Про український фольклор і українську душу

1. До визначення головного поняття

Слово folklore – англiйське: folk – народ, lore – наука, мудрiсть, знання.

Первiсне значення термiна, таким чином, досить широке й недосить чiтке: можна розумiти, що це «наука про народ», «знання про народ»; а можна – «народна наука», «те, що знає народ», «народна мудрiсть». Усе це рiзнi речi, що не раз створювало плутанину; саме тому треба домовитися, про що йтиметься далi.

Фольклор, або ж народна наука, – це тi важливi знання, якi народ накопичив упродовж своєї iсторiї i для кращого збереження та розповсюдження зафiксував у художнiй формi.

Цьому визначенню не вiдповiдають авторськi твори, якими б глибокими й важливими не були вiдкритi в них знання: твiр, незалежно вiд авторства, стає фольклорним, тобто народно- науковим, лише пiсля тривалої перевiрки (i, найчастiше, вдосконалення) в процесi всенародної практики упродовж iсторiї.

Щодо тривалостi перевiрки, то вона вiдповiдає тим же принципам, що й вiк вина: чим старiше, тим краще (порiвняння мудростi з вином має, до речi, дуже давню традицiю). Добрий фольклор визрiває столiттями, а часом несе в собi знаки тисячолiть. І це цiлком природно й зрозумiло: довго живуть по-справжньому потрiбнi й гарнi зразки, а живучи довго, вдосконалюються, стаючи ще кориснiшими й кращими.

Разом iз тим, фольклор у здоровому суспiльствi – не тiльки енциклопедiя, не тiльки музей; це обов’язково живий, активний органiзм, що чутливо реагує на всi рухи життя. Якщо це не так, фольклор залишається в минулому (у багатьох цивiлiзованих нацiй так i сталося). Допоки ж фольклор живий i продовжує розвиватися, про жоден авторський твiр не можна сказати, що вiн не стане фольклорним – iз часом, пiсля тривалого всенародного вдосконалення. Вгадати, якому творовi судилася доля стати народним, – таке ж тонке мистецтво, як дегустацiя вина: вiдрiзнити краще вiд гiршого непросто, але то ще чверть справи; а спробуйте визначити вiк вина; а спробуйте передбачити, що буде з молодого п’янкого напою через десять рокiв...

Нiякий твiр не можна назвати фольклорним, якщо вiн не художнiй. Краса – неодмiнна ознака народної науки. І це теж не випадково: знання передавалися усно, а гарне легше запам’ятати, бо душа кожної людини вiтає красу й хоче милуватися нею.

Отже, згiдно з нашим визначенням, головними (так i скажемо: визначальними) прикметами фольклорного твору є:

• художня форма (власне краса);
• глибокий змiст (важлива, корисна iнфор- мацiя);
• тривала (не одним поколiнням) всенародна перевiрка, переробка, доробка i, як результат, всебiчна досконалiсть (точнiсть, стислiсть, глибина змiст
• типовi ознаки краси).

2. Про класифiкацiю фольклору

Кожна класифiкацiя має право на iснування, якщо вiдповiдає природi предмета. Природа фольклору неймовiрно багата, i це обiцяє невичерпнi можливостi для тих, хто любить класифiкувати. Вважається, що хорошi, вдалi класифiкацiї полегшують вивчення предмета. Фольклору це стосується лише тодi, коли вiн опиняється в становищi зовнiшнього об’єкта (чужий фольклор; мертвий фольклор). Живий фольклор може бути засвоєний лише «зсередини», як засвоюється жива рiдна мова (бiда, але буває й мертва рiдна мова). Власне, мова i фольклор – явища одного порядку й одного походження.

Нам класифiкацiя майже не знадобиться, бо ми не маємо на метi систематично вивчати фольклор як стороннє явище. Для українцiв це було б надто принизливо. Та все ж кiлька загальних слiв треба сказати, бо, можливо, це говориться не тiльки для українцiв. Та й українцi тепер... дуже рiзнi.

