Ерзя і мокша – втрачені ідентичності великих народів

Як свідчать останні опитування близько 90 відсотки жителів України вважають себе українцями. Мова не про етнічне походження – я, наприклад, наполовину ерзя, частково поляк, ще меншою часткою українець з кримсько-татарськими коренями – теж самоідентифікую себе українцем. Хоча корені свої пам’ятаю і не приховую. Як і опитані – в анкеті були питання щодо етнічного походження респондентів. Йдеться саме про самоусвідомлення.

Це, звичайно, соціологія. Але – цифра красномовна. Якщо порівняти її з даними переписів населення, то у 1989 українцями себе називали 73% жителів України, у 2001 – 78%. Можна, говорити, що люди інших національностей їдуть з України, звідси і приріст. Проте їдуть так само й українці. Отже, головним поясненням буде саме ріст національної самосвідомості. Та я не про це.

Я про сусідню країну, колишнього “старшого брата”. Згідно перепису населення Російської Федерації 2010 року, “русскімі” себе визнали трохи менше 78% жителів країни. У порівнянні з попереднім переписом 2002 року цифра впала на більш, ніж 4%. Які там вже фактори впливають на цей процес – хай розбираються росіяни. Мене завжди цікавило інше. Хто ж такі ці “русскіє”, або “славянє”, як вони люблять себе називати?

Мій батько, етнічний ерзя родом з глухого мордовського села, мав у п’ятій графі “молоткастого та серпастого” гордий запис – “русскій”. Хоча угро-фінське походження було прописано в нього на обличчі куди красномовніше запису в паспорті. І таких в його селі було кожен другий, не рахуючи першого. З мордвою (саме так офіційно називають представників народів ерзя та мокша в РФ) ситуація зовсім не виняткова. Багато хто чув про вепсів, іжорців, хантів, мансів, водь, бесермян, чудь, меря, зирян? Це далеко не всі фіно-угорські народності. І всі вони практично зникли. Бо стали “русскімі”.

Мета мого допису – зовсім не принизити когось (росіян також, яке б етнічне походження вони не мали) за національно ознакою. Я просто хочу зрозуміти – чому росіяни так комплексують та стидаються свого коріння. Ну що такого, що ти не слов’янин, а угро-фін чи балт, приміром? Чому це треба всіляко приховувати, як щось негідне і негарне? Чому так вперто Росія чіпляється за міф про свою “слов’янськість”?

Під час переписів населення, видачі документів (посвідок про народження, паспортів тощо) етнічне походження нікого не цікавило – записували “русскій”, та й по всьому. Власне, це стосується не лише угро-фінів, а всіх народностей, котрі населяли Росію – всі поступово ставали “русскімі”.

Але – чому ерзя, черемиси, калмики, чуваші etc. з цим погоджуються? Чому не хочуть зберігати мову, культуру, звичаї, котрі значно багатші та древніші за нав’язувані їм “російські”, часто штучно вигадані?

Не я перший ставлю питання – чому втрачені ідентичності у великих (без сарказму!) народів? Про малі народності – чукчів, евенків, орочів, каракалпаків, кетів, кумандійців я взагалі мовчу. Хто з вас чув хоч половину з наведених мною назв? А це навіть не десята частина народів Росії. Ще існуючих. А скількох уже просто немає? Навіть пам’ять про них знайти почасти важко. Таке враження, що будь-які згадки про них хтось старанно підчищає.

“Василий Иванович Чапаев родился 28 января 1887 года в деревне Будайка Чебоксарского уезда Казанской губернии в русской крестьянской семье” – свідчить “Вікіпедія”. Насправді батько Чапаєва – ерзя, мати – напівчувашка, напівросіянка. “Русскій” Василь Іванович не дуже вже й русскій, якщо розібратися. Юрій Гагарін, Василь Шукшин, Лідія Русланова, Валентина Терешкова, Михайло Пуговкін, Володимир Гундяєв (патріарх Кіріл)… Всі вони представники угро-фінських етносів. Якщо про Гундяєва ці відомості ще можна віднайти, то спробуйте сказати сказати, що Гагарін і Терешкова – не “русскіє”.

Ні, з імперської точки зору тут все ясно – коли прибрати слов’янський фактор з офіційної історіографії країни, то втрачається сенс існування метрополії та “собирательская миссия”, тріщать “скрєпи”. Якщо ж розвивати національну самосвідомість, то від залишків імперії, котрими наразі є сучасна Російська Федерація, залишить взагалі лише спогад. Тут все ясно.

Але чому люди так ховають своє походження? Чому соромляться своїх коренів? Чому бути мордвином (чувашем, татарином, кимось іншим) стало в Росії соромно? І чому люди так цураються пам’яті своїх предків? Відповіді в мене немає. Та, власне, хай шукають її новоявлені росіяни.

Чому, власне, я це пишу? Який український інтерес у внутрішньоросійських справах? Якби не війна, я б цього й не робив. Бо, попри мої ерзянські (мордовські) корені, для мене сусідня країна – ворог. А щоб бити ворога, треба його розуміти. От я й ділюсь тим знанням, яке маю. Кілька останніх років я працював у Росії, саме у національних її утвореннях – Чувашії, Якутії, окраїнах – Хабаровському та Приморському краях. І мені ситуація з національними мовами в РФ до болю нагадувала ситуацію з українською. Всі ці мови вивчають в школах. І вивіски ними є. І дублювання на державних органах. І…все. Вони – “другосортні”. Хіба що Якутія тут є деяким винятком.

Якщо ти в Києві спілкуєшся (ще донедавна, згадайте!) українською – ти селюк і не зовсім повноцінний. Два українці, рідною мовою яких є українська, в Києві (Донецьку, Полтаві, Харкові, Чернігові – додайте самі, де) спілкуються каліченою російською. Бо так “престижно”. Так і в Росії. Два чуваші в столиці Чувашії Чебоксарах (змініть національності і міста на свій вибір, знову ж) спілкуються каліченою російською. Знайома картина?

Написати можна ще багато. Прогнозувати, що буде далі з етносами і народами, котрі створили сучасну Росію, як і з нею самою, я не берусь. Проте точно знаю – манкуртство ще нікого до добра не доводило. Україна тому – яскравий приклад. Різниця лише в тому, що українці змогли відродитись з попелу. Зараз ми свідки (і учасники!) саме творення української нації. Котру так само століттям гнобив і нищив російський імперіалізм. Чи відродиться Мордовія, Чувашія, Марій-Ел, Якутія etc.? І – чи хочуть вони цього? Поживемо – побачимо.