це «загально державна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.
1906 і 1907 роки Закриття «Просвіт» в Одесі та Миколаєві.
1908 p. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
1910 р. Уряд П. Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до «іновєрцев» і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.
1910, 1911, 1914 pp. Закриття колоніальною владою «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
1914 р. Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.
1914 p. Заборона москвинською владою святкування на окупованій Московією частині Руси-України 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1914 p. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ. «Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом (газета «Киевлянинъ», 1914р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: «Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки». В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів «Просвіти», «Пласту» та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.
1914 р. Заметка о докладе полтавского губернатора фон Богговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа 1914 р.

1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов.

3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4. Составить правдивую историю молорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — это «окраина» государства в былые времена.

5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.

7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.

8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

10. Всеми способами искоренять употребления названия «украина», «украинский».

11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.

12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом. (Праці Українського Наукового Інституту. Варшава, 1932.)

1915 р. Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупанти, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінности, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу – перетворювали Україну на випалену землю.
1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.
1917 р., 7 листопада. Внаслідок контрреволюційного перевороту, до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок Геоциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917— 1953 pp.
1917 р., грудень. Отримавши нищівну поразку на І-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують «Українську республіку Рад» та створюють «уряд» України, більшість в якому складали жиди та москалі і який опирався на інтервентів. (З понад 3000 делегатів І-го Всеукраїнського з'їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з'їзду й перебралися до Харкова). Москалям треба було «возвратіть Украіну Россії. Без України нет Россії. Без украінского угля, желєза, руди, хлєба, солі, Чорного моря Россія сущєствовать нє может: она задохньотся, а с нєй і совєтская власть, і ми с вамі», – повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій під виглядом «совєтсткой власті». І справді, жидам та москалям було що взяти в Україні. До Першої світової війни вона займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909—1913 pp. становила 98 %; у 1913 p. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія – 3,8 млн. тон; залізної руди – 7 млн. тон, а Московія – 2,2 млн. тон. (В. Кубійович. Цитовано за В. Лизанчуком, с. 164). На теренах Руси-України, куди під вивіскою «українського радянського уряду» увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці. В квітні 1918 р. Сталін надсилає В. Затонському записку вказівку, в якій визнає, що Ростов та Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький «український уряд» – то лише «гра на публіку»: «Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді – А. К.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру. » (С. Королівський, Укр. іст. журн. № 5, 1963).
1918 р. «I – учредительный – съезд КП(б) Украины состоялся 5—12 июля 1918 года в Большом театре в Москве и все руководящие «украинские» коммунисты были привезены в Украину В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем подавляющее большинство из них были даже не марионетки малороссы, а чисто московские люди либо «интернационалисты». (Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // «Дружба народов», 1995, ч. 10, С. 161—172, Москва.)
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним усі приречені на смерть.
1918 р. Більшовик Гершель Радомишельський (псевдо – Зінов'єв) заявляє, що «соціал-демократія – крило фашизму», і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. людей. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.
1918 р., 26 січня. Захопивши Київ, московськоGбільшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка... «Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана советам України» (телеграма Леніну Бланку від командувача московсько-більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу Муравйову «за братську допомогу Україні»: «Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'язок». Як виконувався «революційний обов'язок» і в чому він полягав, пізніше розповів В. Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації («уряду») України в той час. «...ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим все українське» (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський — розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц. Р. чи були її противниками – А. К.). Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював – от хто фактично збудував Радянську Україну (В. Затонський, «Національна проблема на Україні». Цитовано за М. Береславським «Хто і як встановлював совєтську вдасть на Україні», Львів, 1992 р., с. 12). Яке будувало, таке й збудувало. «Будівництво» Радянської України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В. Короленка, який мешкав тоді у Полтаві. 6 березня 1918 р. він записав у щоденнку: «Убийства, грабежи... Большевик – это наглый «начальник», повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей...». 30 березня: «Большевики обстреливают город. Зачем? В этом – весь большевизм. Все не большевистские – враги. Весь остальной народ для них – ничто».
21 березня 1919р.: «Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их – крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидатся в глаза и раздражает...». 13 травня 1919 р.: «Комуния» встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистких деятелей (особенно в «чрезвычайке») разжигает традицонные и очень живучие юдофобские инстинкты...».
13 квітня 1920 р.: «...если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, – то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам».
25 травня 1921 р.: «Коммунизм лицемерен до мозга костей... Ясно, что дальше так идти не можно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия... (як показав хід історії, не більше 16 років – А. К.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь... (І справді значно страшніше було попереду – А. К.). Ему (москалеві – А. К.) нужно еще учиться, а не учить других...».
1918–1920 pp. Масові розстріли військовополонених. Початок виселення українців у створені місця масового ув'язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створеG ні декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК– від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чи ном «куркулів»), а згодом — усіх інших. «...необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах» (Декреты Сов. власти, т. З, М., 1964 р., с. 291). «Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси», заявив у вересні 1918 р. М. Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії. «Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу... Смерть їм!» – істерично верещав В. Ленін Бланк у серпні 1918 р. (ПЗТ, т. 38, с. 38—40). – 1918—1921 pp. «За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, гвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило закінчувались розстрілами. «Чрезвичайка» насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони «Червоної (очевидно, від кровi жертв – А. К.) Армії» винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців... засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову. Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які «спеціалізувалися» у виколюванні очей. (Р. Нілостністський. «Криваве сп'яніння більшовизму». 1925 р., Німеччина. Цитовано за кн. Ю. Борця)... У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях «надзвичайок», коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: «Заткни йому пельку розтопленим, оловом, щоб не верещав, як порося...» І цей наказ виконували з буквальною її точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв... У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах ... Частo практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській «надзвичайці»... (Н. Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П. Пересвета «Враги». Москва, 1993).
