Великороси - міфи та релігії

Сьогодні знову лунає багато слів про українсько-російське братерство, про нашу слов'янську єдність. Стара московська брехня переповнює газети й телеекрани. Москва вкотре нав'язує українцям міф про своє слов'янське походження.

Російська імперія завжди була облудною. Вона залишила по собі багато міфів, які змушувала сприймати як нав'язану правду. Однією з побрехеньок є твердження про слов'янське поодження Московії та про «три братні слов'янські народи». Я не стану оповідати, навіщо це втовкмачувалось усім у голови. То вельми серйозне питання, і якщо буде можливість, ми до нього ще повернемося.

Ніхто сьогодні та й сотні років тому не заперечував, що наші, суто українські корені, — слов'янські. Ми мали чудових пращурів, навіть імена тих слов'янських племен, мов джерельний струмок: поляни, древляни, дреговичі, волиняни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби та інші. Саме ці племена за століття свого розвитку дали зачаття історичного існування українців-русичів.

У книзі «Страна Моксель» з цього приводу наведено слова дореволюційного російського академіка О. Шахматова. Такої думки дотримуються і європейські історики. Отож, як бачимо, жодних сумнівів щодо слов'янського походження українського народу не існує.

А тепер пропоную звернутися до російських джерел, аби відстежити походження так званих «великоросів», або просто московитів.

За часів жорстокої царської цензури 1912 роG ку в Москві вийшла друком книжка К. Балішевського «Іван Грозний». Ось що в ній писалось на сторінці 109:

«Взгляните на москвича XVI века: он кажется с ног до голови одет по-самаркандски. Башлык, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкурь, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк — таковы татарские названия различных предметов его одеяния. Если, поссорившись с товарищем, он станет ругаться, в его репертуаре неизменно будет фигурировать дурак, а если придется драться, в дело пойдет кулак. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом и устраивает по дорогам станции, называемые ямами, которые обслуживаются ямщиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму. И все эти слова азиатского происхождения. В этом, без cомнения, есть знаменательное указание, хотя и относится оно только к внешней форме. Но гораздо важнее то, что известная примесь монгольской крови способствовала такой быстрой и покорной ассимиляции».

Як бачимо, в XVI столітті московит скидався на татарина. Читач, звичайно, розуміє, що подібна думка на той час у Московії не заперечувалась.

Тож на основі яких племен та народів виникла «Ростово-Суздальська» земля?

Спочатку послухаємо того ж таки К. Валішевського (стор. 16):

«С этнографической точки зрения девять десятых страны (Московії. — В. Б.) имели только то русское население, которое оставила здесь прокотившаяся волна недавнего колонизационного движения. Не было необходимости в то время «скресть» русскаго, чтобы найти татарина, и особенно финна. Основой населения (Московії. — В. Б.) везде являлось финское племя».

Отож іще в XVI столітті Московія майже повністю була фінно-мордовською та татарською країною. Саме ці етноси в подальшому історичному розвитку створили народ «великоросів», або — московитів.

Та щоб читач не мав сумніву, бо йому багатороків втовкмачували зовсім іншу думку, звернемось до класиків російської історичної науки.

Ось що писав М. Карамзін ще в 1803 році у своїй «Истории государства российского» (том І, стор. 45):

«... Жили тогда..: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; Черемиса, Мещера, Мордва – на Юговосток от Мери; Ливь в Ливонии; Чудь в Эстонии и на Восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; Ямь или Емь – в Финляндии; Весь на Белозере; Пермь в губернии сего имени; Югра, или нынешние Березовские остяки на Оби и Сосве; Печора на реке Печоре... Можем несомнительно признать их равно как и Липландцев, Зирян, Остяков обских, Чуваш, Вотяков, народами единоплеменными и назвать вообще Финскими»...».

Отож на всьому просторі майбутньої «Великоросії» у IX—XII ст. проживали виключно Мордово-фінські племена, які етнічно походили з одного кореня та розмовляли однією мовою. Звичайно, не слов'янською. І ніякого перетоку слов'янських племен у ті віки на фінно-мордовську землю історія не зафіксувала. Бо подібні розмови — то лише брехливий міф імперської російської науки. Для великого переселення (міграції) потрібні значні історичні причини. А таких у IX—XII ст. історія не знає. Між іншим, саме такі думки висловив на початку XX століття О. Шахматов:

«С точки зрения истории... мы должны решительно отбросить мысль о том, что Киевская земля была в древности населена не предками современных малороссов (українців. — В. В.), а предками современных представителей иных русских народностей. Искать в X—XI веках возле Днепра великороссов является делом пустым, так как воликорусская народность, происхождения иного...»

Аби читач більше впевнився, на базі яких племен виник «великорос», послухаємо ще кілька слушних думок. Вони мають особливо «припасти до душі тим, хто і сьогодні сповідує думку про слов'янське походження «старшого брата». Послухаємо історика XVIII століття:

«Меря, сами называются Мори, от русских Мордва... жили в старину прежде нашествия татар (Батия. — В. Б.), где ныне Ростов, Галич, Кострома, и по устье Оки, и за Оку, где ныне Арзамас и Шацк» «Мещера жили тут, где ныне города Елатма, Кадом, Шацк, Елец, Темников, Ломон, Козлон, Тамбов». «Мурома жили, где ныне Муром и Касимов. Все превратились в русских». («Примечания на историю Древния и нынешния России Г. Леклерка, сочиненная генерал-майором Иваном Болтиным». С.Пб. 1788 г., стор. 4).

Між іншим, хто не вірить сподвижнику Катерини II, може переконатися, що ці ж істини стверджує і Велика Радянська Енциклопедія, третє видання. Зазирніть.

А ось що повідомляє нам «Русский энциклопедический словарь». (С.Пб., 1878 г., стор. 386): Мордва, народ (финского племени... С перенесением столицы во Владимир (Ростово-Суздальська земля. – В. Б.) началось обрусение мордвы... Мордва почти слилась с русскими, ходят в русскую церковь... все говорят по-русски, и в свой родной язык вставляют исковерканыя русския слова, а местами и вовсе его забыли... »

Ось такі племена та народи стали творцями російського етносу. Я хочу зауважити, що при цьому не маю ніякого упередження й зневаги. Бо ж мордово-фінські племена були настільки самобутніми та самодостатніми, що без будь-якої допомоги мали змогу утворити самостійний народ. Великий народ. А каталізатором стали церква та ханська, а потім князівська влади. То вже зовсім інше питання, чому російська історична наука так послідовно та зневажливо відмовляється від свого мордово-фінського коріння, а цупко хапається за міфічно-слов'янське. Треба чітко знати, що слов'янської основи в російському етносі ніколи не було і не могло бути.

А зараз послухаємо, як відбувалось оте так зване «зросійщення».

«Оставался открытым путь на север и северо-восток за Волгу... Монах-пустынник и пошел туда смелым разведчиком... Многочиленные лесные монастыри становились здесь опорными пунктами... колонизации. Вокруг монастырей оседало бродячее (місцеве. — В. Б.) население... Ради спасения души монах бежал из мира в заволжский лес, а мирянин цеплялся за него и с его помощью заводил в этом лесу новый русский мир. Так создавалась верхневолжская Великороссия дружными усилиями монаха и крестьянина (мордовоGфіна — В. Б.)...» (В. Ключевский «Исторические портреты», стор. 73—74).

Саме так, упродовж ХІІІ—XVII століть, за допомогою Московської церкви та Ханської влади, а далі — влади московського князя – відбулося «зросійщення» мордово-фінського етносу. Ми повинні пам'ятати, що золотоординські хани завжди підтримували Російську православну церкву, бо хани для неї були намісниками Бога на землі, і церква щоденно возвеличувала Чингісідів. Вона навіть відлучала від церкви князів і цілі князівства та накладала на них анафему, коли ті виявляли супротив волі хана. Це незаперечні факти.

Насамкінець наведу слова професора В. Ключевського, які підсумують думку щодо мордово-фінського походження «великоросів»:

«Так и на этом пространстве, и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т. д. У одной Камы можно пасчитать до 20 притоков, названий, которые имеют такое окончание: Vа – по фински значит вода. Название самой Оки финского происхождения: это — обрусевшая форма финского joкі, что значит река вообще. Даже племенные названия мери и веси не исчезли бесследно в центральной Великороссии: здесь встречаетея много сел и речек, которые носят их назнания... На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. Прислушиваясь к этим названиям, легко заметить, что некогда на всем этом пространстве звучал один язык, которому принадлежали эти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорит туземное население нынешней Финляндии и финские инородцы среднего Поволжья, мордва, черемисы». (В. Ключевский «Исторические портреты», стор. 41–42).

Ось цими словами ми і закінчимо посилатись на російські джерела. Їх можна наводити безліч. Історична земля «великоросів» від Тули, Рязані та Мурома до самого Білого моря, як стверджував готський історик Іордан ще у VI ст., була повністю заселена мордово-фінськими племенами. Вони жили на своїй історичній батьківщині, нікуди не зникали та не переселялися з неї. Як ми вже знаємо від історика XVIII ст. Івана Болтіна, саме мордово-фінські племена жили на тій землі і під час навали хана Батия. Лише на початку XII століття сюди пробився Юрій Долгорукий зі своєю невеликою дружиною. Княжич Юрій – шостий син Володимира Мономаха, не отримавши «стола» в великому Київському князівстві, змушений був, за словами Катерини ІІ, піти на пошуки свого «стола». Та згодом повернувся назад, але залишив по собі у мордово-фінській землі близько десятка своїх дітей, бо ж князі у походи не брали своїх жінок (дружин). Отак у середовищі фінського етносу і з'явився «перший великорос Андрій Боголюбський», як писав завідувач кафедри історії Московського університету професор В. Ключевський.

І зрозуміло, що за князем не стався «перетік» київського слов'янського люду в мордово-фінське середовище. З історії Великого Київського князівства ми добре-таки знаємо, що коли князь полишав чи то Київ, чи то Галич, чи то Чернігів, то слідом за ним ніколи не відбувався «перетік» місцевого люду. Бо той люд був господарем своєї землі, а князь зайдою. Отака історична правда. А після захоплення Батиєм Ростово-Суздальської землі той, вигаданий Москвою, «перетік» слов'ян, взагалі не міг відбуватися.

Читач може заперечити автору: мовляв, у XV—XVI ст. Московія підкорила та приєднала до себе великі київські твердині — Новгород і Псков. А вони ж були, беззаперечно, слов'янськими.

Та справа в тому, що Московія не приєднала до себе Новгород і Псков із населенням. Ці слова можуть видатися неймовірними, але то правда. Московія впродовж 1471 — 1570 років повністю винищила слов'янський етнос Новгорода і Пскова. Вщент! А коли Івану IV (Лютому) вже нікого було нищити, то він поруйнував у Новгороді всі храми, будівлі та навколишні села. Все спалив...

Але то тема іншої розмови.

Не вірте російській шовіністичній історичній науці ні слова. Бо московський етнос таки ніколи не був слов'янським. Він походження мордово-татарського!