Види фольклору, по iдеї, вiдповiдають усiм вiдомим видам мистецтв. Найприроднiше розглядати цю вiдповiднiсть у хронологiчному напрямку: кожний вид фольклору породив, породжує або породить вiдповiдне професiйне мистецтво, яке далi може галузитися на пiдвиди, жанри та форми без кiнця.

Наративний (оповiдний) фольклор включає казки, притчi, байки, прислiв’я, приказки, примовляння, замовляння, побажання, привiтання, вiншування, прокльони, лайки i таке iнше, i такого iншого (його ще називають – по- вченому – багатющою вкраїнською фразеологiєю) стiльки, що нi в казцi сказати, нi пером написати. Породжує лiтературу, вiршування, театр, художнє читання.

Музичний фольклор подiляється на вокальний та iнструментальний; кожний iз цих видiв включає до себе безлiч жанрiв та форм; скажiмо, до вокальних жанрiв належать народнi пiснi та думи; пiснi можна класифiкувати за цiльовою функцiєю (обрядовi, побутовi, трудовi, вiйськовi, колисковi i т. iн.), за становою приналежнiстю (козацькi, чумацькi, селянськi...) та за силою-силенною iнших ознак. Породжує професiйну музичну культуру.

Хореографiчний фольклор несе в собi мудрiсть рухiв, жестiв, пластики, поз. Все це складає дуже непросту й дуже важливу невербальну знакову систему, тобто безсловесну мову. У справжньому фольклорi цiєю мовою висловлюються справжнi, життєво важливi послання – любов, радiсть, виклик, торжество; часом – боротьба, загроза, потуга; i завжди – безлiч емоцiйних нюансiв та елементiв магiї, що їх годi перекласти iншою мовою. Народна хореографiя – основне джерело рiзноманiтних форм балету, танцю, мiмiчного мистецтва, сценiчного руху, багатьох циркових жанрiв тощо.

До фольклору, по правдi, належать усi форми народного мистецтва, що вiдповiдають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, керамiка, рiзьблення, лозоплетiння i т. iн. до безлiчi – саме тою мiрою, якою несуть знання, повiдомлення, послання, народну науку.

Не слiд абсолютизувати навiть цю очевидну й просту класифiкацiю. В наративному фольклорi завжди є елементи музики й вокалу (без музичних iнтонацiй наша мова взагалi немислима); ще важче уявити розмову, а тим бiльше спiв та музичну гру без жестiв, тобто елементiв хореографiї. А куди вiднести, скажiмо, голосiння, в якому цi три елементи майже рiвно- правнi?

3. Фольклор як знакова система етносу

Не все скажеш словами. А часом i скажеш, i навiть усе, що хотiв сказати, висловиш, але воно чомусь не сприймається. Або сприйма- ється неповно. Або повiльно. Прагнучи будь- що донести, передати думку, факт, почуття чи емоцiю, людина вдається до iнших засобiв – до iнтонацiї, жестiв, мiмiки, посилення голосу, спецiальної (художньої) органiзацiї висловлювань тощо. Отут i з’являються iншi знаковi системи, що, як притоки в рiку, вливаються в мову.

Здавалося б, звернення до примiтивних, первiсних, навiть тваринних форм спiлкування свiдчить про безпомiчнiсть, недосконалiсть людської мови. Але ж очевидним є й те, що з розвитком мови iншi знаковi системи не тiльки не вiдмирають, але й розквiтають; чим багатша й розвиненiша мова етносу, тим багатший i його фольклор, тим ефективнiше працюють саме фольклорнi технiчнi, а власне художнi засоби – жест, мiмiка, iнтонацiя, iмiтацiя, сила звуку. Модулюючи силу, тривалiсть i висоту звуку, людина неминуче приходить до мелодiї, а сполучаючи мелодiю з словами, творить пiсню. Формально очевидно, що пiсня – потенцiйно найпотужнiший засiб спiлкування, оскiльки включає в себе, крiм слова, ще й багатющу знакову систему музики, в яку неявно закладена й система хореографiчних ритмiв.

А чому ж тодi люди не спiлкуються спiвом? Чи танцями? Правду кажучи, таке буває, але дуже рiдко. Такi випадки люди навiть намага- ються запам’ятати, зафiксувати – i поступово з’являються обрядовi дiйства, що iнодi виливаються в грандiознi музично-драматичнi форми (українське весiлля), або дещо штучно ви- будованi, та все ж прекраснi завдяки рiвнянню на народний звичай, сюжети (легенди про життя й пiснi Марусi Чурай; так звана «опера» «Наталка-Полтавка»; можна й далi шукати).

То чому ж це – лише випадки? А саме тому, що вони i є найдорожче золото. Це тi найвищi сягання народної мудростi й краси, якi ще належить опанувати, вдосконалити, зафiк- сувати, ввести в музей i в шкiльну програму. То є мова первотворення, те саме Слово, що буває напочатку. Величезнiй же бiльшостi народу такий рiвень доступний лише для споглядання i вжитку. У повсякденному життi достатньо звичайної мови, ще й дуже спрощеної. Хоча комусь i мова не дуже дається, i людина тодi вiддає перевагу не стiльки досконалостi мови, скiльки жестам, iнтонацiям та силi горла.

Що не кажи, а кожний етнос не просто зберiгає, але й удосконалює, розвиває свої неформальнi засоби спiлкування паралельно з звичайною мовою. Цей факт i є найкращим доказом того, що фольклор у широкому розумiннi – не рудимент, не залишок минулої культури, а живий органiзм, актуальне знаряддя етносу, так само важливе, як i мова, i так само живуче, як i етнос. Нехтування цим знаряддям є не меншою загрозою самому iснуванню етносу, нiж нехтування мовою, господарством чи захистом територiї; в окремих випадках, у тому числi для українцiв, ця загроза навiть бiльша. Щоб пояснити це твердження, я мушу зосередитися на вищiй формi українського фольклору – народнiй пiснi – та на її вищiй функцiї – духовнiй.

4. Пiсенний фольклор

Чи вiдповiдав хто коли на простi питання: чому українцi склали так багато пiсень? Невже це випадковий, побiчний продукт нашого життя?

Як стане на силi, то зберуть же колись небайдужi дослiдники нiколи нiким не лiченi народнi пiснi – всiх не зберуть, звичайно, бо на пам’ятi кожної людини щезла з ужитку ой не одна дивовижно гарна пiсня (от чув дитиною, як тiтки спiвали, така ж краса! але не згадаю; коли б хто наспiвав, то може впiзнав би... Куди там, немає вже кому наспiвати.), – але й те, що зберуть, подивує багатьох уже самою кiль- кiстю: нi в одного народу немає й близько стiльки. І не треба тинятись по «експедицiях», бо хуторянськi баби й дiди, якi щось тямили в народному спiвi, перестали спiвати ще 33-го року, далi пiшли в кращому разi пташинi переспiви, без розумiння сутi. Зате готових записаних пiсень в Українi стiльки, що нiхто й приблизно не знає – чи їх десятки тисяч, чи кiлька мiльйонiв. А хоч би хто спробував iнвентаризувати та якось осмислити це море краси, розлите й закорковане в нiкому не потрiбних пiсенниках, паперових та магнiтних фондах, грамплатiвках, приватних колекцiях i на старих горищах…

То це кiлькiсть. Кiлькiстю й дурня здивуєш. А ще ж є якiсть. Ще є вражаюче музичне багатство, де якщо й можна когось порiвняти з українцями, то хiба за одним iз багатьох параметрiв (iталiйцiв – за мелодiєю, грузинiв – за гармонiєю, росiян – за пристрастю); ще є незбагненна поезiя текстiв, що вражала своєю довершеною, генiальною простотою навiть чужинцiв; i ще є чи не головне (а хто насправдi знає, що тут головне?) – змiст.

Важко навiть змiстом назвати цiлий свiт, що його вiдкриває народна пiсня тому, хто її чує. Змiст – це у романi чи повiстi. У нашої пiснi це теж є. Бiльшiсть народних пiсень сюжетнi, i кожний сюжет вартий цiлої книжки. Послухайте уважно: «Над рiчкою, бережком, iшов чумак з батiжком» (для початку тiльки один голос, без втручання Леонтовича). Самi слова пiснi – це вже повiсть про чумацьке життя; мало слiв, а сказано багато. Навiть дрiбничка «з батiжком» – нiяка не дрiбничка: нехай як би чумак опустився, нехай яка б лиха година його спостигла, батiжка губити не дозволяє йому звичай, бо то його оберiг, остання крихiтка чумацького стану, остання надiя; українець вiрить – i ця вiра перевiрена тисячолiттями i стала опорою його хлiборобської душi, – що з малесенького зерняти знову виростає повноцiнне життя. І чумак, який, може, в гординi своїй i зарiкся сiяти гречку, несвiдомо крiпить душу древньою як свiт хлiборобською при- кметою, що давно стала магiчним правилом: не вiддавай, не втрачай усе, щось залиш на розвiд, збережи на насiння.

Ходiмо лиш за тим чумаком. Може для передмови й незвичай у такi мандри завертати, та хто ж його знає, де тут втратиш (час), а де знайдеш (трохи розуму). Принаймнi, це ненадовго. Он вiн iде далi – «гей-гей, з Дону додому». Повна географiчна визначенiсть мiсця дiї. І натяк, що Дон – то не Брайтон Бiч i не Канари. Взагалi, про чумацький Дiн треба знати...

Над рiчкою, бережком,
Ішов чумак з батiжком
Гей-гей, з Дону додому.
За плечима торбина,
Ще й латана свитина,
Гей-гей, дочумакувавсь.

Тут i коментарiв не треба, надто все зрозумiло. Хоча латану свитину тепер мало хто чує. Постiй, чумак, постривай, В людей шляху розпитай, Гей-гей, може заблудивсь. В цiй строфi яскраво сяє та щирiсть, сердечнiсть українця, яку не завжди розумiють чужi люди: слухач чи виконавець – це не байдужий естет-спостерiгач, i природний його порив – зупинити, розпитати, допомогти бодай порадою.

Менi шляху не питать,
Прямо степом мандрувать,
Гей-гей, долю доганять.
Пiшла доля ярами,
Зеленими лугами,
Гей-гей, не вмiв шанувать.

Гiдна вiдповiдь мужньої людини, яка вмiє тримати удари життя. Чумак знає, що питати шляху марна справа. Всi шляхи вiн уже переходив, та щастя-долю стратив. Ох, яка то гiрка й глибока правда – «не вмiв долю шанувать». (Вiчна правда. Скiльки сьогоднi наших молодих чумаченькiв по чужих свiтах та по своїх брехнях блукають та долю не шанують..

А далi – далi надiя хiба що на чудо. Але чудо битим шляхом не ходить.

Трагiчно? Безнадiйно? Якщо читати лише слова, то, мабуть, так. Хiба ж отой батiжок у руцi допоможе? То просто дитячий забобон. Але є ще мелодiя! Така сама проста й невибаглива, як i слова, та скiльки вiдтiнкiв, скiльки несподiваної сили й краси розкриває вона в словах, в образi чумака, в усьому ладовi пiснi. Нехай лиш зазвучить пiсня – i який безмежний – степовий – простiр вiдкривається уявi, який гарний стає цей обiдраний чумак, яка в нього велична хода – в її ритмiцi сила, i якась нiби недбалiсть, презирство до бiди, а ще десь далi, в мелодiї, щемка туга за проминулим життям, i ще далi, зовсiм далеко – iскорка таки надiї. Хоча яка там надiя:

Як я долi не знайду,
До шинкарки в шинк зайду,
Гей-гей, забуду бiду.

А знаєте, це вже iнший дух. Схоже, пiзнiший «додаток» до тексту пiснi. (Таке часто буває в новi часи, i оскiльки подiбнi доповнення майже завжди знижують етичну й естетичну тональнiсть пiснi, то мусимо припустити, що фольклорна культура деградує. А це, як колись переконаємося, надiйна ознака загального, в тому числi й мовного, занепаду).

Нi, до слiв таки треба приглядатися, бо чим давнiша пiсня, тим бiльше занепадiв вона пережила i тим iмовiрнiше покалiчено її текст. А от мелодiя – це така таїна, яку скалiчити досить важко. Тобто, можна, i навiть легко, але тi калiки-мутанти довго не живуть. Тому давня пiсня – це справдi скарб, i в першу чергу музичний. При тому дивi, що головне в народнiй пiснi – слова!