1919 р. Після завоювання України більшовиками – знищення національне свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста тисяч.
1919—1921 pp. Кожна інтервенція москальсько-жидівських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Руси-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. «Якщо не підвезете до 1. VI – ми пропадемо всі», писав Ленін Бланк О. Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М. Фрунзе, головний кат Ленін Бланк писав 18 травня 1921 р.: «Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас — зібрати з України 200—300 мільйонів пудів». Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів в 1918 р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!
1919 р. 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада – священника І. Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.
1920—1922 pp. Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. «Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків» – по гвардійські вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців.
1921—1923 р. Акція ліквідації українського народу – голодомор в Україні.
1921 p. Під містом Базаром (на Житомирщині), за наказом Котовського та Фріновського комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків. «Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: «Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!» Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости... Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше — зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: «Ми служимо тільки Україні!» А із сотень дужих грудей майже одностайно — «Ще не вмерла України...» – Агоонь! – заволав оскаженілий комісар. «Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати...» (Б. Тимошенко. Другий зимовий похід. К., Фундація ім. О. Ольжича, 1995, стор. 10).
1921—1922 pp. Перший (ленінський) за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П. Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців. «Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи більшість волостей і уіздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини» (Віктор Шкуратюк, 1993 р.). «Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець — А. К.) брав їрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей. тоді можете прийти і сказати: «Ми голодуємо», – заявив Лейба Бронштейн (псевдо – Лев Троцький) делегації голодуючих селян.
1921—1922 pp. За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150тис. українців — учасників національно-визвольної боротьби.
1921—1930 pp. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917—1919 роках. «Зачем возрождать допетровскую епоху, зачем гальванізіровать украінскій язик, которий покрился уже прахом», повчав у Запоріжжі москвинський письменник ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», писав голова «українського уряду» Х. Раковський.
1922 р. Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців в Москвинській імперії. – 1922 р. Голова ВЧК Ф. Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).
1922 р. В. Ленін Бланк підписує «Декрет об изъятии церковных ценностей». 3 розбоєм, який після цього почався, не йдуть у порівняння ніякі монголи. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 ївангелії у срібному та золотому оздоблені, осипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий — дарунок гетьмана I. Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота, вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; понад 50 срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг, оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг, визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг, оздсблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння – шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки XII ст. і вивезені в Московію. Одна з кращих робіт – Дмитро Солунський – опинилась у Третяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою золотих монет 25 кг, а срібних талярів – 288 кг, знайдений в кінці XIX ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі. Наша найдавніша книга, Остромирове ївангеліє, написане у 1056—57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, знаходиться в С.Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеї та книгозбірні Москви вивезені з України також: ізборник Святослава (написаний в Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї Київського князя Святослава; Мстиславове євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації — у всіх підручниках з історії та археології) – в Ермітажі... Взагалі, всі предмети становлення нашої національної духовности вивезені москалями з України й знаходяться в Москві чи С.Петербурзі (В. Кирневич, С. Грабар, «Наше слово», № 30, 1996р., Варшава). Багато художніх цінностей, вивезених з України під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.
1922—1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури — кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятных») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні агенти НКВД. Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участi в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині біля села Куряжанка. (П. Черемський, «Щедрик», Харків, 1994р.).
1923 p. Щойно створений «Союз Республік» був всього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з'їзду комуністів: «...Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць,... а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого «єдинонеділимого». З доповіді Й. Сталіна: «... у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське – придушити». З виступу М. Бухаріна: «На Україні... склад партії москальсько-жидівський, ... й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму». В Україну «товаришів, які з оскаженінням боролися» з Україною, призначали з Москви Бланк Лєнін, Бронштейн Троцький, Джугашвілі Сталін. Ось деякі з них, всі – не українці: А. Бубнов, Ф. Сергеев (Артем) (створив Донецко-Криворізьку «республіку», яку хотів приєднати до Московії), Е. Квірінг, Г. Пятаков («Да здравствует красный терор!»), Ш. Грузман, С. Косіор, Є. Бош («Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути... не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі»), Я. Епштейн, І. Шварц, А. Іванов, В. Мещеряков, Ф. Кон, П. Кін, В. Аверін, С. Гопнер, М. Рухімович, М. Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О. Шліхтер, П. Ровнер, М. Попов, М. Хатаєвич, Д. Лебедь («Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує»), В. Молотов, Л. Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та «націоналістів»), П. Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: «Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині», тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений досi геноцид українців.
1923—1924 pp. Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.
1923—1925 pp. Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. людей, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: «Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові». Сількор П. Самоорало із села Червоного, Валуйського повіту писав: «Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України». Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: «Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані». Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В. Ложкін, «Пам'ятки України» ч. 88, 1991 р.).
1925 р. Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В. Рябоконя, який 7 років очолював партизанський загін, що боровся за українську Кубань.
1925 р. Компартією прийняте рішення: «У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви».
1926 р., 25 травня – Московський аґент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру. У наш час Шварцбарду жиди складають шану як своєму національному герою.
1927 р. Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення («Київ: жертви репресій», т. I, с. 11, К., 1997 р.).
1927–1931 pp. Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В. Липківського та М. Борецького. Майже всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані. А тимчасом з квітня 1920 p. і до вересня 1935 p. юдейські рабини в СССР отримували офіційну платню від совєтського уряду (газета «Джувіш екзамікер» за 6 вересня 1946 р.).
1929–1991 pp. Посилене заселення Руси-України московитами їх чисельність зросла в 4 рази.
1932–1933 рр Голодомор, Холокост проти українського народу, забрав життя близько 10 млн. Українців. 1941—1945 рр. Друга світова війна, «под чуткім руководством компартії та маршала Жукова, у війні загинуло близько 20 млн. Українців (Левко Лук’яненко, «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні»).