Наріжні проблеми українознавства

Розкриття теми про стан та завдання сучасного українознавства може бути успішним лише на тлі планетарному. Цього вимагають визнання особливого значення народів індоєвропейської спільноти у формуванні земної цивілізації та становлення цієї спільноти, хоча б частково, на терені України [15; 50; 73 та ін.].

Перше питання, що виникає зі сказаного: які місце та глибину посідають слов’яни-українці серед індоєвропейців? Друге питання: як це визначається?

Визначення починається з історіографії. Вона має два головних русла, що подекуди єднаються. Історик-самоучка Ю. П. Миролюбов сформулював цю альтернативність і підхід до неї так:

«надо прислушиваться к народному мнению, а не к измышлениям ученых»; «их ошибка мышления проистекает от неумения различить вечное от преходящего. Если человек не знает разницы между тем и другим, то все его разсуждения будут всегда ложными. Тут и логика не поможет, ибо и она требует отличать постоянное от временного» [30, с. 49; 32, с. 71].

В академічній науці подвійність історіографії найбільш чітко визначена в монографії видатного археолога, історика, етнолога Б. О. Рибакова «Язычество древних славян» [45]. Тут мовиться про пріоритет історичної пам’яті народу (яка зберігається мовою, фольклором, священними текстами, орнаментикою тощо) над офіційними, заідеологізованими писаннями. Всупереч пануючої думки про формування слов’янської етно- культури, починаючи лише з останніх століть І тис. до н. е. [18; 41, с. 459-460; 54, с. 117-119], академік Рибаков робить висновок: слов’яни пам’ятають про мамонтів, що вимерли у Європі щонайменше 11 тисячоліть назад.

Згодом до подібного висновку прийшли своїм шляхом археологи та мовознавці В. О. Сафронов і Н. О. Ніколаєва, — автори монографії «Истоки славянской и евразийской мифологии» [40]. Вони розширили цей напрямок слов’янської фольклористики до малоазійського регіону індоєвропейців, до їх грецького та ін. відгалуджень. А шумеролог-мовознавець А. Г. Кифішин вказав не тільки мнемонічний, але й графічний засіб збереження згадок про часи мамонтів (—ішкурів — ящерів, за Рибаковим — аргонавта-змієборця Ясона тощо, за Сафроновим і Ніколаєвою). Цей засіб поділяється на загальновизнані вже календарі та нещодавно відкриту протописемність, що зародилися як не разом із людством сучасного антропологічного типу, то – щонайменше – близько 20 тисячоліть назад [22, с. 534-550; 59, с. 335-357]. До того ж прадавні міфи тощо нерідко містять у собі «внутрішні календарі», які дозволяють датувати їх на засадах археоастрономії [59; 64 та ін.]. Нижче будуть наведені артефакти української етногенези, що надійно датуються з 7000-6200 рр. до н. е.

Дослідивши найдавніший у світі, ХІХGХІІGІІІ тис. до н. е., літопис Кам’яної Могили на Запоріжжі (яка містить також наступні зображення кораблів та міфологем крито-троянського кола [34, с. 131-137; 67 та ін.]), Кифішин дійшов висновку:

«Троя II-IV формирует собственную культуру, которая дифференцируется от праславянской, выросшей с ней из общих корней (о чем свидетельствует тот же ритуальный календарь), но пользуется все еще древним протошумерским письмом, как, очевидно, и праславянская» [22, с. 48].

При цьому дослідник намічає пунктир від найпершого з відомих літописців – Каскісіма («Мандрівної Мурахи») із Кам’яної Могили – до аргонавта-троянця Ахілла з роду Мірмексів «Мурах», чиїми іменами були позначені містечки обабіч входу до Меотіди (Азовського моря, біля узбережжя якого стоїть Кам’яна Могила) [22, с. 252—257]. До цього слід додати, що цінність Золотого Руна – мети аргонавтів ІІ тис. до н. е. на острові Еа (перед Меотідою; Колхіду залучили до легенд про аргонавтів пізніше) – полягала, за Палефантом, у тому, що насправді це було «не золоте руно, а написана на шкірах книга» [4, с. 109-110]. Хранителькою, може, саме її – як найдавнішої в світі – вважали греки, а за ними й римляни, троянську та ін. віщунку Сівіллу [33, т. 2, с. 430-431], безсумнівну спадкоємицю Самовіли — слов’янської Вєди (див. нижче). До того ж греки-переселенці Херсонеса за найільшу святиню мали місцеву древню, з арійських часів відому, «Божественну книгу» [56, с. 103—105, 271—272].

Згадана вище Троя ІІ датується 2600—2450 рр. до н. е., її реалії найбільш відповідають оріянській частині Аратти (усатівський варіант трипільської археологічної культури сучасної Одещини), вплив якої простежується до Кам’яної Могили [7; 20]. Її жерці, на думку Л. І. Акімової [1, с. 9, 22—23; 2, с. 270], поєднували міфоритуали «Шумера, Египта, Греции, Италии (…) Тавриды, Колхиды, Кавказа и Гиперборейской страны»; також і «славяне имели прародину на той северной территории, которая стала центром создания будущей «истории Трои». Висновки Кифішина й Акімової пояснюють початок слов’янства в «Мазуринському літописці» з 3099 р. церковно-візантійського літочислення, тобто з 2591 р. до н. е. [21, с. 257—261, 347]. Тоді «Славен і Рус с роди своіми отлучашася от їксінопонта (антична назва Чорного моря; Славуня й Рус – дружина й син прабатька Богомира із «Велесової книги», їх імена засвідчені також написами на античних статуетках із Ретри) і от роду своєго і от братіі й хожаху по сторонам всєлєнния». Це свідоцтво – ланка того ланцюга, до якого належать і тричастинність фортечних мурів Трої та Гелона (навколо с. Більськ на Полтавщині), який виникає у VIII ст. до н. е. разом зі зведенням Іліона на руїнах Трої, спорідненої з Гелоном ще й специфічними міфами про мандрівного Геракла [67; 68, с. 118, 228—229]; і зібрання В. М. Даниленком давньоруських написів, що продовжили традицію календарних присвячень Трої до Х ст. [72, с. 19—25 та ін.]; і згадки про віки Трояні тощо у «Слові о полку і гореві Ігоря Святославлича» ХІІ ст.; і легенди про руїни гомерівської Трої «на Киевской земле» ХVI ст. [25, с. 398]. Подібну писемність, а також календар зберігали і кельти, родичі наддніпрянських сколотів-слов’ян. Якщо взяти за відлік перекази франків, що за церковно-візантійською хронологією починаються з V століття, то 2910—2951 роки «невідомого літочислення» легендарного Дана вкажуть на часи тієї ж Трої ІІ, а не чуже й слов’янам ім’я героя – на етнічну назву данайців часів Троянської війни. З 3629 р. того ж літочислення починали свій родовід королі слов’янських племен венедів, вандалів, рутенів Південної Прибалтики, куди – згідно «Літопису Великого князя Литовського і Жемайтійського» і, почасти, свідченням античних авторів та «Велесовій книзі» – переселилися із Трої (VII) пращури перших. Якщо вилучити з останньої дати 5 зазначених вище століть, то отримаємо дату, близьку і до кінця Трипілля, С ІІ (приблизно 3200—2650 рр. до н. е. [17, т. І, с. 95—97]), і до «літ тому 5190» козацького заповіту про Скіпу Вкраїнську, і до завершення Савур-могили (3102 р. до н. е., кінець міфічної Сувар-юги), і до започаткування Трої І (2920 р. до н. е.).

На початку ІІ тис. до н. е. в Кам’яній Могилі й довколішніх курганних похованнях інгульської культури розповсюджується найдавніше в світі алфавітне письмо троянського типу [22, с. 39— 48; 34, с. 233—234; 42]. Ним, напевно, було вкрите Золоте Руно, що зберігалося на острові Ея. Надалі ця традиція продовжується в пеласгійській та русенсько-етруській писемності; її прадавня назва – читала, збережена спартанцями, засвідчує приналежність до неї й слов’ян. У середині того ж ІІ тисячоліття, якщо не раніше, на півночі Приазов’я з‘являються написи на індоарійському санскриті [26, с. 49—52]. До нього близька доцерковна глаголиця, якою записано «Супойський переказ» хранителів Козацького Звичаю [5; 75, с. 9—10]. Абетка ж «Велесової книги» має ознаки обох писемних систем. Вона – як і «Вєда словена», індоарійські Веди й іраноарійська Авеста – вперше, напевно, записується протягом І тис. до н. е. Одночасно проступають свідчення про вторинність записів: священними вважаються запам’ятовані тексти. До таких, крім названих вище, належать ісландські Едди, українські «Скази Захарихи» [31], руські билини, а також величезний фольклор. Поряд із ними існують рунічні записи-конспекти троянців, русенів, русичів, кельтів, германців та ін. Можна стверджувати, що з цим річищем (витоки якого у Кам’яній Могилі) слов’яни історичну пам’ять свою й сполучили, повніше й глибше від багатьох інших народів… Тож не диво, що візантійсько-болгарський чернець Костянтин (надалі св. Кирило) засвідчив у «Панонійському житію» існування «руських письмен» настільки розвинених, що існували вже – до «створення Кирилом і Мефодієм письменності для відсталих слов’ян» – переклади ївангелія та Псалтиря. На тому й стояла історіографія навіть Російської імперії: «славяне задолго до Христа … письмо имели, в чем нам многие древние писатели свидетельствуют» (В. М. Татищев [3, с. 322]). Тепер же ці факти замовчуються не тільки церквою, але й офіційною наукою.

Показово, що всі (почасти навіть Миролюбов!) вищеназвані вчені уникають посилатися на священні книги слов’ян: на «Вєду словена» [52] та «Велесову книгу» [8], знайдені на рубежі ХІХ—ХХ століть. Між тим друга з них містить тричі повторену дату 20-тисячолітньої (21 — від наших днів) давнини, підтверджену (196, відтепер 198 віків) одним із міфів Київщини [14, с. 13—14], – що уточнює наведений вище висновок академіка Рибакова про історичну пам’ять слов’ян, давнішу за кінець мамонтів. «Вєда» ж сягає 9—7-тисячолітньої глибини праіндоєвропейської спільноти й відображує формування найпершої у світі держави Аратти («Аріти») – апофеоз якої 5400—2200 рр. до н. е. знаний тепер здебільшого під умовною назвою «трипільська археологічна культура» [17, І, с. 87—113; ІІ додаток, с. 45—47]. Державність там позначена надавнішим з відомих термінів – Калиця (— Колунь «Велесової книги» — селянське та ін. коло) [76]. В Калиці діють пралюдина-прачоловік Іма (Яма «Велесової книги»; обоє знані за міфологією й інших індоєвропейських народів), жриця Самовіла та ін. Її спорідненність з античною Сівіллою підкреслюється тим, що вона є хранителькою книг Вєда та Ясна (подібні книги індоєвропейського походження зберегли також арії, іранці, індійці, ісландці), які складають «Златну Каницю» [52, с. 388—391 та ін.]. Тут вірогідна така етимологія: Калиця — Каниця — Канон (— З[олотий к]ак[—н]он — К[ано]н и[—і—ю]га «Канон — Закон поколінь»), – що є еквівалентом згаданої вище Каліюги. Крім того, до Золотого руна чи сувою, за яким виконують пісні Ясни («златна китапа/та си пєє ясна пєсна»), причетні також Орпя (— співак Орфей з команди «Арго» — прабатько Ор(ій) «Велесової книги»), Білий Змій – брат Самовіли Юди (— Іда, богиня жертвоприношень у аріїв та індійців, пеласгів та греків; див. вище: Савур-могили — Савурюга — Суварюга й і[ю]га) [52, с. 146—147, 214—215, 364— 365 та ін.] та інші персонажі, що перегукуються з легендами про аргонавтів на чолі з Ясоном.

Підсумовуючи всі вищенаведені факти, можемо приєднатися до позицій давніх істориків – вавілонянина Бероса, римлянина Помпея Трога, візантійця Стефана Візантійського – які, відповідно, вважали, що книги Скіфії – найдавніші, що сколоти – найперша нація світу, що етруски – народ слов’янський. На тому ж стояли історики XVI—XIX століть: італієць М. Орбіні, француз Ш. П. Левеск, росіяни В. М. Татіщев, М. В. ЛомоноG сов, О. М. Чертков та ін. Цей напрямок намагалися підтримати навіть самодержці Катерина ІІ та Олександр ІІ [3, с. 322; 52, с. 679—692]. Але після вбивства останнього тему (зверхності давньої історії слов’ян над грецькою та ін.) «закрили» сили, потужніші від прагнень царів осягти історичну Істину. Надалі ті ж сили тяжіють над офіційними Академіями наук – і радянськими, й нинішніми (зокрема – над Національною Академією наук України). Ці сили не слід зодити до «зловмисних ворогів»; головне тут — закон історичного розвитку, який пульсує обертається розкручується – періодично актуалізуючи то суть, а то форми; то «+», а то «–» сущого… «времена не выбирают, в них живут и умирают» (еліта народу та людства має берегти пріоритет життя в усі часи, за будь-яких умов).

Проте не обходиться й без ворогів, більш-менш зловмисних. Ось перед нами «Етнічна історія давньої України» [54], написана колектвом провідних науковців Інституту археології НАНУ на чолі з академіком П. П. Толочком. Книга ще далі від Істини, ніж подібні видання радянських часів. Бо тоді В. М. Даниленко слідом за Б. О. Рибаковим та ін., дійшов аргументованого висновку щодо індоєвропейської належності Трипілля [15, с. 149—151; 16, с. 99—100], а нинішні фахівці намагаються «здати» цю археологічну культуру прасемітам [18, с. 84—91; 54, с. 26 — 17, І, с. 526], ігноруючи при цьому [17, І, с. 528 та ін.] величезний обсяг етнологічних даних про зазначену вище належність [74, с. 55—92]. Робиться це не тільки маніпулюванням фактами й історіографією, але й їх фальсифікуванням. Так, граматично недоладний висновок археолога В. В. Отрощенка щодо переважання серед трипільців «середземноморського та вірменоїдного типів, довгоголових чи круглоголових, але неодмінно з великими горбатими носами – далекі посланці з Близького Сходу» [54, с. 26] має значні наукові вади: не згадує місцевий протоєвропеоїдний антропологічний компонент Трипілля, надає невиправданних значень єдиному (до того ж спірному) черепу з вірменоїдними рисами [17, т. І, с. 475—477] та «прасемітським» носам – вигаданим Л. Л. Залізняком [18, с. 85— 86] всупереч давно вже з‘ясованому походженню цих носів на статуетках Трипілля С від черепаших голівок статуеток АВ [16, с. 44, 99—100]. Або порівняймо дві публікації портретних реконструкцій трипільців, зроблених М. М. Гераси мовим. У книзі «Энеолит СССР» [29, с. 222— 223] наведено репродукції дійсних робіт видатного антрополога, а у нещодавно виданій «Енциклопедії Трипільської цивілізації» [17, т. І, с. 474—475] – підробка з додаванням семітських рис. Провина лежить на редколегії тому [Там же, с. 5]. Між тим антрополог С. П. Сегеда семітів у своєму тексті й не згадує, а висновок робить такий: «трипільські племена, чисельність яких в епоху розквіту Кукутені-Трипілля могла досягати сотень тисяч, відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу – автохтонного етносу Півдня Східної Європи, фізичні риси якого почали формуватися задовго до появи слов’янства на історичній арені» [Там же, с. 477]. Якщо долучити сюди простежене В. О. Сафроновим і Н. О. Ніколаєвою [40, с. 163—306] формування праіндоєвропейців (тахунійської археологічної культури, предтечі попередниць трипільської) Східного Середземномор’я на основі євразійців (протоєвропеоїдів, носіїв свідерської археологічної культури) Північного Прикарпаття — то висновки Сегеди посиляться. Тим паче, що зазначенні співавтори простежують (слідом за В. М. Даниленком і Б. О. Рибаковим) витоки мисливсько-скотарсько-хліборобської міфології слов’ян як «часть духовной культуры евразийцев ІХ тыс. до н. э.» [40, с. 220].

Позиція офіціозної автури «Етнічної історії давньої України» визначила якість відповідного напрямку. Про його виток найочевидніше свідчать «Матеріали до української етнології», головні статті яких мали стати розділами першого вузівського підручника з українознавства. Робота розпочалася у перший же рік Незалежності згідно «завдань, соголосних рекомендацім ЮНЕСКО про правове забезпечення функціонування національних культур» [51, с. 13—14]. За участю фахівців з Академії наук, Мінкультури та Товариства охорони пам’яток була створена «Національна програма виявлення, вивчення та охорони традиційної народної культури», прийнята розпорядженням Кабінету Міністрів України у 1992 р. Це стало ідейноGправовим підмурком майбутнього підручника. Але Г. С. Скрипник – його відповідальний редактор, провідна наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ – не змогла узгодити позиції співавторів: Ю. Шилова (якому було доручено створити І розділ [71, с. 145— 155]) та його кількісно переважаючих і більш сановитих інститутських колег – П. Толочка, М. Брайчевського, В. Барана, Л. Залізняка та ін. [Там же, с. 51—128].

Останні не сприйняли нових віянь в «історичному матеріалізмі», започаткованних зазначеними вище трудами Даниленка, Рибакова, Сафронова (Миролюбова годі тут й згадувати!) 60—80-х років; по суті ж, співробітники ІА та ІМG ФЕ НАНУ залишилися на позиції офіційної, державницько-ідеологічної історіографії з візантійським підґрунтям, яка свавільно панує над фольклорно тощо вираженою історичною пам’яттю народу (гнаною як «язичеська» й «націоналістична»). Проте часи міняються, і всесвітньо-цивілізаційний процес демократизації знову актуалізує й освячує «народність». В цьому руслі й знаходиться запропанована Б. О. Рибаковим [46, с. 754] методика: «в этнографическом материале [славян] выявились реликты представлений охотников палеолита (…), мезолита (…), первых земледельцев энеолита и многое из последующего, более близкого к нам времени. Глубина народной памяти оказалась очень значительной».

Перше питання (про етнокультурне місце та історичну глибину слов’ян-українців), поставлене на початку публікації, в значній мірі розглянуто вище – при аналізі історіографії. Показано, що його можна вирішувати альтернативно – і не тільки в плані ідеології (позиції Рибакова – Толочка, наприклад), а й гностицизму також (Толочко – Миролюбов). Наведений заклик надавати перевагу «народному мнению» над «измышлениями ученых», які не вміють розрізнювати «вечное от преходящего» зводиться до хронології й способу мислення. Вчені державних наукових та навчальних установ обмежені державною ж ідеологією — яка не сягає глибше Біблії чи «історичного матеріалізму», що сформувалися в умовах класових формацій; до того ж науці останніх притаманне логіко-аналітичне світорозуміння, спирання на свідомість та формули. Народне ж світорозуміння – образно-інтуїтивне (міфологічне, а не наукове) – стоїть на підмурках докласової, общинної культури, де одвічно переважає підсвідоме, архетипове. Відповідно наука тяжіє до формально-речовинних («людських») проявів матеріального світу, а міфологія – до його ж суттєво-польової («Божої») основи. Отже намагання офіційної науки досліджувати й прогнозувати культури докласової («первіснокомуністичної») та безкласової (комуністично «общинної» або «самоврядованної») формацій неадекватне народному буттю.

Ю. П. Миролюбов та Б. О. Рибаков не тільки вказали на цю обставину, але й подбали про її подолання. Його основа: бачення альтернативи та перевага «народного» над «офіційним» – з відповідним обиранням хронології, фактажу, методології та ін. Справа не зводиться до протистояння державних замовлень та народних потреб. Повторимо й підкреслимо ще раз: справа знаходяться на стрижні зростаючої демократизації європейської та й загальнолюдської цивілізації. А це зростання є наслідком пульсації-обертання-розкручування історичного процесу, наближенням його чергової епохи синкретичного (неоязичницького, тобто «нового народницького») стану культури, яка в тоталітарно-класових формаціях набуває поляризованого стану (зі зростаючими «–» і протиріччями між релігійним, науковим, політичним та ін. аспектами культури).

Годі й казати, що сучасне українознавство – років як УРСР, так і України – залишається офіціозним [24; 27; 28; 39], а тому далеким від суттєвого народознавства. Проте почин Миролюбова – Рибакова знайшов послідовників і розвивається за межами офіціозу [3—6; 9; 14; 35; 49; 60; 73—77 та ін.]. З позиції цього почину та напрямку підсумуємо питання про етнокультурне місце й історичну глибину слов’ян-українців; найголовніше — історіографія, факти — висновки окреслено вище.

1. Кінець палеоліту (…–ХІХ–Х тис. до н. е.)

До сказаного вже про сягання історичної пам’яті слов’ян на 21-тисячолітню глибину (часів мамонтів та максимального наступу Льодовика, що й стало першопричиною початку слідкування за перебігом подій [68, с. 145—148]) слід долучити ще кілька свідоцтв. Вони зосередженні у казці «Про богатиря Димка та його зятя Андрушка» [58] й у деяких «Сказах Захарихи» [31]; останні висвітлюють й усі наступні епохи. У ХІІ тис. до н. е. жерці Кам’яної Могили винайшли писемність протошумерського типу [22, с. 658—659 та ін.], що дозволяє дослідникам залучати дані лінґвістики.

2. Доба мезоліту (IX—VII тис. до н. е.)

Мамонти на цей час у Європі вимерли й мисливство зосередилося на оленях тощо. Були винайдені стріли й виведені собаки. Поряд з древнім місячним з‘явився зодіакальний календар, у якому центральні сузір’я уявлялися велетенським оленем, оленихою з оленятком тощо [68, с. 149]; зароджується міфологія Діванни (Діани — етрус. і рим.; Артеміди — пелас. і грек.; Артемітія — слов.) [9, с. 149—151; 13, с. 37], яка сягає доіндоєвропейської або євразійської спільноти [40, с. 97—130]). Крім фольклорних, маємо значну кількість орнаментальних та більш реалістичних зображень на писанках й вишивках. Посередниками між укра

їнськими й євразійськими даними виступають численні зображення оленів та собак на посуді трипільської археологічної культури, її ж «праАртеміда» [16, с. 33, 99] на стелі з кургану І—3 біля с. Усатова на Одещині. Контакт жерців приазовської Кам’яної Могили та малоазійського Чатал-Гуюка у 7000—6200 рр. до н. е., що зумовив перехід від протодо праіндоєвроєейської спільноти, дозволяє простежувати зародження в ній не тільки праслов’янського [40, с. 220 та ін.], але й саме праукраїнського етносу. Показником останнього є канонічне зображення Берегині (що народжує Близнят) на писанках, яке поєднує собою фігуру із храму 23/VII Чатал-Гуюка, вкриту копією початку літопису Кам’яної Могили [22, с. 660—665], та наступні зображення араттської («трипільської») й античної культур [73, с. 120—121]. Показово, що й автор «Слова про те, як язичники вклонялися ідолам» (ХІІ ст.) найдавнішими божествами слов’ян вважав «упирів і берегинь» [46, с. 755—756]. Відтоді, напевно, ведеться звичай розпису великденьських яєць, а також саме свято – Великдень (спочатку Бабський чи Мрецький).

3. Доба неоліту (датування для різних районів коливаються між кінцями VII—V тис. до н. е.)

Мисливство відступає перед рибальством та збиральництвом. З’являються човни, гончарство та ткацтво. Великдень стає Навським (і «човен», і «мрець» у мовах слов’ян та інших індоєвропейських народів). Зодіак починає набувати сучасного вигляду, Олень замінюється Близнятами та Тельцем – що очолювали календар протягом 6680—4400—1700 рр. до н. е. [59, с. 232]. Цю зміну чітко відображено на сотнях церковних скатертин Архангельщини, заселеної південними втікачами від татаро-монгольської навали ХІІІ ст. Після літнього сонцевороту й Петрівок біля церков забивали биків для громадської учти, розказуючи при цьому легенду: «раньше приходили к нашей церкви два оленя и было сказано, что брать для убоя одного, а второго отпускать на волю». На одній із скатертин вишито календар і Богиню-оранту в оточенні двох оленят, а під ними – пару оленів обабіч жертовника з биком [45; 68, с. 143, 155—156]. Характерні також фольклорні мотиви та зображення риб («Чорний камінь» о-ва Хортиця з ознаками коропа – допотопної першоістоти «Сухур» міфології Кам’яної Могили й Шумеру [22, с. 823 та ін.; 34, с. 103—105]) і русалок. Легенда (про човен з царицею й хлопчиком, із утопленого тіла якого виросла Золота очеретина) озера Оврут під Броварами має відповідності у індоарійських Вєдах і надійно датується V тис. до н. е. [14, с. 7—24]. Характерний образ близнят перегукується з братом і сестрою та першопредками; мотиви поєднуються в казці «Про царівну Оленку та її брата Іванка», що містить комплексну відповідність індоарійській «Рамаяні» [60, с. 30—32]. Ще очевидніший комплекс знаходимо в Криму, де також були: плем’я рамос, місцина Дандака, обожнення оленів та зображення їх пари (разом із різностатевими близнятами) на стелі з Верхньоріччя. Серед писанок після згаданої вище Берегині виділяються вкриті орнаментом, що притаманний найпершим глиняним посудинам України й усієї Східної Європи – посудинам буго-дністровської археологічної культури [68, с. 49, 53], яка передувала трипільській.

4. Доба міді або енеоліту (5400—2200 рр. до н. е., за крайніми датуваннями Трипілля)

Сюди слід віднести всі вищезгаданні відповідності Аратті «Трипіллю» – прото, а згодом праіндоєвропейський етнос якої міг називати себе хаттами [Кик]. Серед незгаданих відповідностей: село Вишнопіль біля найбільшого араттського міста, що мало обриси «стопи БОГАGТворця Вішну» (якого згадують українські веснянки й шанують нащадки аріїв Індії) та міфоритуальне коло Леля (слов. та індоар. — арат.—шумер. Енліль) і весняного свята Красна Гірка. Крім антропологічних (за С. П. Сегедою) з‘явлюяться дані для співставлення араттських та українських помешкань [17, т. І, с. 320— 340], одягу й зачісок [6, с. 50—93]; з‘ясовуються навіть «многочисленные этнографические параллели трипольским обрядовым танцам» й пісням [29, с. 250; 60, с. 121—252], а також мові [36; 73, с. 68—71]. Так, від згаданої вище Діванни (— слов. Діва, Дана, Ганна, Панна, Жіва, Іва — І(Ю)ван) дослов‘ян виводяться аратто-шумерська Богиня-ненька Інанна, а також русенсько-етруська Діана з супутником Вербієм. Гілки іви-верби – найдавнішого з відомих «всесвітніх древ» або «древ життя» індоєвропейських народів – досі прикрашають спідниці болгарських дівчат, які виконують ритуальний весняний танок «додол»; Б. О. Рибаков [45] вказав на відповідності того танцю й вбрання деяким зображенням на трипільських посудинах. М. І. Чумарна [60] розглянула з позицій цієї ж культури «Кривий танець» та «хоровод» з їхніми обрядовими піснями. Можна навести ще ряд археологічно-етнографічних прикладів, що засвідчують праслов’янську належність Аратти. За Т. Д. Мовшею й В. Ф. Мициком [35], ритуальне начиння святилища з ранньотрипільського поселення біля с. Сабатинівка (Побужжя) відповідає українському звичаю випікання весільного короваю. Рогатий трон призначався, напевно, для коровайниці-свахи, яка молодих «місяцем обгородила, зорею підперезала», – наслідуючи ведичний (аратто-арійський) заклик «свадха!». Цей вигук супроводжував вогненне жертвоприношення небесним богам і означав «благослови!»… Відомо кілька модельок храмів, що відповідають шумерським «домам Великої Богині» та «хижам для народжень» [17, т. І, с. 380—384]. В них представлено посуд для випічки хліба та омовінь, зернотерку, а також піч та хрестовидий вівтар (що в парі зароджують «лексическое гнездо kresati в славянских языках» зі значеннями «викресати вогонь», «творити красу», «воскресати», рос. «крестьяне» тощо [57, т. 1, с. 136—138]). Комплекс можна співставити і з пекарнею, і з українським звичаєм приймати пологи. Баба-повитуха (по суті – Праматір села), омиваючи немовля, за угодою з батьками, відразу ж хрестила його («бо ще, не дай Боже, помре нехрещеним») – а піп у церкві лише затверджував обряд та ім’я. Звичай склався задовго до виникнення християнства (від грецького «помазання»). Тоді ж, напевно, складаються моління до «Патара Дяіє, що той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим». Тут та в інших місцях «Велесової книги» й «Вєди словена» є натяк на притаманний Трипіллю звичай періодично-ритуального самоспалення старих поселень (та переселення у заздалегідь побудовані нові). Складову частину імені Сва можна розуміти як «Своя, наша», але вірніше – як «Сова». Образ Праматері-Сови є характерним для кераміки Трипілля та міфології індоєвропейських народів; з нього повстає, зокрема, грецька богиня Афіна. Бога Дива ( індоєвроп. Дьяус ; інд. — Дьявa; іран. — Дев тощо) українські веснянки частіше називають Дідом. Пеласги ж та греки вважали свого Дія-Дзеуса-Зевса «батьком богів», що відповідає патеру (папі італійців та росіян) римського Юпітера.

Аратто-«трипільську» давнину зафіксувала не тільки селянська, а й козацька культура українців. Відповідне й тогочасне започаткування козацьких традицій найочевидніше фіксують Скупський і Супойський перекази [5; 75, с. 9— 10]. Перший згадує реалії Трипілля й вказує «літ тому 5190», що сягають (і від сьогодня, і від заснування Запоріжжя чи Берладі) IV тис. до н. е. Другий переказ засвідчує появу Дажбога (зодіаку на чолі з Тельцем 4400—1700 рр. до н. е.) і порубіжжя притаманних Аратті й Аріану, відповідно, матріархату й патріархату. З цими даними перегукуються арійські, за своїм походженням, легенди Савур-могили [48] і образ Козака Мамая [73, с. 129—138]. Заснування Савурюги (укр. — сансрит. Сувар-юга) відбулося не пізніше закінчення у 3102 р. до н. е. «Золотого віку» (за індоарійською традицією). А Козак Мамай – це спадкоємець арійського Спасителя Гандхарви, міфоритуал якого складається разом із розповсюдженням найпершої в світі кінноти [15, с. 87—106; 65; 68, с. 323—334, 569— 573]. До ранньоарійського кола джерел належить також пісня «Ой ізійди місяць…» про сватання дівчини до коханного (матріархальний звичай Аратти, описанний також в «Рамані»); його мати відмовляє нареченій і дає – як отступне – не гарбуза, а «коня вороного» [68, 304— 305]. При цьому панування місячних календарів, освячених козацьким і селянським фольклором, змінюється сонячним близько 2400 р. до н. е. [11, с. 207—208; 64, с. 285—288].

Наприкінці енеоліту відбувається виокремлення слов’янського (вже не праслов’янського!) етносу – тоді ще під назвами оріяни (— Аратта+Аріан — Оріса, Одіса — Одещина [37, с. 142—152; 38, с. 42—57]) й боруси (— борисфеніти [Гер]). Показником цього є поява віри в Сварога й Дажбога-Сварожича. Перший означає сонячний зодіак, а другий – головуюче в ньому сузір’я Тельця. Фактаж щодо цих висновків зосереджено у «Велесовій книзі» [8; 68, с. 119—296; 72, с. 78—106]. Щойно наведені датування астральних Богів збігаються у 2300— 1700 р. до н. е. Перша дата вагоміша внаслідок близкості до наведених напочатку статті дат «Мазуринського літописця» тощо, прив’язаних до заснування Трої І—ІІ (2920—2600—2450 рр. до н. е.) та Трипілля СІІ (3200—2650—2200 рр. до н. е.). За «Словом про те, як язичники вклонялися ідолам» у розумінні Б. О. Рибакова [46, с. 755—756], після берегинь у вірі праслов’ян запанували рожаниці (Трипілля, доба енеоліта) й Род-Сварог (починаючи з доби бронзи). За «Повістю врем’яних літ», до Сварога люди «паліцамі і камєнієм бьяхуся», а при ньому «нача коваті оружьє» й «закон уставі жєнам» патріархальний – що підтверджує наведені вище відомості й висновки про час та умови виокремлення слов’ян з індоєвропейської спільноти.

5. Доба бронзи (2200—1020 рр. до н. е., між кінцями війн «народів Півночі» з Шумеро-Аккадським царством, а ахейців і дорійців – за Трою)

Б. О. Рибаков дотримувався думки про перехід від прадо слов’янської давнини в середовищі сколотів (з кінця ХVI ст. до н. е., за Геродотом [12, IV, 7]) «времен греческих аргонавтов и классической Эллады» [47, с. 10] – тобто з XIIІ—VI ст. до н. е. З огляду на вищенаведенні дані, то міг бути лише один із етапів розвитку виокремленних з індоєвропейської спільноти слов’ян (під іншими ще етнонімами). Етноісторичним показником може тут бути міфічний прабатько сколотів Таргітай, споріднений як із «надпівнічно»-гіперборейським Аполлоном Таргелієм пеласгів і греків, так і з Тархом-Тараховичем давньоруської билини. Найдавніше, початку ІІ тис. до н. е., втілення першого знайдено в кургані ІІ-1 біля наддніпрянського с. Каїри, надалеко від м. Каховки [62]. А другий живе, десь у середині ІІ тис. до н. е., на «Сіянській горі» і бореться з предтечами амазонок, – що виводиться зі згаданих вище легенд Савур-могили з її Богатирем (арій. Балга-тур — «Сяючий пагорб» [56, с. 230—231]) та його підступною сестрою. А Арпоксай, середній з трьох синів Таргітая, міг бути нащадком пізніх царів Аратти та пращуром аротерів – скіфів-орачів, тодішніх слов’янських оратаїв. Українські хлібороби донедавна шанували традицію, що пішла від пращурів сколотів, яким «впали з неба золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша» [12, IV, 5]. У селянських родинах на Свят-Вечір розставлялися на столі чаші-миски, під нього клалися сокира та леміш від плуга, а на покуті, біля снопа-дідуха – ще чепіги, ярмо та хомут. Заносячі дідуха до хати господар казав, що це «злато», а покладене під стіл діти мали торкатися босими ногами [10, т. І, с. 65—66]. Родздво (народження оновлення Сонця — його зимового стояння) присвячувалося Дажбогу (Тельцю 4400—1700 рр. до н. е.) – спорідненому (може й через Таргітая) із кельтським Дагдом чи Тагдом. До того ж верховні боги «Неба» у тих та інших мали подібні наймення – Див і Діс (від індоєвропейського Дьяус). Коло у слов’ян не тільки «круг» і «Сонце», але й «коліно» – тобто «рід», «покоління». В останньому значенні це слово близьке до слов'янських же (с)купа й купа(ло), індоарійського кула й споріднено з грецьким клео – «слава». А з усіма цими значеннями пов’язується назва кельтів (у яких ім’я Кол було дуже поширеним) – західних родичів сколотів. Автори «Велесової книги» [8, дощ. 28] знали про це.

Тут знову слід пригадати споріднені слов’яно-кельтські календарі з початком у часах Трипілля СІІ і Трої І—ІІ. Збереглася й згадка про святкування пеласгами Коляди у 1570 р. до н. е., коли вони – за своїм прадавнім звичаєм – кидали у ріку Лабу (нині це італійський Тибр) хліб-пелянос ( «паляницю»). Свої храми вони будували в дібровах, які подекуди називали Додонськими. Все це зближується і з кельтськими жрецями-друїдами (ще більш знаними, як і Коляда, «Вєдою словена», й зі згаданими вище (у зв’язку з Араттою) додолами та з Додолою – дружиною Перуна. О. Д. Чертков в своїй книзі «О языке пелазгов, населивших Италию, и сравнение его с древнеславянским» [М., 1855] наводить імена ще кількох богів, близьких або тотожніх слов’янським: Велес, Заград (Заграй), Аплун і Купавон (Аполлон, Купала), Сібілла (Самовіла, Віла).

За «Велесовою книгою», етнонім слов’яни винайшла для свого союзу та частина оріян і борусів, яка разом із частиною ж аріїв пішла з Наддніпрянщини до Індії – але не прижилася там і повернулася назад. Ці події відбулися між серединою ІІ тис. до н. е. та рубежем ІХ—VIII ст. до н. е. До першої дати тяжіють українські легенди про Великдень та ін. рахманів (арат. арій. — жерці-брахмани) – пращурів, найкращих з людей, які «пішли з України за Синєє море» (Азовське або Аральське) [73, с. 124— 126]. Тоді ж завершуються добудови кургану Гарман («Тік» для обмолоту злакових) на півострові Чонгар Північного Приазов’я, закладеного у середині ІІІ тис. до н. е. недалеко від залишків поселення мандрівної громади араттів Трипілля СІ. Втілюючи ведичну аратто-арійську міфологему про Змія-вседержителя Шешу та БОГА-Творця Вішну, споруда вказує й на витоки українських легенд про Змієві вали (молдавські «трояни») [73, с. 127—128].

Доповнюючи дані про слов’яно-пеласгогрецькі зв‘язки через Троаду та ін. (див. вище), наведемо ще низку відповідних імен: Гаймон (Гайман), Галіа (Галя), Гімаліа (Гамалія), Грай (Грай), Грайкос (Грак), Гуртон (Гурт), Данаос (Дана, Даня), Кутос (Куток), Лебедос (Лебідь), Лелекс (Лелека), Пеласгос (Палажка), Перо (Перо), Сулліс (Суліма) тощо. До слов’ян належали також малоазійські ліди (люди) з їхнім пращуром Атісом (Отцем), русени ( руси) й енети (венеди) Трої та її ж «троянські люді» (римська транскрипція русенсько-етруського словосполучення). У цей ряд можна включити також автора «Іліади» Гомера, вірніше Омира – «Сказителя (про Мир)». Чи не належав до його верстви й Богомир, «Божественний сказитель», якого «Велесова книга» величає отцем слов’ян і віщуном їм БОЖОЇ волі?

6. Від доби раннього заліза (сколото-кіммерійсько-скіфської) до сьогодення

Останні з розглянутих вище зв‘язків належать проблемі спадкоємності Трої — Іліона — Гелона («Історії» Геродота) — Г(К)олуні («Велесової книги») — Калиці («Вєди словена») — укр. Кальнів, околиця, коло. Привертає увагу свідоцтво Геродота [12, IV, 108—109 та ін.] про тісні стосунки гелонів з будинами, які поділилися з переселенцями своєю одвічною землею і жили разом із ними в Гелоні. «Будини – велике й численне плем’я; у всіх світло-блакитні очі й руде волосся… інша мова, аніж у гелонів, життєвий лад їхній також інший… За зовнішнім виглядом і кольором шкіри (гелони) зовсім не схожі на будинов. Проте, елліни і будинів зовуть гелонами, хоча (це) і невірно». Напевно, то були родичі будіїв (відомих ще шумерам) іранської Мідії на чолі з кіммерійським Киаксаром (слов. «Києм-царем»), а також пращури середньовічних слов’ян-будаків. Тим паче, що «Велесова книга» згадує Голунь як місто слов’янське — і це підтверджується унікальним скупченням в області її руїн, на нинішній Полтавщині, таких назв як Буда, Будно, Будина, Будаки тощо. Тож не виключно, що частина пеласгійсько-грецьких племен залишилася в Північному Причорномор’ї (в Гіпербореї), на своїй спільній зі слов’янами аратто-«індоєвропейській» прабатьківщині. Надалі ці племена – відомі (за Геродотом та ін.) як тиріти, «каліпіди, еллінські скіфи», алізони, гелони – могли ввійти до формування слов’янської спільноти як туровці, галичани, углічі.

Друга лінія збереження й адаптування у сучасній українській етнокультурі прадавніх, арійських традиій простежується через археологічні, лінґвістичні та ін. дані іншого типу. Так, наступні могильники біля Гармана та поселення на Чонгарі вказують як на спадкоємність місцевих аріїв, кіммерійців, скіфів, сармат, русичів, печенігів-чангарів, половців, татар, українців – так і на можливість повернення з Бгарати-Індії частини нащадків місцевих аріїв: чангарів-печенігів та чингян-циган [63]. Ця лінія відповідає ведичним, а згодом античним відомостям про Дандаку й Дандарію між пониззями двох (С)Індів, Дніпра та Кубані, писемні свідчення про які уриваються лише в ІІ—IV ст. А далі, може вже після печенігів та половців, традицію «Жезлоносної Арії» продовжують українські козаки-запорожці [23; 37, с. 166—186; 38, с. 83—89, 185—310; 70; 75]. Подібні картини розкривають пам’ятки біля Комсомольська, Старосілля, Білозерки [66, с. 681—736 та ін.].

Із українським селянством більш пов’язана традиція Аратти, що через «скіфів» (сколотів) аротерів передалася слов’янам-оратаям. Передалася й державність. То була Арс(т)анія зі столицею Ар(с)тою, що складала третину Київської Русі – населення якої ті ж арабські автори ІХ—ХІ ст. називали переважно арт(с)ами. Хронологічну й етнокультурну лакуну між кінцем (2750—2200 рр. до н. е.) трипільської Аратти І й часами Русі можна заповнити мандрами вищевказаних чангар та їх попередників, відомих у Аратті-ІІ індоарійської «Махабгарати» [VIII: 27, 30 та ін.] як сіндгу-сувіри, бахліки тощо. Індолог С. І. Наливайко [38, с. 42—57] показав паралелі епічної країни як з археологічною культурою Мохенджодаро (яку індійські фахівці схильні зближувати з Трипіллям), так і з українською етнологією. Так, у землях бахліків стояло місто Кундін й текла ріка Апага; відомі правителі Бгішмака, Бгурішравас, Пар’яшравас. Арійські автори пенджабської редакції епосу засуджують звичаї араттів, зокрема, належність їхніх людей до каст за здібностями, а не від народження. До того ж аратти вживають хмільні напої з борошна, а потім танцюють і співають (у вінках!) – навіть на похоронах; їдять же ті нечестивці гов’ядину, часник і млинці, – причому навіть «з дерев’яного й глиняного посуду» (тоді як аріїGпереселенці призвичаїлися вже до місцевого звичаю їсти з тарілок із пальмового листя). Інша назва Аратти-ІІ Пенджабу – це Араштра, «Не(добра) країна». Араби знали «Країни»-Раштри як у Бгараті (Індії), так і на Русі. Ще й досі течуть тут ріки з назвами, подібними бгаратській Апазі (Апока в Криму; Апака й Опока – притоки Сейму й Дністра). І були також племена сіндів, сіверців та болоховців. Земля останніх й досі має міста Кудин і Переяслав; не забуто й ім’я Борислав. Середньовічна Болоховщина охоплювала верхів’я Тетерева й Південного Бугу – куди прадавня трипільська археологічна культура розповсюдилася лише наприкінці свого існування, в серединах IV—III тис. до н. е. Тоді ж існувала й пенджабська культура Мохенджо-даро – створена, не можна таке виключати, переселенцями із української Аратти-І. Це переселення могло проходити через споріднену Аратту-ІІІ Закавказзя [43, с. 89—140], на шляху до якої лежало дві Синдіки – у пониззях тодішніх Дніпра та Кубані. Остання територія – тодішня Тьмуторокань, сучасна Тамань – за давньоруських часів вважалася дідівщиною сіверців (колишніх сувірів та кіммерійців, за С. І. Наливайком). Саме тут, здебільшого арабські, мандрівники ІХ—ХІ ст. розміщували Арту й Арсанію (тоді як центр Аратти був на майбутній Черкащині), ототожнюючи ці столицю й князівство із назвою всієї Русі. Звідсіля ж, із початку ІІІ ст., починає простежуватися назва gosak (косак — козак) [38, с. 83—89].

Дві інші частини Русі прозивалися, за іраноарабською традицією, Славія й Куявія – що простиралися від Волинщини до Новгородщини, на Київщині й прилягяючих землях. Українська, неуніфікована тоді етнокультура, панувала тут скрізь, але надалі мала скорочуватися й змінюватися (особливо в областях майбутніх Росії та Білорусії) під тиском пасіонарного наступу тих прибалтійських нащадків оріян – русенів – енедів, які завершували 3-тисячолітнє коло поступової міграції своїх пращурів і поверталися у дніпровський центр слов’янської прабатьківщини перетнувшим її середньовічним вже шляхом «із Варяг в Греки».

Бачимо тепер безпорадність офіціозної позиції українських археологів (а за ними й етнологів), наукову неспроможність їх висновку. «Надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає можливість пошуку єдиного народу-предка для сучасних українців. (…) Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. (…) Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону» [54, с. 5]. Оце діалектика! Взаємовиключення перших фраз «поєднується» самозапареченням останньої фрази. Логіка все ж таки проступає нищівна: 1) пранарод українців годі й шукати, 2) бо вони сформувалися на чужій спадщині 3) предковічного населення неукраїнського етнічного вигляду.

А от дійсно дослідницька позиція мовознавця О. М. Трубачова, на праці якого спирався у своїх висновках археолог-етнолог-історик Б. О. Рибаков. На зміну застарілої вже на початок ХХ ст. теорії «восточнославянского родословного древа» (законсервованої в офіційній науці УРСР та незалежної України «давньоруської колиски трьох братніх народів»), в Росії було висунуто теорії «трехчленного первоначального состава» (О. О. Шахматов), а згодом, на початку 60-х років – «первоначального разнообразия диалектов» родів та племен (О. М. Трубачов). Нині вважається:

«Русский, украинский и белорусский языки обнаруживают и сейчас или в исторический период ряд весьма старых образований, которые свойственны только одному из них и, повидимому, никогда не разделялись всеми тремя… Предостерегают от того, например, что полный этимологический словарь украинского языка рискует превратиться в украинский вариант праславянского этимологического словаря. И тем не менее, это неизбежно и заключено, так сказать, в природе вещей (…): в праславянском языке региональных, диалектных слов было больше, чем общеславянских, т. е. более половины всего праславянского словарного состава» [57, І, с. 376—429].

Далі Трубачов вказує на три головних, безумовно взаємопов’язаних рівня суспільного функціювання мови: її родо-племених діалектів, а також мов загальноетнічного спілкування й наддіалектного творення. Останє опікували жерці. Ця «первісна інтелігенція» творила лексіку нових технологій і суспільних явищ, жертвоприношень богам та міжетнічних спілкувань. Такою стала «штучно створена» мова індоєвропейських народів санскрит, такі ж наступні писемні, церковні, літературні мови – в тому числі й давньоруська, що так обмежує пересічних науковців у їхніх заідеологізованих дослідженнях.

Офіціоз державної ідеології та залежної від неї наукової методології не сягає глибше класових формацій; історична ж пам’ять народу стоїть на докласовому підґрунті. На нього – слідом за Рибаковим, Трубачовим та ін. – став у своїх дослідженнях (з 80-х років минулого століття [61 та ін.]) і автор статті. Переконаний, що саме на цю позицію має перейти сучасне народознавство. Інакше не можна; українознавству – тим паче! Бо на території майбутньої України у VII—III тис. до н. е. відбулося становлення найпершої в світі – общинної, докласової – держави ( «цивілізації») Аратти. Наукові й просвітницькі знання про неї, врахування її в ідеологічних схемах політики – конче актуально! Бо незнання та неврахування призвело до «історичного матеріалізму» з установкою на «революційну пожежу», яка мала спалити цивілізацію за її рабовласницьку класову основу. Але з відкриттям Аратти відкрилася дійсна основа – общинно«комуністична»; її палити не можна! А треба зміцнювати – що і є практичною «демократизацією цивілізації», її шляхом до реального «комунізму» або «самоврядування».

Україна найбільше зберегла від минулого Золотого віку – щедро поділившись з людством і своїми людьми, і культурою (згадаємо хоча б її оновлення по лінії Гоголь – Достоєвський – Юнг – Кейпер – Шилов [68, с. 457—636; 71—77]), і найпершим демократичним законодавством постантичного світу (селянсько-козацьке Звичаєве Право та «Конституція» 1710 р.). Тож маємо зібрати посіяне, подбати про Золотий вік прийдешнього. А без оновленого українознавства, поглибленного у тисячоліття індоєвропейства та сутність буття, не обійтись тут ніяк!

Література

1. Акимова Л. И. Троя и Шлиман. – М.: ГМИИ, Милан: Изд-во «Леонардо Арте», 1996. – 24 с.
2. Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // Сокровища Трои. – М.: ГМИИ, Милан: Изд-во «Леонардо Арте», 1996. – С. 241-280.
3. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: «Вече», 2000. – 416 с.
4. Белякова Г. С. Об истоках доскорописьменной системы письма у славян // Русская Мысль. – М.: «Общественная польза», 1993. – № 3-12. – С. 109-114.
5. Безклубий Л. З давніх звичаїв // Спас. Український звичай. – Запоріжжя, 2000. – С. 8.
6. Васіна З. Український літопис вбрання. – К.: «Мистецтво», 2003.–Т. 1.– 446 с. 
7. Ващук П. М., Шилов Ю. А. К вопросу о контактах майкопской и трипольской культур // Майкопский феномен в древней истории Кавказа и Восточной Европы. – Ленинград: ЛО ИА АН СССР, 1991. – С. 58-59.
8. Велесова книга. – Переклад та коментарі Яценка Б. І. – К.: «Індоєвропа», 1995. – 316 с.; Коментарі й укр. переклад Яценка Б. І., рос. пер. Яценка В. І. – Київ: «Велес», 2001. – 256 с.
9. Войтович В. М. Українська міфологія. – К.: «Либідь», 2002. – 664 с.
10. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис, 2 т. – Мюнхен, 1958, 1966; К.: «Оберіг«, 1991. – 456 с., 448 с.
11. Вуд Дж. Солнце, Луна и древние камни. – М.: «Мир», 1981. – 269 с.
12. Геродот. История // Пер. и ком. Стратановского Г. А.– Ленинград: «Наука»,1972.– 600 с.
13. Головацький Я. Ф. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія. – К.: «Довіра», 1991. – 94 с.
14. Гузій В. М. Золота очеретина. – Броварі: «Укр. ідея», 1997. – 400 с.
15. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К.: «Наукова думка», 1974. – 176 с.
16. Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // Даниленко В. Н., Шилов Ю. А. Начала цивилизации. – Екатеринбург: «Деловая книга», М.: «Раритет», 1999. – С. 3-216.
17. Енциклопедія Трипільської цивілізації. – Гол. ред. Відейко М. Ю. – К.: ТОВ «Укрполіграфмедіа», 2004. – 2 т. – 704 с.; 654+58 (додаток) с.
18. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України.– К.: «Абрис»,1994.–248 с.
19. Залізняк Л. Л. Походження українського народу // Матеріали до української етнології. – К.: УФЕЦ ІМФЕ НАG НУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 115-123.
20. Збенович В. Г. К проблеме связей Триполья с энеолитическими культурами Северного Причерноморья // Энеолит и бронзовый век Украины. – К.: «Наук. думка», 1976. – С. 57-69.
21. Кикешев Н. И. Прародины и предки. – М.: «Белые альвы», 2003. – 400 с.
22. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н.э.– К.: «Аратта»,2001.– 846 с.
23. Кобилюх В. О. Українські козацькі назви у санскриті. – Львів-Київ-Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта», 2003. – 244 с.
24. Кононенко П. П., Пономаренко А. Ю. Українознавство. – К.: МАУП, 2005. – У друці.
25. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: «Вече», 2003. – 380 с.
26. Кульбака В., Качур В. Соматичні культи бронзового віку півдня Східної Європи. – Маріуполь: ПГТУ, 1998. – 60 с.
27. Кушнір В. Г. Народознавство Одещини. – Одеса: «Гермес», 1998. – 245 с.
28. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: «АртЕк», 2004. – 472 с.
29. Массон В. М., Черныш Е. К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии // Энеолит СССР.– М.: «Наука»,1982.– С. 165-320.
30. Миролюбов Ю. П. Предистория Славяно-Русов // Собр. соч., т. 14. – Aachen: KLIEMO-Eupen, 1988. – 188 с.
31. Миролюбов Ю. П. Сказы Захарихи // Собр. соч., т. 16. – Aachen: KLIEMO-Eupen, 1990. – 224 с.
32. Миролюбов Ю. П. Гоголь и революция // Собр. соч., т. 18. – Aachen: KLIEMO-Eupen, 1992. – 86 с.
33. Мифы народов мира // Гл. ред.Токарев С. А. – М.: «Сов. Энц.», 1991,1992. – 2 т. – 672 с., 720 с.
34. Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запорожье: «Дикое Поле», М.: Ин-т общегуман. исслед., 1999. – 238 с.
35. Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К.: «Такі справи», 2006. – 264 с.
36. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 80 с.
37. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: «Просвіта», 2000. – 288 с.
38. Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – К.: «Просвіта», 2004. – 448 с.
39. Недяк В. Україна – козацька держава. – К.: ЕММА, 2004. – 1216 с.
40. Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. – М.: «Белый волк», КРАФТ, ГУП «Облиздат», 1999. – 312 с.
41. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. – К.: «Феникс», 2002.–760 с.
42. Пустовалов С. Ж. К вопросу о наличии знаковой системы у населения катакомбной общности Северного Причерноморья // Северо-Восточное Причерноморье в системе Евразийских древностей (энеолит – бронзовый век).– Донецк: ДГУ, 1996.– Ч. І.– С. 42-46.
43. Рол Д. Генезис цивилизации. – М.: «Эксмо», 2002. – 478 с.
44. Руденко М. Д. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). – Тернопіль: «Джура», 2001. – 248 с.
45. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М.: «Наука», 1981. – 606 с.
46. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: «Наука», 1987. – 784 с.
47. Рыбаков Б. А. Древние славяне и античный мир // Всеславянский Собор. – М.: «Вс. Соб.», 1998. – С. 7-13.
48. Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини // Упоряд. Чабаненко В. А. – К.: «Дніпро», 1990. – 262 с.
49. Саннікова Л. П. Свята Мова Творця у звичаї Народу: Еніофеноменологія староукраїнської культури. – К.: «Аратта», 2005. – 776 с.
50. Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. – Горький: Волго-Вятское кн. изд-во, 1989. – 402 с.1.
51. Скрипник Г. Екологія національної культури // Матеріали до української етнології. – К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 4-14.
52. Славянские Веды.– Пер.и ком. Асова А.И.– М.:ФАИР-ПРЕСС, 2003.–704 с.
53. Толочко П. П. Походження назви «Україна» // Матеріали до української етнології. – К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ, 1995. – Вип. 1 (4). – С. 51-64.
54. Толочко П. П., Отрощенко В. В. та ін. Етнічна історія давньої України. – К.: ІА НАНУ, 2000. – 280 с.
55. Трубачев О. Н. К прародине ариев (По поводу выхода книги: Ю. А. Шилов. Прародина ариев: История, обряды и мифы. Киев, 1995) // Вопросы языкознания. – М.: «Наука», 1996. – №3. – С. 3-12.
56. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М.: «Наука», 1999. – 320 с.
57. Трубачев О. Н. Труды по этимологии: Слово. История. Культура. – М.: «Языки слав. культуры», 2004, 2005. – 2 т. – 800 с., 664 с.
58. Українські народні казки. – К.Ірпінь: «Перун», 1996. – 680 с.
59. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К.: «Либідь», 1990. – 384 с.
60. Чумарна М. І. З початку світу. Україна в символах. – Львів: Приватна авт. школа М. Чумарної, 1996. – 256 с.
61. Шилов Ю. А. Древнейшие курганы и мифотворчество // Македонски фолклор. – Скопье: Ин-т за фолклор «Марко Цепенков», 1987.– Год. ХХ, бр.39-40. – С. 45-61.
62. Шилов Ю. А. Воплощение Аполлона в позднекатакомбном захоронении на Нижнем Днепре // Древнее ПриG черноморье.– Одесса: ОГУ, 1991.– С. 110-112.
63. Шилов Ю. А. О названии полуострова Чонгар // Проблемы истории Крыма. – Симферополь: СГУ, 1991. – Вып. ІІ. – С. 14-15.
64. Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тысячелетий до н. э. – М., 1992. – 32 с. // На рубежах познания Вселенной. Историко-астрономические исследования, XXIII. – М.: «Наука», 1992. – С. 272-303.
65. Шилов Ю. А. Гандхарва – арийский Спаситель // Древнее Причерноморье. – Одесса: ОГУ, 1993. – С. 22-25.
66. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы.– К.: «СИНТО», 1995. – 744 с.
67. Шилов Ю. А. Триполье и Троя, Илион и Гелон // Третий Международный философский симпозиум «Диалог цивилизаций: Восток – Запад». М.: Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 1997. – С. 44-46.
68. Шилов Ю. А. Истоки славянской цивилизации. – К.: МАУП, 2004. – 704 с.
69. Шилов Ю. О. Аратта і Аріан. Пракорені Русі // Тези Всеукраїнської наук. конфер. «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури». – Пер.Хмельн.: МПП «Буклет», 1992. – С. 46-47.
70. Шилов Ю. О. Про витоки космогонічних уяв запорожців // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – К.: ІІ АНУ, 1993, вип. ІІ. – С. 147-153.
71. Шилов Ю. О. Населення українських земель за часів індоєвропейської спільноти: пракорені української фоль-клорно-обрядової культури // Матеріали до української етнології.– К.: УФЕЦ ІМФЕ НАНУ,1995.– Вип. 1(4).– С. 145-155.
72. Шилов Ю. О. «Велесова книга» та актуальність прадавніх учень. – К.: Книжкова палата України, 2001. – 154 с.
73. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К.: «Аратта», 2002. – 272 с.
74. Шилов Ю. О. Праслов’янська Аратта. – К.: «Аратта», 2003. – 56 с.
75. Шилов Ю. О. Арійські традиції запорожців // Козацьке лицарство – основа національного виховання. – К.: МАУП, 2004. – С. 7-14.
76. Шилов Ю. О. Витоки етносу й цивілізації слов’ян // Р. Ф. Кайндль. Вікно в європейську науку. Матеріали ІІ Міжнародного наук. семінару «Кайндлівські читання». – Чернівці: «Прут», 2005. – С. 215-227.
77. Шилов Ю. О. Національна ідея – витоки, сучасний стан і перспективарозвитку // Матеріали І Міжнародної наук.практ. Конференції «Рідна Віра – духовна сутність слов’ян». – К.: ТО «Перунова Рать», 2005. – С. 100-105.