А що не всiм музична мова дається, то тут уже нiчого не вдiєш. На те й iснують дуже рiзноманiтнi види й форми фольклору, аби кожен знайшов собi по кебетi. Так, пiсня – це найвища, найскладнiша форма в українському фольклорi. Але ж кажуть ще й те, що колись (i то був час, коли творилися нашi найкращi, найрозкiшнiшi, найскладнiшi пiснi) спiвати вмiли всi українцi. Так, як оце сьогоднi вмiють розмовляти. Тому можна сказати: як ми захочемо, так i буде. Захочемо – повернемо собi хоча б той рiвень фольклорної культури, який ще застали Номис, Чубинський, Леонтович, Кошиць (i так далi? – нi, далi пiшло не так, i ми знаємо, чому). А не захочемо – не повернемо того рiвня; бiльш того, не захочемо – нашi внуки будуть колись так само вишукано розмовляти, як ми тепер спiваємо. Або виберуть собi iншу мову, де легше й дзвiнкiше вимовляється слово «грошi». Все в наших руках.

5. Релiгiйна сутнiсть народної пiснi

«... поза Церквою, ба навiть у нiй, сучасна людина байдужа до видимого релiгiйного життя, але її нервова непосидючiсть, хронiчне розчарування, потяг до сенсацiй як до способу втечi, хапливе користання будь-яким суро- гатом релiгiї вiд патрiотизму до алкоголiзму – все це показує, що душа людська незмiнно потребує того звiльнення вiд самої себе й того причастя до життя й смислу через злиття з силою бiльшою за себе, якi дарує саме й тiльки єднiсть iз Богом». (Alan Watts, «Behold the Spirit», 1947)

Року 1993 чи 94-го Патрiарх Української Церкви Мстислав учинив досить несподiвану рiч: вiн приїхав до музею в Пироговi надвечiр у самiсiнький розпал Купальського свята. Чоловiчий хор «Чумаки» саме збирався стрибати через вогнище, а тому всi були вкупi. Недовго думавши, хлопцi (з поважної вiдстанi) хвацько взяли «Многая лiта» Бортнянського. Мстислав не залишився байдужим i прикликав нас ближче; ми з задоволенням i великим пiднесенням спiвали йому давнi чумацькi й козацькi пiснi, а потiм вiн попросив мене, диригента, пiдiйти до його вiзка (патрiарх тодi вже майже не ходив). Я схилився до його руки, а вiн сам поцiлував мене й мовив: «Поцiлуйте за мене всiх «чумакiв», бо вашi пiснi об’єднують Україну».

Власне, цим епiзодом усе сказано. Якщо релiгiю розумiти як «те, що об’єднує», а проблему об’єднання розумiти так, як її розумiв Мстислав, то нашi давнi народнi пiснi здатнi вирiшувати цю проблему не гiрше, нiж це робить християнська чи будь-яка iнша церква. Принаймнi, нам усiм хором доводилося попадати в мiтинговi полiтичнi «розборки», якi вiдверто хилилися до бiйки, i простим аполiтичним спiвом гарних народних пiсень гамувати пристрастi так, що люди спочатку забували, за кого вони, потiм згадували, чиї вони, а потiм розходилися трохи нiби аж присоромленi. Мабуть, таким же робом можна було б гамувати й мiжконфесiйнi сутички, але нам просто нi разу не трапилася нагода.

Борони мене Боже пропагувати фольклорнi спiви замiсть церковних служб. Українцi до цього не готовi. А коли люди не готовi, то примушувати – грiх, а переконувати – дарма. Покажiть вiрному християниновi сотню старовинних зображень козака Мамая – у жодного з Мамаїв немає хреста на шиї – який шоковий фольклорний документ! Та вiрний християнин завтра ж про це забуде. Воно його навiть не мучитиме, а вже про якiсь перемiни в релiгiйнiй свiдомостi нема й мови. Забув, та й годi.

