Наші пращури володіли досить досконалою бойовою системою, але завдяки сучасному технічному прогресу втратили найголовніші риси – знання природних механізмів сили та духовну парадигму нації.
Хто ж вони, ті характерники, що вони вміли? Це ті головні запитання, котрі ставить собі особа, яка хоче осягнути цей дивовижно могутній стиль бойового мистецтва. Але ці знання будуть відкриватися лише тим, хто хотів би пізнати їх не для домінування над якимись уявними ворогами, а для пізнання та відкриття себе та принесення користі своїй Батьківщині – Україні, своєму народові, які для характерника були “понад усе!”.
Якщо дивитися із сьогодення, то вміння характерників – це щось з області фантастики, тому більшість людей з недовірою ставиться до цих знань, а деякі вважають, що вихопивши якусь інформацію з верхнього рівня, вже все пізнали. Справжнє вміння характерника полягало в тому, що в залежності від швидкоплинної життєвої ситуації, він міг бути ким завгодно: Воїном, лікарем, учителем, орачем, будівельником тощо. І все він міг, і все він знав, і все в нього виходило. Ці знання, це вміння були притаманні не всім козакам. Але характерник мав бути не простим козаком, а козаком-надлюдиною!
Яким чином навчалися, як готувалися, які методи були задіяні в опануванні знань і вміння Воїнів-характерників? В цій своїй книжці ми хочемо висвітити основні напрямки та рівні знань, з метою повернення до життя великого Воїна-характерника!
По-перше, в характерництві, як ми вже говорили, не могло бути ніякої муштри. Вишкіл характерника був індивідуальний. “Краще менше, але досконаліше”, говорили батьки-вихователі. Найперше, що робив вихователь – це проглядав попередні втілення потенційного учня та напрацьовані ним борги Коструби (карми). Далі – враховував індивідуальні риси характеру, поведінку, здоров’я, перевіряв на природну реакцію, на подразнення, біль, страх, сміх, випробовував вогнем, водою, висотою. Враховував і знання та життєвий досвід учня у нинішньому втіленні. На цьому ґрунті формувалася індивідуальна система захисту, котра була притаманна тільки певній особі. Вчитель виходив з того постулату, що кожна особа реагує на однакову емоцію чи подію індивідуально і має тільки своє, притаманне їй розуміння ситуації.
Вовк – найпоширеніша в Україні вершина духовного, фізичного, емоційного та психічного стану Воїна. Перебуваючи у зміненому стані свідомості, Воїн міг миттєво “переключитися” з техніки “Тура” на властивості “Лисиці” і ця інтегрованість стилів завжди приносила перемогу.
По-друге, в козацькій школі не було місця стосункам, коли хтось над кимось домінував чи піднімався за рахунок іншого. Всі учні були однією командою і кожний, йдучи до бою позаду характерника, підсвідомо розумів: “Якщо це може характерник, то це зможу і я”! Ця формула була домінуючою особливо тоді, коли козаки вели затяжний бій, котрий міг тривати безперервно півдоби, або добу.
Стратегія і тактика козацького бою завжди виходила з того, що:
- підрозділ козаків завжди мав напоготові відпрацьовані методи бою;
- бій проводився з урахуванням характерних рис того чи іншого підрозділу, тобто завжди приймалися до уваги ті методи, котрі були притаманні певному підрозділові – наявна зброя, фізичний гарт бійців, місцеві звичаї, психічний стан.
Велика ставка робилася на тих, хто піднімав козаків на бій, хто перший “врізався” у ворожий натовп і вів за собою головну атакуючу силу. Як правило, першим у бій вступав характерник, котрий був найкраще підготовлений, мав дуже потужну енергетику та не відав страху. Ті козаки, котрі знаходилися в радіусі дії психополя характерника, відчували потужний приплив сил, силу духу, міць, впевненість та віру у перемогу. Саме тому козаки підсвідомо стягувалися у коло, не даючи губитися один одному та будуючи на цьому потужний захист. На загал, ворог, котрий попадав до цього кола, яким би потужним він не був, відчував втрату енергії, психічний тиск, скутість, пригніченість, і цим він вже був переможений. Тобто, характерник завжди вів козаків тільки до перемоги!
Характерник, під час бою, всі свої атаки, рухи, захвати тощо, виконував тільки невпинно рухаючись, тобто тіло характерника постійно пересувалося, ніби танцювало. Це йому давало можливість уникнути таких проблем, як зупинка після нанесення удару, або завершення атаки.
Ремарка: Треба розуміти, що національний козацький танок – це розминка, тренування, відпрацювання прийомів координації рухів задля необхідності завжди бути “у формі”. Характерник жив у танці та танцював живучи. Йдучи до бою, він “вмикав” у себе в голові музику гопака, метелиці, повзунця чи аркану і йшов до танцю.
Для характерника бій був танцем, а танок – боєм.
(З книги Крір - бойове мистецтво українських характерників)
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira