22 вересня – Світовид Осінній

22 вересня – Світовид Осінній (осіннє рівнодення).

У давнину відбувалося всенічне моління у храмі Світовида. Випікався великий у зріст людини коровай. Жрець ховався за хлібом і запитутвав чи люди бачать його. Почувши відповідь, казав: “Дай, Боже, щоб і на той рік хліб родив такий високий!”

Світовид (Світ, Світло). За космогонічними поглядами стародавніх українців, первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з первісною матерією жіночої статі (Вода, Дана), утворила всі речі на землі. (За Я. Головацьким)

Також Бог гостинності у наддніпрянських українців. У прибалтійських українських племен бог неба і світла; у давніх поляків – бог війни. Образ Світовида дійшов до нас у вигляді кам’яного “збруцького ідола”. (За О. Фамінциним).

Ось ми і підійшли до осіннього рівнодення, яке очікується 22 вересня. Наші предки слов’яни присвячували цій події один з чотирьох головних сонячних свят у році – Овсень (Світовид, Сівояр, Радогощ).

На Овсеня, який відбувається на 3-ій день після рівнодення, слов’яни прощаються зі Світлим Богом Семиярилою, активність якого випадала на літній період. На зиму Семиярило відправляється на відпочинок, після чого і починається сама темна частина року – Корочун, тобто період, коли дні короткі. Ночі ж, навпаки, будуть ставати дедалі довшими. В цей період Світлі Боги поступаються місцем Темним Богам. Але це не означає, що ми поринаємо у морок, навпаки, якщо влітку, правильно було займатися фізичною працею, вирощуючи врожаї, то в зимовий період треба займатися своєю душею – більше часу відводити духовному розвитку. Сучасною мовою можна сказати, що в цей період потрібно працювати зі своїм підсвідомістю і це дасть добрі плоди.

Але повернемося до свята Бога осіннього сонцевороту – Світовида. Це свято ще називали Сивояр – тобто Сивий Ярило (Бог Сонця), Радогощ – тому що раділи зібраним врожаям або Овсень – від більш стародавнього слова Ясен (ясний, просвітлений), як позначення старості, мудрості, ясності розуму.
Сонце-Дажбог чоловік стає мудрим Сонцем-старцем Світовітом і починає саму темну частину річного кола, будучи перехідним періодом, містком з одного літа в інше. Вже не так високо Світовит, не гріють його промені, але багато чого побачив на білому світі, тому й особливий шана «старому».

Воїни вважають Світовіта своїм покровителем і в боях, і в мирних днях. Знали, що Світовит – це Сонце, що на білому коні приносить на землю світанок, воює з ворогами дня. У храмі Світовида тримали білого коня, якого тільки волхв мав право виводити і годувати. Сідлати його заборонялося. Вважалося, що вночі Світовит сідає на коня і воює з ворогами, тому біля його статуї в храмі ставили мечі. Жерці, які служили в цьому храмі були воїнами, навченими старовинним слов’янським бойовим мистецтвам.

Священним птахом Світовита є півень – кур, ось чому Волхви Світовита, стаючи шляхтичами на своїх гербах зображували кура.

Слов’яни вважали, що в день осіннього рівнодення приходять предки на землю. Вранці всі йшли на капища, оспівуючи Световіта, звертаючись до предків, щоб ті оберігали своїх нащадків у нелегкий темний час. Головні дійові особи свята – старші люди, сімейні пари, які мають дітей. Необхідними атрибутами свята є останній сніп жита, зібраний в полі, його називають Дідух, а також великий коровай, спечений з нового врожаю, що символізує багатство роду. У цей день влаштовують великі братчини – бенкети, на які сходиться вся громада, кожен приносить найкраще від свого столу до столу родовому.

Образ Світовита у вигляді статуї, висіченої з вапняка, був знайдений в 1848 році в річці Збруч. Лише через 144 роки після цієї знахідки археологи знайшли те місце, де стояла святиня Світовита і звідки в XIІІ столітті волхви зняли цю священну статую і сховали в річці. Це місце знаходиться в Гусятинському районі Тернопільської області, недалеко від села Городниця, на священній горі Богит. Сама назва цієї гори говорить про те, що на ній відбувалися Богослужіння.

Дійсно, у XX столітті археологи виявили на вершині цієї гори залишки старовинного городища і святилища, всередині якого вимощена каменем восьмипелюсткова зірка – алатир, а в її центрі стояла статуя знайденого в Збручі Світовита. Дослідники вважають, що ця статуя і святилище почали діяти близько VII століття до нашої ери.

У цій унікальній статуї Світовита представлено ціле Всебожжя (пантеон) слов’янських Богів: лики Макоші, Дажбога, Перуна, Лади розташовані кожна з певної сторони світу. Статуя нагадує Дерево Світу і має багато символічних деталей: ріг у руках Макоші означає достаток, кільце в руках Лади означає любов, сімейний союз, на плечі у Дажбога – знак сонця, на Подолі у Перуна – меч і кінь.

Статуя Світовита – рідкісна знахідка. Подібних статуй більше не знайдено, хоча їх опис зберегся в стародавніх книгах.

Радісно, що відроджується дієва сила священних для слов’янського народу місць, виконується їх призначення – нині біля гори Богит оселилися сучасні волхви і відкрили в селі Раштівці Православну Рідновірську Академію Веровідання, в якій вивчаються давні традиції наших предків, рідна віра. В особливих випадках волхви проводять обряди на горі Богит.

Улітку 1848 року річка Збруч, якою тоді пролягав кордон між Австрійською та Російською імперіями, через посуху обміліла так, що перетворилася на кілька потічків. Одного серпневого дня пастухи Мартин Бартошевський та Іван Халаман із села Личківці, тепер Гусятинського району на Тернопільщині, запримітили, що з води виглядає обтесана кам’яна брила.

”Коли вода зійшла, з неї показався вершок статуї, що наче голова потопельника підскакував на хвилях, — писав дослідник історії ідола Ґабріель Лєнчик. — Та поява викликала сум’яття серед простих людей”.

Чутки про кам’яного ідола у Збручі дійшли до австрійських прикордонників. Хтось із солдатів скочив у воду, аби перевірити — це справді скульптура чи таки потопельник. Із маєтку місцевого поміщика Костянтина Зборовського пригнали три пари волів. Брилу обв’язали мотузками й витягли на берег. Вона виявилася чотиригранним стовпом майже 3 м, що увесь був вкритий різьбленнями.

Зборовський поставив скульптуру в себе на подвір’ї. А взимку подарував приятелеві графу Мечиславові Потоцькому із сусідніх Коцюбинчиків. Той саньми відвіз її до свого маєтку. Спочатку хотів установити її на насипі при в’їзді до села. Однак місцеві селяни запротестували, бо боялися, що поганський ідол принесе їм нещастя.

— Якщо пан поставить тут якогось ”турка” — порубаємо його на шматки, — пригрозили вони поміщикові.

Тож скульптура лежала на подвір’ї Потоцького. Аби вберегти її від нищення, граф 15 листопада 1850 року надсилає листа з описом пам’ятки до Краківського наукового товариства. Називає її ”ідолом язичницького бога Світовида”. До маєтку приїздить науковець Теофіл Жебравський, оглядає статую й готує її до транспортування. Наступного року 12 травня, на сам Великдень, ідола возом привезли до Кракова.

— Преса широко писала про прибуття статуї поганського божка, — згадував польський журналіст Ян Адамчевський. — Віруючі називали його антихристом, якого треба втопити.

Сім років скульптуру виставляли в залі бібліотеки місцевого Яґеллонського університету. 1860-го Краківське наукове товариство отримало нове приміщення. Одним із його археологічних експонатів став і Світовид — найдосконаліший із усіх відомих слов’янських ідолів.

Язичницький стовп з-під українського села Личківці у Краківському археологічному музеї зберігається дотепер. Табличка поряд інформує: ”Світовид зі Збруча. Знайдений на сході Польщі”.

Збруцький ідол витесаний із вапняку, на поклади якого багаті Медобори, приблизно у ІХ ст. Скульптура заввишки 267 см важить майже тонну. Зображує головне божество давніх слов’ян — чотириликого Світовида. Ідол розділений на три рівні, що відповідають уявленням слов’ян-язичників про три світи — небо, землю й потойбіччя.

Верхній рівень — найвищий, 160 см. Із чотирьох його боків, припускають, під спільною шапкою витесали верховних слов’янських богів — Ладу, Мокошу, Перуна й Дажбога.

Перстень тримає Лада — богиня весни, врожаю і кохання. Була опікункою шлюбу. Їй у жертву приносили олію, крупи, шкіру тварин, пиво. Свято Лади відзначали цілий місяць — із 25 травня до 25 червня.

Із рогом у руці — богиня долі Мокоша. До неї по заступництво зверталися породіллі. У жертву Мокоші приносили нитки, хліб, вино, посуд, мед, молоко. За християнських часів богиню замінила свята Параскева-П’ятниця.

Меч-блискавка й кінь — на зображенні Перуна — покровителя грому й інших небесних явищ, а також війни. ”Вони вважають, що тільки творець блискавок є владикою над усіма, йому в жертву приносять волів і здійснюють інші священні обряди,” — описував у VI ст. вірування слов’ян візантійський історик Прокопій Кесарійський. Свято Перуна язичники відзначали 2 серпня. Нині цього дня християни вшановують пророка Іллю.

На четвертій постаті ледь помітно проступає колесо-сонце. Це атрибут Дажбога — покровителя плодовитості та сонячного світла. Імовірним ”наступником” Дажбога у християнстві став святий Миколай.

Середній ярус заввишки 40 см містить витесані фігурки чоловіків і жінок, що ніби ведуть хоровод. Під Ладою й Мокошею розташовані жіночі фігурки — видно груди, під Перуном і Дажбогом — чоловічі.

Нижній ярус має висоту 67 см. На ньому вусатий чоловік, що стоїть навколішки й ніби підпирає верхні яруси. Припускають, що це Велес — покровитель підземного царства мертвих, а також бог скотарства й торгівлі. Він зображений як основа, на якій тримається світобудова.

На горі Богит до людей чіпляється блуд

Над Збручем, де 160 років тому знайшли ідола Світовида, пролягають гори Медобори. Це скелясте пасмо починається від селища Підкамінь на Львівщині і простягається майже на 200 км. 1984-го неподалік Личківців, між містечками Гусятин Тернопільської та Сатанів Хмельницької областей, розпочали археологічні розкопки. Невдовзі на довколішніх горах Богит, Звенигора й Говда дослідники знайшли рештки великого язичницького центру.

”Під тонким шаром землі було знайдено язичеське святилище, — писала 17 серпня 1986-го про відкриття на горі Богит, за годину ходьби від Личківців, хмельницька обласна газета ”Радянське Поділля”. — Здавалося, що зовсім недавно наші прапредки палили тут вогнища біля жертовних ям, кидаючи туди — як підношення богам — тварин, посуд, зброю. Поряд знаходилися залишки великого, майже 60 метрів у довжину, дому. Тут колись справлялися весілля, оплакували померлих, виконували релігійні обряди. І, за звичаєм, били на щастя посуд. Ще далі археологи знайшли масивний кам’яний п’єдестал. Посередині він мав заглибину, розміри якої співпадали з розмірами скульптури, яку добули з річки в 1848 році”.

Археологи дійшли висновку, що саме в центрі капища на горі Богит і стояв ідол Світовида до того, як потрапив на дно Збруча. Капище розташовувалося на висоті 414 м над рівнем моря й мало форму кола діаметром майже 17 м. Уздовж нього виявили вісім жертовних ям.

У річку Світовида могли скинути під час масового хрещення населення, як це було з ідолами у Києві. Інша версія: язичники самі заховали його, закопавши на дні Збруча. Бо скульптура стояла в річці вертикально, через що її заледве витягли три пари волів. Археологи встановили, що язичницьке святилище на Богиті в Медоборах проіснувало до XIII ст. Тобто ще понад дві сотні років після хрещення Русі князем Володимиром Великим.

— Місцеві не ходять на Богит і не пускають туди дітей, — запевняє 24-річна студентка Ірина Лиса з Тернополя. — Люди вважають це місце проклятим. А в останні роки сюди стали навідуватися й сучасні язичники, й сатаністи.

Два роки тому Ірина з друзями побувала на горі. З вечора розбили намети.
— Богит — порівняно невисока вершина, і площа її невелика, — продовжує студентка. — Проте нагорі до людей чіпляється блуд. Я відійшла на кілька метрів од наметів, а потім півтори години шукала друзів. Чула їхні голоси, але ніяк не могла зрозуміти, куди йти.
Вечерю компанія зготувала в колишніх жертовних ямах. Потому раптом почалася злива, здійнявся сильний вітер.
— Ми сховалися у наметах, — згадує Ірина. — Дощ лив цілу ніч. Було таке враження, що хтось ходить між нашими наметами і б’є по них долонями. Виглянути назовні боялися. На ранок швидко зібрали речі й пішли геть із Богиту.

“Творіть Світовиду славу всяку! Бо цей Бог очищує серце наше, і ми відрікаємось від злого, а спрямовуємо себе на доброго”, – говорить Велесова Книга.
Світовид, обо давніша форма його імені – Святовид, – це Святий Дух українського народу, який “витає” над нашою Україною, допомагаючи народу визволитися з полону чужовір”я. Відчуйте його Дух у собі всі, хто є українцями!