Але грiх було б i не сказати про колосальну релiгiйну – i то в найвищому, духовному, навiть мiстичному сенсi цього слова – потугу української народної пiснi. І наче не те, щоб хтось щось iз цього приводу заперечував; але якось рiдко про це говориться, а як i говориться, то завтра й забувається. Як i сама пiсня. Забув, та й годi.

Кожний етнос, оскiльки вiн є природним явищем, творить свою релiгiю так, як i сам твориться, – стихiйно, без планування, впливу, контролю людського розуму. Якщо розум десь суттєво втручається, то це вже не етнiчний процес, а, скажiмо, державний чи ще якийсь штучний.

В такому разi релiгiю можна було б не вiддiляти вiд фольклору – як ми його визначили вище. Вона й справдi належить до народної науки, формується вiками й тисячолiттями i тяжiє до художньої форми. Але цим не обмежується. Етнос, для свого впевненого iснування, потребує не лише знань i вмiнь, але й єдиної вiри. А вiра – це вже не зовсiм наука. Часто кажуть, що вiра – зовсiм не наука («вiрую, бо безглуздо»); але це не про укра- їнцiв. По правдi, жодний етнос у безглуздi речi не вiрить i нiколи не вiрив; але коли вiн вiрить, що тiльки мечем забезпечить собi iснування або що вiн кращий за iншi етноси, то мусить якось приховувати свої вiрування вiд сусiдiв, i тодi витворюється складна, багатоповерхова, неоднозначна релiгiя, в якiй примiтивна й войовнича грабiжницька фiлософiя прибирає вигляду вiри у велику мiсiю народу-воїна, що несе свободу всiм iншим народам, а виразно шовiнiстична вiра вдягається в шати чесної й навiть страждальної богообраностi.

Українцям такi премудростi були зайвi. Життя на українськiй землi, хто б i звiдки сюди не прийшов, протягом двох-трьох поколiнь формувало з гостей добрих господарiв – цього категорично вимагала й благала земля, спокушаючи надiйною платою за вкладену в неї працю. Тисячi поколiнь, якi жили на цiй землi, пересвiдчилися, що земля не дурить, що вона вiддає сторицею. Землi вiрили. І, мабуть, нiде в свiтi земля так не виправдовувала вiру в неї. Оця вiра в Землю, в Природу, ставлення до неї як до Матерi – суворої й ласкавої, незбагненної й життєдайної, – все це не могло не утвердитися в Українi, не могло не стати найглибшим фундаментом української релiгiї. Вся українська мiфологiя, весь пантеон – це сили реальної Природи; люди вiрили саме в реальнiсть (а не безглуздiсть) природних сил, хоч та реальнiсть залишалася незбагненною й довгi вiки не могла стати об’єктом науки. Язичниковi не потрiбне й не цiкаве чудо, яке суперечить реальностi, законам Природи: вiн постiйно споглядає – та й подiляє! – живе, щороку й щодня народжуване чудо самого буття, iснування, вiчного повернення трави, дощу, маленької живої iстоти, сходу Сонця; вiн благоговiє перед безмежним свiтом, чудеса якого не даються розумовi, але й жодних сумнiвiв не викликають, бо завжди очевиднi й невмирущi!

Релiгiя, яка неминуче народжувалася з таких вiрувань, не могла бути складною та плутаною – в тому не було потреби. Не було й потреби шукати тiй релiгiї полiтичного (тиха експлуатацiя) чи мiлiтарного (збройнi грабунки) застосування, бо цей народ був самодостатнiм у своїй працi. А праця була тяжкою, навiть неймовiрно тяжкою: коли молодому сучасниковi розказуєш як свiдок i пiдтверджуєш документально, яку iнтенсивну працю витримували нашi дiди й баби, залишаючись при цьому здоровими й вiдносно щасливими, – сучасник на другий же день усе забуває. Не вкладається воно в сучасну голову. Забув, та й годi.

Ота проста, ясна, гарна релiгiя (чи, скорiш, вiра) супроводила дуже важливий етнiчний процес – становлення гуртової роботи, кооперацiї. Вiрити сусiдовi, вiрити товаришевi по чумацькiй валцi, вiрити громадi – це було глибоко природне, навiть прагматичне почуття, бо диктувалося здоровим робочим глуздом, а не командою згори; але це було водночас i почуття релiгiйне, бо його неможливо пiдтримувати лише розумом, розрахунком, наукою. Немає вiри – не буде колективної дiяльностi; не поможе нi наука, нi дисциплiна.

Саме така релiгiйнiсть сприяла гармонiйному розвитковi в Українi колективних форм працi... щораз як сусiди давали нам спокiй. Саме ця релiгiйнiсть дозволила українцям – i це, як бачимо, цiлком природно – ранiше вiд iнших народiв збагнути, що демократичний устрiй держави є найдоцiльнiшим i найпродуктивнiшим. Козацькi сiчовi закони i їх логiчне завершення – конституцiя Орлика – мали стати взiрцем для всiєї Європи... якби ж сусiди дали нам спокiй. Саме цю релiгiйнiсть усiма мислимими й немислимими способами душили й нищили найрiзноманiтнiшi зайди, за природою своєю нездатнi побачити в землеробовi щось бiльше, нiж вантажника. І саме ця релiгiйнiсть найповнiше вiдобразилася в народних пiснях – бо сформуватися в струнку, викiнчену релiгiйну систему, яка знайшла б належнi їй iнституцiйнi та звичаєвi втiлення, не дали все тi ж сусiди (не без допомоги «далеких родичiв»). І наша справжня релiгiя зайняла єдину нiшу, яка була їй доступна й давала порятунок, – фольклор, а в першу чергу – народну пiсню. До речi, головнi – найважливiшi й найкращi українськi пiснi – хоровi!

Гуртова, а далi й хорова пiсня (якщо це не механiчнi спiви зiгнаних докупи будiвникiв соцiалiзму, в стилi хору Швондера) – один iз найбагатших, найдосконалiших i найефективнiших релiгiйних обрядiв. Нi медитацiя, нi молитва, нi присутнiсть на богослужiннi не дає людинi такого яскравого й повного вiдчуття єдностi з iншими людьми, з усiм свiтом, як щирий колективний спiв – у два, три, десять, сто голосiв. Злиття, гармонiя й сила голосiв, присутнiсть i участь у тому звучаннi – це розкiш i фiзiологiчна, i емоцiйна, i iнтелектуальна, але над усiм цим злiтає й лине до неба душа людини, та її мiстична сутнiсть, яку не можна описати, але без якої людина не людина. Ту сутнiсть українець ретельно ховає вiд травмування, загрiбає смiттям щоденним, щоб нiхто не бачив, а далi й сам про неї забуває; що ж, тим глибшим стає потрясiння, коли рiдна пiсня нагадає йому, хто вiн такий, i вiдкриє йому його власну душу!

Як же це назвати, якщо не релiгiєю?

Прочитати тепер ту релiгiю в народних пiснях... Навiть якщо вона там справдi збереглася, то чи потрiбна сьогоднi? Чи така вже вона цiнна, якщо не витримала iсторичних випробувань? І хто це вiзьметься її читати та тлу- мачити, i хто такому зухвальцю повiрить, що вiн не помиляється, а тим бiльш не додумує та не фантазує? Нарештi, чи сама спроба реа- нiмувати таку релiгiю не призведе до посилення й без того тяжкої конфесiйної колотнечi?

Питання не дуже простi. Але якщо вам здається, що я намалював чорта, то я вiдразу ж хочу запевнити, що вiн не такий уже страшний. Бо йдеться про речi досить далекi вiд сьогоднiшнiх центрiв уваги нашого iстеризованого суспiльства та його провiдникiв. Зате надзвичайно цiкавi для людей освiчених та небайдужих до iстини. Саме на таку аудиторiю розрахований цей посiбник. Саме на цi останнi питання робиться в ньому спроба вiдповiсти. Хоча б спроба. Бо я дуже свiдомий своєї (i будь-чиєї) малостi перед таким завданням. Тому цю книжку не можна називати пiдручником; а посiбником – лиш у тому сенсi, що вiн, може, пособить молодим (на старших мало надiї) повiрити в цю тему та пiдставити своє плече.