Історія землі нашої - погляд крізь призму свята

Так уже склалося, що історію будь-якої країни, як правило, пов’язують в першу чергу з діями певних осіб (керівниками держав, полководцями, рідше вченими), подіями (битви, природні катаклізми, зміни релігій, різноманітні революції та ін.), способом ведення господарства тощо.

У меншій мірі звертається увага на зміни способу життя в історичному плині. І практично ніяк не пов’язується історичний аспект тої чи іншої держави зі святами. В той же час саме свята найповніше відображають історичні зміни у Світогляді народу, тобто те, що найповніше характеризує зміни його ментальної основи, його ДУХОВНОСТІ. Те ж, що досліджує сучасна історія (про що згадувалося вище), можна оцінювати доволі суб’єктивно, суттєво змінюючи результати оцінки як у часі, так і в залежності від погляду того, хто цю історію описує. Ось і склалася ситуація, коли об’єктивності історичної науки не дуже довіряють, оскільки не може вважатися нормальною ситуація, коли одна і та сама історична постать чи подія мають прямо протилежні оцінки у суспільстві. Прикладів тут безліч, оскільки вся історія – суцільний нескінченний приклад кон’юнктурності висновків. Досить вибіркоG во назвати хоч би такі різнопланові та різночасові події: постать князя Володимира (святий, чи зрадник свого народу); Соловей-розбійник (князь-захисник свого народу, чи напівлюдина-напів-тварина, як про те нам свідчить енциклопедія); повстання під проводом Гонти і Залізняка (визвольна війна, чи розгул бандитизму); події жовтня 1917 року (народна революція, чи заколот запроданців); Українська Повстанська Армія (армія Героїв, чи зрадників); Степан Бандера та інші історичні постаті України (герої, чи «бандити»), війна 1939–1945 рр. (Велика Вітчизняна, чи II світова) і т.д. до нескінченості з сивої давнини і до наших днів.

Отже не історична правда лежить в основі офіційних потрактувань історичних подій, а специфічний добір за певною ідеологією окремих фактів, які, до того ж, обов’язково тенденційно витлумачені. Тобто все визначається відомою ще зі школи позицією конкретної особистості – носія певної ідеології, а не дійсною суттю справи. І тому не дивно, що навіть на конференції «Становлення та розвиток української державності», яку проводила ніби передова щодо наукових поглядів МАУП 27 жовтня 2006 року, поруч звучали, ніби зі старих часів, дві доповіді: «Роль особистості в управлінні державою» (доповідач В. І. Самойленко) та « Роль і місце патріотичної особистості в розбудові сучасної української державності» (доповідач О. Г. Гартвич). Мірилом істинності, як бачимо, виступає більша чи менша «патріотичність» особистості, а це не досить стійке мірило. 

Тому для правдивого висвітлення повної та дійсної історії народу потрібно залучення, на наш погляд, інших критеріїв, незалежних від особистостних суб’єктивних оцінок. Ці критерії обов’язково повинні бути непідвладні часу, поглядам окремих осіб, кланів, класів, чи, навіть, народів – тобто являтися початковими точками відліку, або ж певними константами. І виконати цю роль, допомогти нам у цьому питанні може, як не дивно, саме СВЯТО. Добре знаємо, що випадкових слів, тим більше у визначальних поняттях, не буває. СВЯТА – СВЯТИНІ – СВЯТИЙ… Причому СВЯТИЙ – це не той, хто святкує свята, а той, хто живе за Законами Святості на цій Землі. Що ж це за Закони? На наше переконання це одвічні Закони Природи, єдині для всіх. Безпосередньо для людей вони зафіксовані у Звичаї. Жити за цими Законами Святості – це означає жити у ЗВИЧАЇ, у КОЛІ СВЯТОСТІ. Коли весь народ живе за ЗВИЧАїМ – щасливий той народ і живе він у ЗОЛОТОМУ ВІЦІ, бо Звичай даний народу самим Богом! І головним призначенням свята, системи свят і календаря вцілому, було утримувати людину у тому Колі Святості (календарі) протягом року, протягом всього життя.

Навряд чи може викликати заперечення теза, що найбільшою цінністю народу є його світогляд, певним чином закарбований та збережений. Це його Святая-Святих, його СВЯТИНЯ. Акумулюючим виразом Святинь народу є його Свята. Завдячуючи обрядовості, яка обов’язково спирається на ЗВИЧАЙ, СВЯТА відображають глибинний, первісний світогляд народу. Свята народу займають свої відповідні місця в календарі, значення якого для систематизації свят у Світогляді переоцінити неможливо. Отже Календар Свят – це узагальнене відображення Світогляду народу, його ритму життя, як биття серця. Одним з основних завдань Календаря (системи свят) є виховувати і від народження до смерті (в будні і свята) утримувати людину в стані святості – у КОЛІ СВЯТОСТІ.

Про колишнє почесне місце календаря свят в суспільстві свідчить те, що у давнину царі присягали і давали клятву на календарі. Вони також обов’язково присягалися не міняти одвічних свят. Ця присяга була вагомою і святою, що свідчить про перевагу Світогляду Предків перед сьогоденням, коли свята народжуються з будь-якої причини. За непорушністю Свят невідступно слідкували на нашій Землі волхви. Недарма відзначається, що всі «великі реформатори» Календаря мали важку долю. Порівняймо тепер ніби урочисту сучасну присягу вищих керівників держави на Біблії – зафіксованій історії і сумнівних святощах чужинського народу, де мова про одвічні звичаєві СВЯТА України навіть не йде. Що така присяга може символізувати? Кого і до чого вона може зобов’язувати, тим більше, що в ній взагалі відсутня сама важлива частина – а що буде в разі її невиконання?

Відомо також, що одним з найбільш небезпечних і вагомих прокльонів ще до недавнього часу був такий собі на перший погляд не дуже образливий вираз: «Щоб ти не знав (або забув), який сьогодні день». Сьогодні таке прислів’я навіть і не могло б народитися – свято спростилося до «праздника» від слова «праздно» – нічегонєдєланіе. І тому – яка різниця в який день питьGгуляти, аби була причина. Інша справа – наші далекі Пращури, які знали суть Свята, знали що кожне Свято – особливий стан Всесвіту, з яким вони мали постійний зв’язок. І втратити цей зв’язок означало втратити самого себе. Звідси і непересічне значення календаря у наших Предків. Недарма знаменита Гомерівська «Одисея» присвячена, на думку дослідника О. Зуєва, саме пошуку греками найбільшої цінності нашої Землі – Зоряного Календаря наших Предків – «Золотого Руна».

Тож спробуємо проаналізувати суть історичних змін – як окремих свят, так і календаря вцілому. Почнемо з сьогодення, коли роль календаря практично зведена до повсякденності, до зручності орієнтуватися в часі лише на побутовому рівні, а свята не несуть у собі загальнонародного (тим більше загальнолюдського) наповнення. Якщо подивимось в «Українську Радянську Енциклопедію», то побачимо там таке визначення свята: «Свята народні – відзначення знаменних історичних подій та урочистих днів у житті людей. Перші свята у первісному суспільстві були нерелігійними. З появою релігійних вірувань служителі культу намагалися надати світським святам релігійного характеру (напр., на території України свято зустрічі весни християнська церква пов`язувала з великоднем, колядування – з різдвом тощо… В Радянській країні дійсно народними святами стали річниця Великого Жовтня (7 листопада), день народження В. І. Леніна (22 квітня), день Конституції СРСР (5 грудня), Перше травня, Новий рік, Міжнародний жіночий день 8 березня, день Радянської Армії та Військово-Морського Флоту (23 лютого)…». Велика Радянська Енциклопедія дає ще чіткіше визначення свята: «Праздничные дни – дни посвященные выдающимся событиям или традиционным датам». Як бачимо, сучасна наука свята пов`язує з подіями та знаменними датами. А це означає, що за цих умов відбувається підміна одвічних цінностей поточними, важливими саме для цього моменту. Окрім того недоліком такого підходу є те, що свято замість загальнонародного стає клановим, професійним тощо, тобто такі свята створюють умови для певного поділу суспільства (згадаймо оте підступне – розділяй і влaдарюй). Важко уявити, що, наприклад, з однаковим запалом річницю «Великого Жовтня» будуть святкувати ті, хто її встановлював і сім`ї тих, кого на честь цієї річниці розстріляли на Соловках…

Якщо б стояло питання визначити сутність, менталітет якогось народу, то, мабуть, найпростіше було б подивитися на ті свята, які відзначає цей народ. Погляньмо для прикладу на нас. Нарікаємо на те, що погано живемо, що втрачена духовність, втрачається культура... А подивіться, що ми сьогодні святкуємо, що для нас святе, які дні є «червоні» в нашому українському календарі? Чи є хоч одне свято, яке може об`єднати увесь народ? НЕМА! ЖОДНОГО! Візьмемо для прикладу Новий рік – найшанованіше на сьогодні свято. В той же час – найнейтральніше, ніби аполітичне, позарелігійне свято. Але чому за останню тисячу років дата його святкування змінювалась сім разів? Що за цим стоїть? Чому найлогічнішим часом Новоліття (і на сьогодні це доведено) був той, якого притримувались Наші Предки до насильницької християнізації Русі-України – перший молодик перед Великоднем (весняним рівноденням). Вже більше ста років вчені світу пропонують повернутися до стародавнього календаря, який, як виявилося, на сьогодні найточніший, але проти виступають (хто б міг подумати) – світові релігії. Не вдаючись в аналіз і коментарі зауважимо, що світське святкування Нового року 1 січня введено лише у 1700 році Петром I. Християнський же Новий рік, після багатьох змін, зараз, як відомо, святкують у вересні. Але при чому тут Україна з її прадавніми традиціями? І як пояснити, чому різноманітні ЗМІ нам розказують як і коли святкували і святкують новий рік будь-які народи у світі, але про свою Землю або мовчать, або ж перекручують так, що пізнати Правду практично неможливо.

Сучасний політико-професійний календар, який депутати намагаються змінювати на кожній черговій каденції Верховної Ради України, відображає сьогоденний стан світогляду депутатського корпусу (правлячої політично-оліргахічної верхівки) – і не більше. Що можна коментувати, коли сьогодні протягом року людина зі зброєю має вшановуватись (за календарем) більше 20 разів, а хлібороб – лише раз. Такий перекіс свідомості свідчить про суттєву хворобу нашого суспільства, про його відхід від Природних Законів. Адже відомо, що ще світовий мудрець Спітама Заратустра зазначав, що «чи не найсвятішою мудрістю є орати Землю і вирощувати Хліб».

І Календар свят і окремі Свята можуть змінюватися і змінюються з різних причин. Але одна справа, коли Святині-Свята змінюються природнім шляхом, коли накопичуються досвід та знання, йде удосконалення та збагачення світогляду шляхом опанування взаємозв’язків окремих явищ і поглиблення знань, кращим проникненням у сутність Законів Всесвіту. Зовсім інша річ, коли Світогляд народу змінюється насильницьким шляхом на догоду іншому народові, окремим групам людей чи, навіть, якійсь окремій особі, як це сталося, наприклад, при введенні на Русі християнства, або ж під час жовтневого заколоту в Росії у 1917 році. Різниця була лише в тому, що при християнізації відбулася підміна сутності Свят при збереженні їх назв, а після жовтневого заколоту 1917 року відкинута була і суть, і форма і назва Свят, що ще більше прискорило руйнацію Світогляду народу. Ще не пройшло і 100 років з часу жовтневого заколоту, а де вже тепер ті «головні свята людства»? Все відбувається за сценарієм відомого анекдоту 80 років минулого століття: «Яка відповідь буде дана на питання «хто такий Хрущов?» через п’ятдесят років? – Незначний державний діяч часів Аркадія Райкіна». Через сто років про них обох знатимуть (якщо знатимуть) лише вузькі фахівці. Ось і вся ціна такій історії.

Подивимось тепер на християнський календар. Відомо, що Свята в давнину були тісно пов’язані з Природою, проявами її сил, зв’язком з Всесвітом, з гармонією світу. В календарі православних християн вже немає місця вшануванню головних сил Природи – Сонцю, Місяцю, Землі, Воді, Вітрам, Рослинам тощо. Може саме такий відхід від екологічного мислення, порушення природної рівноваги та ігнорування законів Всесвіту призвів до того, що передові у технічному розвитку країни, але екологічно найбільш небезпечні, майже всі – християнські. Саме ці країни й поставили зараз Землю і Людство на грань екологічної і духовної катастроф, як зазначають багато провідних фахівців і просто мислячих людей!

Християнство не змогло остаточно перемогти і змінити Світогляд наших Предків, закарбоG ваний у Звичаях і Святах і тому мусило взяти до свого календаря деякі обряди і назви свят, але при цьому вихолостило суть і, головне, магію миті, їхню світоглядність. Це, безумовно, спричинилося до поступової, але невідворотної руйнації попереднього Світогляду. Особливо підступним було насадження різних християнських свят та вшанування різноманітних святих на визначальноGсвітоглядні Свята Наших Предків. Саме це «дозволило» певним людям називати християнський календар «народним», хоча він, в силу викладених вище відмінностей, таким просто не може бути по своїй суті.

Одночасно, у зв’язку з особливостями та недосконалістю церковного календаря, була зсунута на два тижні, а іноді і на більший термін, сама дата відзначення будь-якого свята, що призвело також до втрати Всесвітньої магічності свят. Так, народження ІСУСА ХРИСТОСА поєднали з РОДЗДВОМ СВІТЛА ДАЖБОЖОГО (святкуючи, відповідно, не 22 грудня, а 7 січня), ПАСХУ – з ВЕЛИКОДНЕМ (святкуючи не 18–19 березня, а у квітні, або ж, навіть, у травні), ІОАНА ПРЕДТЕЧУ – з КУПАЙЛОМ (святкуючи замість 20–23 червня – аж 7 липня) тощо.

Вшанування різноманітних мучеників і мучениць (які, як правило, не мають ніякого відношення не тільки до українського народу, але й до слов’янських народів взагалі) у дні прадавніх Світоглядних Свят призвело, з одного боку – до суттєвої руйнації календаря, втрати ним цілісності і магічної сили, а з другого – до перетягування різними новоспеченими чужими «святими» не властивих їм функцій, що склалися на багато тисячоліть раніше, ніж з’явилися самі «святі».

Особлива підступність полягає в тому, що це насильство над Природним Світоглядом людей подається, в той же час, як якесь благо, набуток нових знань, культури та якихось незрозумілих «загальнолюдських» цінностей. За цих умов з’являється подвійна мораль, яка, як правило, несумісна у своїх частинах, що призводить до повної руйнації і знищення спершу Світогляду, а потім уже і Народу – носія цього Світогляду. Ось і вийшло, що для переважної більшості населення України сьогодні вже немає великої різниці що, наприклад, святкувати – ВЕЛИКДЕНЬ (прадавнє Свято Предків), ПАСХУ (юдейське Свято) чи ВОСКРЕСІННЯ (християнське Свято). І це сталося практично на наших очах – ще кілька століть тому переважна більшість українців різко розділяла ці свята і ніхто не насмілився б назвати Великодню Бабу паскою. Те саме стосується Купайла (прадавнього Свята Предків) та Івана Хрестителя (християнське Свято). Останнє, як не дивно, відбувається за прадавнім обрядом (окрім дати) і носить назву «народного». Святкується, як згадувалось, 7 липня, називаючись «святом найкоротшої ночі», хоч на цей час ніч уже збільшилась на цілих 12 хвилин.

Перелік таких нісенітниць і штучних безглуздих накладок нескінченний. І хоч необізнані люди не надають такому підходу визначального значення і сприймають ці гібридні свята як щось пов’язане або й єдине та рівнозначне ціле, вони є несумісними ні за часом виникнення, ні за своєю філософією, ні за обрядовістю, ні, врешті-решт, за значенням. Таке штучне, протиприродне сполучення різних за ідеологією наших одвічних звичаєвих українських і християнських свят чужинськими місіонерамипросвітителями призвело до виникнення двовір’я, яке, допомігши зберегти якісь залишки назв і обрядів прадавніх свят, натомість привчило нас пристосовуватися, жити за принципом – думати одне, говорити друге, а робити третє. Але це також шлях у нікуди! Тільки трохи довший.

Ось чому наші далекі Предки надавали Святу і Календарю такого великого значення, намагаючись всілякими засобами закарбувати і донести до своїх нащадків ці знання. В цьому святково-трудовому календарі були закріплені основні світоглядні засади Наших Предків, їх розуміння філософії життя, визначальні Свята та їх обрядовість, тобто все те, що служило фундаментом Віри Наших Предків, складало Звичай їхнього життя. Засади цього календаря зафіксовані в найпершому в світі літопису Кам’яної Могили, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури (тієї ж Аратти), у священних гімнах арійської Рігведи. Отже витоки всіх наших прадавніх свят, сягають в глибину багатьох тисячоліть, мають ґрунтовні світоглядні засади, спираються не на якісь окремі події, чи погляди якоїсь, навіть видатної постаті, а визначені Законами Природи, чи, як модно зараз говорити, законами розвитку Всесвіту, Всесвітнім Розумом, або як деякі кажуть – БОГОМ. Вони вічні, принаймні існуватимуть доти, доки існуватиме Сонячна система.

Славили наші Прадіди Бога, славили Сонце праведне, славили Землю-матінку, славили Людину – її життя, мир, згоду, любов та працю. Проходять віки, тисячоліття та не змінюється і залишається вічною Свята Містерія. Ось у якому святочному, справедливому і теплому родинному середовищі виростала Людина. Вона з перших кроків всотувала в себе цей світлоносний світогляд, в якому нема місця ворожнечі, брехні, підступу, злобі і вступала в життя підготовлена і озброєна знанням хто вона, звідки, яка мета її життя… А якщо додамо, що в цьому руслі, багатопланово, виховували майбутню Людину щорічно абсолютно всі свята Кола Сварожого (практично цілий рік), то що може протиставити цьому сучасне виховання? Коментарі, мабуть, зайві.

Ці свята можна не святкувати, можна їх не сприймати, можна про них і не знати, як це спостерігається у більшості людей зараз, але це нічого не міняє – вони існують незалежно від нашого сприйняття. І коли ми цього не знаємо, чи не розуміємо, або ж, навіть, не хочемо знати – то це вже, як кажуть, наше горе, наші проблеми. Але якщо ми не живемо за Законами Природи, якщо навіть не знаємо і не хочемо знати їх, то рано чи пізно ми увійдемо з нею в конфлікт, що і спостерігається зараз і що загрожує в найближчому майбутньому, якщо людству не змінити своє ставлення до Законів Природи, тяжкими катастрофічними наслідками.

Навмисне перетворення світоглядно-величного, пов’язаного з станом Всесвіту і Земної Природи, практично вічного календаря Наших Предків, – який охоплював всі сторони життєдіяльності людини, – на релігійно-мученицький християнсько-православний календар, який відображає абсолютно чужий менталітет, відірваний від життя, або ж на сучасний політико-професійний календар, який змінюється в залежності від політичної кон’юнктури та моди на ту чи іншу професію, ні до чого доброго не призвело. Такий особистностий, політичний, або ж технократичний підхід є свідченням відходу людей від життя за вічними Законами Природи, свідченням втрати людством, врешті-решт, своєї духовності. І ці висновки незаперечні.

Але саме ці історичні зміни, пов’язані зі спрощенням і втратою прадавнього Світогляду, дають можливість побачити вихід із сучасного стану, чого не пропонує жодний інший історичний аналіз. Можна стверджувати, що відродження Календаря Наших Предків з одночасним поверненням прадавнього ЗВИЧАЮ і обрядовості – це вимога часу, наш з Вами обов’язок перед Україною щодо повернення одної з ГОЛОВНИХ СВЯТИНЬ НАШИХ ПРЕДКІВ – втраченої на шляхах історичного буття ОДВІЧНОЇ ДУХОВНОСТІ НАРОДУ. І це буде найпряміший і найшвидший шлях до відродження України, якщо ми шануємо Предків не на словах, а на ділі. Єдиний дійсно український народний календар – це шлях до порозуміння і єднання УСІХ УКРАЇНЦІВ! Це шлях до справжньої НЕЗАЛЕЖНОСТІ, справжньої ДЕРЖАВНОСТІ!

Література:

1. Біблія
2. Большая Советская Энциклопедия. – М.: «Советская Энциклопедия», 3-е издание, 1975, т.20.
3. Братко:Кутинський Ю. Феномен України. Київ, 1996.
4. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: 1993.
5. Даниленко В.Н., Шилов Ю. Начала цивилизации. – М.: «Академический проект», 1999.
6. Дебольский Г.С. «Дни богослужения православной церкви» (1 та 2 т.), М., 1996.
7. Зуев О. Загадки Скифии. – Белгород-Днестровский, 1996.
8. Ковальчук О. «Українське народознавство». – К.: «Освіта», 1992.
9. Лозко Г. Коло Свароже, – К.: Український письменник, 2005.
10. Маковій Г. «Народ у народних святах». – Чернівці, 1997.
11. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: 1992. 
12. Патик В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів, «Червона калина», 1995
13. Речник рідновіра. – К.: «Трійця», 2003.
14. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – 1987.
15. Саннікова Л.П. Свята Мова Творця у Звичаї Народу: Еніофеноменологія староукраїнської культури. — К.: «Аратта», 2005.
16. Силенко Л. Мага Віра. Святе Письмо. – К.: Обереги, 1998 р.
17. Українська Радянська Енциклопедія. – К.: АН УРСР, 1963, т. 13.
18. Українська Радянська Енциклопедія. – К.: АН УРСР, II видання, 1983, т. 10.
19. Чубинський П. Календарь народных обычаев и обрядов. — К.: 1993.
20. Шаян В. «Віра Предків Наших». – Гамільтон – Канада, 1987.
21. Шилов Ю.О. «Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н. е.». — К.: 2002
22. Яценко Б.І. Велесова книга. – К.: «Індоєвропа», 7502.