Уже в ХVI ст. українське поетичне слово приваблювало увагу чужинців. Словак Ян Благослав помістив 1563 р. у чеській граматиці українську народну пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш», польський історик Сарницький згадує в своїх «Анналах» 1587 р. українську думу про лицарську смерть двох братів-козаків у боротьбі з ворогом.
«Честь першого серйозного почину в українській етнографії належить полякові з роду Зоріяна Доленги-Ходаковського, за життя відомого під ім’ям Адама Чарноцького (1784-1825), який власними ногами сходив мало не всю Україну, зібравши, як на ті часи, величезні скарби народної пісні – навіть у неповних записах Ходаковського, що дійшли до нас, маємо їх 1254 номери» — пише академік С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства». Першою збіркою українських мелодій, де простежуються риси науково-пізнавального характеру, було видання А. Коціпінського «Пісні, думки і шумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії» (К., 1861) із вказівками на джерела (паспорти записів, інші використані видання, алфавітний покажчик ). Цікавим видається і збірник О. Гулака-Артемовського, який свідчить про крок уперед у науково-етнографічному середовищі, особливо запис українського багатоголосся. У своїй передмові автор порушує проблеми методики запису народних пісень, подає відомості про попередні видання (від 1777 р. до 1860х років), торкається мовно-діалектних особливостей.
Росіянин І. Срезневський (1812–1880) публікує в шести томах «Запорізьку старину», поет А. Метлинський – близько 800 «Народніх південно-руських пісень», П. Куліш (1819–1897) – два томи усної народної творчості: «Записки о Южной Руси». Письменник вважав пісню історичним документом і стверджував, що «никакая летопись, никакое ученое и гениальное сочинение не может дать о душе малоросийского народа лучшего понятия, чем песни», він навіть відкидав церковні писання, чернечі літописи, судні й уставні грамоти. За Кулішем, дух народу виявляється у його мові, поезії і релігії.
Глибока зацікавленість романтиків ХІХ ст. історією та народим побутом спонукала до збирання, видання та обробки історичного та етнографічного матеріалу. Одна за одною з’являються збірки української народної поезії, насамперед, народних пісень. Етнографію та фольклор досліджує ректор Київского університету проф. М. Максимович (1804–1873). Його епохальне видання 1827 року «Малоросійскія песни» з універсальною передмовою М. Грушевський назвав «маніфестом українського народництва». З’являються збірки грузинського князя М. Цертелєва (1819; він — не романтик), М. Максимовича, І. Срезневського («Запорожская старина»1833–1838), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні (Вацлав з Одеська (1833) та Жрота Павлі (1838–1840). Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Ці видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша (1856–1857) і деяких пізніших видань: приказки й прислів’я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863–1865).
О. Бодянський (1808–1876), М. Костомаров (1817–1885) першими в Російській імперії пишуть теоретичні праці-дисертації про українську народну словесність. На думку О. Бодянського, фольклорний текст навіть переважає над літописним, оскільки містить оцінку не індивідуалізовану, – тому досить суб’єктивну, а більш загальну, об’єктивізовану колективного цілого, – учасника і сучасника подій («суд народу»). М. Костомаров, один з перших українських етнопсихлогів вважав, що український фольклор відзначається «силою розкішної поезії».
Протягом короткого часу П. Чубинський (1839 –1884) видав сім томів етнографічного матеріалу. М. Драгоманов (1841–1895), емігрувавши за кордон після проголошення царського указу в 1876 р. про заборону української мови, видав у Женеві кілька праць з фольклору, згодом надрукованих у Львові в чотирьох томах. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, крім етнографічних розвідок, надрукованих у «Записках», видало з 1895 року монументальну працю – 32 томи «Етнографічного збірника» і 14 томів «Матеріалів до українсько-руської етнології». Дослідники-романтики М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш ділили українські пісні на чоловічі і жіночі, героїчний епос і ліричну поезію, вбачаючи в їх естетичній вартості доступність, правдивість (чи історичну достовірність), природну мову та символізм. Фольклорно-пісенні здобутки українського народу ці люди, з честю і з відчуттям причетності до глибокої культури українців, робили все, щоб зберегти народно-пісенні скарби.
Сам Тарас Шевченко захоплювався неповторною музикальністю народних дум і систематично збирав пісні і навіть збереглося чотири альбоми його фольклорних записів. Зокрема, історичну пісню «У Глухові у городі» він використав у своїй поемі «Сон» («У всякого своя доля»). Майже третина його «Кобзаря» перейшла в народні пісні. Пізніше традиції Великого Кобзаря підхопили Марко Вовчок, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.
Перебуваючи в Петербурзі, М. Гоголь у листах до своїх рідних просив присилати йому записи пісень. «Близько 150 пісень я віддав минулого року Максимовичові, цілковито йому невідомих. Після того я придбав іще коло 150», – писав М. Гоголь у листі (1834) до професора І. Срезневського, з яким він зблизився на ґрунті зацікавлення минулим українців і їхньою пісенною творчістю, що була джерелом для повістей письменника («Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Тарас Бульба» та ін.) й історії, які він, готуючись до праці в університеті, збирався написати. Унікальність, неперевершену поетичність української словесної культури, її високу моральність і шляхетність устремлінь відзначали творці російської літератури, серед яких були К. Рилєєв та М. Добролюбов.
Як не згадати видатного дослідника М. Драгоманова, який у співпраці з В. Антоновичем публікує едиторську трилогію, перша частина якої – двотомна публікація «Исторические песни малорусского народа с обяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (К. 1874–1875), а
друга видана в Женеві (1881) під назвою «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)». І, нарешті, третя частина – «Політичні пісні українського народу ХVIII–XIX ст.» були видані там же у 1883 році. Треба сказати, що у другій половині XIX ст. «чітко окреслилися певні зрушення у збирацькій та видавничій роботі. Розпочинається упорядкування збірників з науковою метою: з’являється усвідомлення вартості народних мелодій поза обробкою, формується науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної музичної творчості» (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика.— К.: 1997).
Список робіт у царині української фольклористичної школи, засновниками якої були О. Потебня, Ф. Колесса, К. Квітка, продовжує знаменитий трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості» (Зібрання творів у 50 томах, Т.31. К., 1981.). Видатний літератор «збагачує і урізноманітнює методи аналізу та доповнює культурно-історичну школу науковою теорією». (Ярослав Гарасим. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – Львів, 1999). Велику увагу українській фольклористиці в культурно-історичному просторі приділив і М. Грушевський. Його методологічний принцип історизму підкреслив академік П. Кононенко у вступній статті київського видання «Історія української літератури» у 6-ти т. ( К.: Либідь, 1993).
Проте вершиною музично-фольклорного етапу збирання української народної музики стала діяльність видатного композитора та науковця Миколи Лисенка. Сім випусків «Збірника українських пісень» (1868–1911) «з одного боку, заклали інтонаційні підвалини української композиторської школи. З іншого боку, за ретельністю власне етнографічного підходу (запис, тактування, жанровий спектр, увага до варіантів, паспортизація, нотація музичних варіацій.., збереження автентичних рис мелодики, тоді як у жанрі обробки це не було обов’язковим) Лисенко проявив риси, які засвідчують серйозне ставлення та обізнаність щодо музично-етнографічних проблем.» (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика. — К.: 1997). М. Лисенко підбирав пісні, які не друкувались в інших збірниках, але відзначалися особливою вишуканістю та красою: «Ой не світи, місяченьку», «Ой не пугай пугаченьку», «Про козака Байду», «Тихо, тихо Дунай воду несе» тощо.
Наприкінці ХIX ст. поширюється багатоголосий спів і Лисенко ще зумів (за К. Квіткою) «врятувати неповторний мелодичний стиль української пісні на зламі століть». Композитор записав понад півтори тисячі пісень, опублікувавши понад 700 з них. Не можна не згадати, що Лисенкові належить пріоритет запису мелодій українських дум – дуже важливого пласту української народної творчості. Наприкінці XIX ст. після сумнозвісного Ємського указу Олександра II і закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві, очолюваного П. Чубинським, центр наукового життя переміщується до Львова. У 1873 році там було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). На теренах народної музики (з великим розумінням важливості своєї роботи) трудилися Іван та Філарет Колесси, Йосип Роздольський, Станіслав Людкевич. У періодичних виданнях «Етнографічний збірник» та «Матеріали до українсько-руської етнології та антропології» публікувалися найважливіші музично-етнографічні матеріали, а збірник «Галицько-руські народні мелодії» в українській музичній етнографії ввійшов до золотого фонду світової фольклористики початку ХХ ст. Цікавим видається і невеликий збірник М. Миханька «Ягілки. 51 українських пісень і забав на Великдень з розвідкою про генезу ягілок і їх теперішній вигляд» (Львів, 1922). У вступній статті автор підтверджує силу давніх звичаїв, «цего обожання природи і народ ще доси в більшости має більше розуміння і прив’язання до предківських переконань ніж до християнських незрозумілих і неприступних критерій. Ще нині є околиці, пише автор, – не лише на Поліссі, де народ не розуміє майже зовсім християнства і не старається зрозуміти, а живе в переконаннях дохристиянських наших предків. Народ сам в собі дуже консервативний і не дається легко переконувати, хіба що сам наглядно переконається; і цему завдячуємо, що наша народна давнина не затратилася, хотя її і чужі, і свої завзято викорінювали як «бісовскіє плясанія». Сила «консерватизму» українського народу, помічена автором на початку ХХ ст., не зникла і дотепер, майже через сто років, вже у ХХI ст., коли сучасні фольклорні експедиції на чорнобильських поліських просторах записують нечувані пісні та інструментальну музику.
До взаємин християнства з «язичництвом», яке створило підвалини християнства, у тому числі й українського, заслуговує на увагу і підхід етнолога Ксенофонта Сосенка у його книзі «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора», виданого у Львові 1928 року. Глибокі знання К. Сосенка культури багатьох народів світу та розуміння характеру української культури дали змогу автору звернути увагу читачів на «культурно-історичне значення колядок та щедрівок як джерел не лише світогляду пращурів українців, а й до визначення умов та часу появи тих пращурів, формування структури їхнього суспільства. Автохтонний характер українського населення та його давнину в Україні К. Сосенко доводить через космологію та космогонію українців і пов’язані з ними давні свята, у тому числі і через ті, які християнство використало, ставши панівною релігією», – так оцінює цю роботу доктор історичних наук М. Чмихов у вступній статті до перевидання цієї книжки у Києві 1994 року. Хотілося б тільки додати, що кожна сторінка світиться дивною відкритістю і водночас загадковістю українського світогляду.
Цінний внесок у розвиток фольклорно-історичної школи внесла шляхетна поетеса Леся Українка. У 1908 році разом з К. Квіткою та О. Сластіоном вона записала на фонограф репертуар східноукраїнських кобзарів і лірників, переслала до Львова Ф. Колессі, який поклав 5 років ретельної праці на розшифровку цих шедеврів. У 1910 та 1913 роках вийшли два томи «Мелодій українських народних дум». Пізніше, у 20–30 роках, вчений видає ще три збірки закарпатського фольклору. Одна з них «Народні пісні з Галицької Лемківщини» вміщує 820 пісень: календарно-обрядових, вояцьких, емігрантських. Не можна не згадати і шкільні співаники, три навчальні посібники з музичного виховання дітей, виданих у Львові протягом 1925–1927 рр. («Шкільний співаник у двох частинах»; «Співаймо! Збірничок пісень на два голоси для шкільної молоді на весняне свято пісні»; «Збірник народних пісень в укладі на три голоси для ужитку шкільних хорів») Філарета Колесси. Згодом, у 1993 р. видавництво «Музична Україна» об’єднує його праці у «Шкільний співаник. З педагогічної спадщини композитора». Для сучасної української національної школи це неоцінений скарб.
У музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів. Вже згадуваний знавець музичного фольклору Климентій Квітка (1880–1953) – український музика й етнограф. Закінчивши правничий факультет, працював у судовому відомстві на посаді секретаря окружного суду в містах Криму і Грузії. Член НТШ. В 1922 – 1933 рр. був керівником Кабінету музичної етнографії УАН, з 1933 р. – професор Московської консерваторії. У 1937 р. заснував Музей музичної культури ім. М. Глінки при Московській консерваторії. Також Климент Квітка – автор «Уваг» до ІV тому «Творів» Лесі Українки, 1924 р. і спогадів про неї. Записав і упорядкував Климент Квітка у Києві 743 мелодії, записані на слух. На жаль, «цей збірник був і останнім з наукових видань українського музичного фольклору аж до 1968 року – до виходу збірника В. Гошовського «Українські пісні Закарпаття», дуже серйозного за науковими вимогами видання. На Східній Україні розпочався терор проти українства і науки загалом». (А. І. Іваницький. Українська музична фольклористика. – К., 1997).
Починаючи з 30-х років, музична фольклористика переживає нелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками із старих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування, звичайно, було відсутнє більше 20-ти років підряд, до того часу, коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським, починає роботу над виданням серії «Українська народна творчість», перший том якої під назвою «Історичні пісні» вийшов у 1961 році (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.
Продовжуючи мову про Полісся як об’єкт наукових фольклорних досліджень у далеких 30-х роках, польський етнолог і лінґвіст К. Мошинський (на той час він уже був автором праці про Східне Полісся під назвою «Kultura ludowa slowian») запропонував академіку Ф. Колессі поїхати в експедицію по українсько-білоруському пограниччі. Результатом такої праці був підготовлений збірник, ймовірно, під заголовком «Народна музика на Поліссі» і мав вийти польською мовою у Варшаві, але через напружені передвоєнні стосунки недовершена робота не побачила світу. І тільки стараннями та копіткою роботою професора С. Грици, рятуючи від забуття і втрати цінну культурну пам’ятку, у 1995 році видавництво «Музична Україна» видає збірник «Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К. Мошинського». Цей збірник має неоціненне значення для науковців, студентів музичних закладів, шанувальників фольклору.
За період незалежності України з’явилися приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах. І на Кубані на початку 90-х з’являється серія збірників «Песни кубанских казаков» за редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В. Г. Захарченка. Моя домашня бібліотека тільки за 1995 рік поповнилася збірниками пісень з різних регіонів, серед яких «Наспівала мати. Пісенний світ О. Довженка» (К., Музична Україна). У цьому виданні вперше публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, які формували своєрідне світобачення великого майстра. У примітках подані відповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та друзів О. Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу пісню. Ще два збірники «Співає веснянка» (70 зразків народно-пісенної творчості з репертуару фольклорного гурту «Веснянка» (м. Рівне), які упорядкував невтомний збирач пісенного фольклору В. Ковальчук) та фольклорний зошит «Пісні – обереги Прибужжя», м. Миколаїв. Цей зошит відкриває нову серію педагогічної бібліотеки «Українська національна школа-родина» Миколаївського обласного інституту удосконалення вчителів, – центру українознавства у м. Миколаєві. Трапляються і видання з голосу однієї людини, як-от «Люлі, люлі, люліса. Народні колисанки і забавлянки з голосу Антоніни Голентюк» (Луцьк, 1998). Барвиста і весела книжечка може пригодитися кожній молодій мамі чи бабусі.
Однією з найкращих робіт останніх років вважаю видання колективу харківських мистецько-освітніх та наукових закладів разом з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН України під назвою «Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги» (Харків. Друк, 1999). Справді захоплюєшся унікальною класифікацією народних ігор за віковою категорією школярів, за характером організації фізичної діяльності, за предметно-жанровими ознаками тощо.
І, нарешті, ще один живий струмінь у фольклорно–історичному процесі нашого народу, який висвітлює мистецьке життя одного села Сахнівки (тепер Ленінівка), що на Чернігівщині. Книжка називається «Перетик», видана товариством «Чернігівське земляцтво» (Київ, 2000). Автори – Надія Данилевська, учитель-методист з українознавства школи № 186 м. Києва та Ми кола Ткач, доцент Київського національного університету культури і мистецтва. Книжка охоплює пісенний фольклор (родинно-побутові, колядки, щедрівки, самобутні веснянки тощо), узори вишивок, сповнені розмаїттям символів та міфопоетичних образів, що поєднують у собі християнські та дохристиянські мотиви, сімейні і родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буття місцевою говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї та обряди і навіть короткий словник.
Українці ще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру в живому звучанні сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль, автентичне виконання етнічної музики селянами – природними носіями звичаїв і традицій – на наших очах (страшно казати) завершує тисячолітню епоху свого існування і нащадки цих носіїв перестали наслідувати їх. З другого боку, народилася ціла низка гуртів і солістів, які ставлять собі за мету максимально точно відтворювати обрану манеру співу. Гурти «Древо» (Київ), «Муравський шлях» (Харків), гурт «Володар», «Надобридень» у своєму репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічних експедиціях.
Громадська організація «Арт Екзистенція» у співпраці з Мистецькою агенцією «Арт Велес» (художній керівник Василь Вовкун), українсько-британським підприємством «Комора» та каналом «1+1» започаткували проект «Моя Україна», головним завданням якого є записи українського автентичного фольклору – основи сучасної культури великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск «Берви» (2001) є першим із цієї серії, адресований учням, студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва. Далі були чудові компакт-диски «Зелений шум Полісся» (2002), декілька видань «Київська Русь. Український автентичний фольклор», (Арт Велес, 2002), «Над річкою Карайцем», пісенна традиція села Рівне Муровано-Куриловецького району Вінницької області, «Кобзарсько-лір ницька традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра» (2002).
Об’єднання «Оберіг ХХI» разом зі студією звукозапису «Аркадія» при Національній спілці композиторів випустили компакт-диски «Народна музика України», «Пити чи не пити», «Тріо Маренич», «Ніна Матвієнко», «Марія Миколайчук», два видання компактдиску з піснями українського народу у виконанні тріо «Золоті ключі» мають неабияку популярність в Україні та за її межами.
Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у спадок наказ – зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і любові до своєї землі, мови, культури, звичаю, щоб залишитися народом, а не «населением». Адже фольклор – глибоко демократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira