Міфи Київської землі та події стародавні (уривок)

З відомостей про язичництво Русі першоджерелом є повідомлення Нестора про встановлення князем Володимиром кумирів: «и постави кумиры на хълму: Перуна й Хърса, Дажбога и Стрибога, Семоргла и Мокошь». І це все. Дослідження показали, що навіть імена богів було вписано пізніше, після Нестора, бо християнська церква забороняла й згадувати про них.

У різних писемних джерелах згадуються й інші боги: Волос, Лада, Купало, Коляда, Сварог, Сварожич, Берегиня, Плуг. Ім'я Сварога є лише в Іпатіївському літописі, текст якого запозичено в болгарського хроніста, а той, у свою чергу, наводить повідомлення візантійського письменника Малали. Коли ж порівняти їх, то виявляється, що Гефесту й Геліосу античних текстів відповідає Сварог і Дажбог Іпатіївського літопису.

У фольклорі України збереглася пам'ять про найдревніших богів астрального культу. Існував бог вогню Цур (староукраїнське Сур – Блиск Неба в значенні зодіаку або Сонця, що летить крізь 12 сузір'їв), зображений в олтарі Софійського собору в Києві символічними свастиками. Справа в тому, що рухоме Сонце на Русі зображалось свастикою, а без однієї гілки було знаком Вогню – триквестера. Те, що Сур був небесним вогнем зодіаку, очевидно з обрядів та ритуалів свята Різдва Всесвіту – Сварога (у вужчому розумінні – Різдва богів астральної тріади: Сонця, Місяця і Зорі). Головні боги Див і Сварог називалися просто Богом. «Бог, про якого говорять договори Ігоря й Святослава, є слов'янський Див або Сварог». Назва Сварог виводилася від Sur (санскр.), Suar, Svar, Svarga, звідки – Сварог. Г. Дядечко, виводячи ім'я Сварог також із Sur (санскр.), вказав на пояснення в Літописі старочеського Sur (Svor) словом Zоdiасus, тобто зодіакальний шлях Сонця – екліптика. В Іпатіївському літописі «Сонце – царь сын Сварогов еже есть Дажбог», а в «Слові Христолюбця...» син Сварога – Сонце називається Вогнем. «И Огневи моляться, зовут его Сварожнцем». На Україні під небесним Вогнем розумівся блиск самого зодіаку або зодіакальний шлях Сонця, яке в кожному сузір'ї набувало рис і сутності нового божества.

Ще в минулому столітті розглядалися зближення індійського Svar (санскр.) та іранського Ноr (на Русі – Хорc) у звуженому понятті Сонця, але це ім'я вживалося тільки книжниками. У весняне рівнодення бог Сонця був Ярило, а первісно – Яр.

З погляду древньої космогонії, головні боги Див і Сварог справді породжували інших богів.

Таким чином, з'ясувалося, що Сварог не є витвором фантазії якогось окремого племені, а одне з імен астрального божества в стародавніх народів, які свою релігію пристосували до потреб хліборобства.

Багаторічні дослідження автора показали, що дохристиянське язичництво на Русі грунтувалося теж на астральному культі, аналогічному культові стародавніх цивілізацій. Це було поклоніння небесному вогневі й воді, в якому богів символізували небесні світила. Фрагментарно залишки язичницької обрядовості збереглися й до нашого часу. Міфологія грунтувалась на уявленнях про утворення й розвиток Всесвіту, а боги київського пантеону, річні свята й символіка обрядів розкривають риси дохристиянської ідеології та психології.

Небесний вогонь виходив з тріади світил: Сонця, Місяця й Зорі. І якщо в Єгипті та Вавілоні головним божеством тріади було Сонце, а в арабів – Зоря, то на Русі – Місяць. На відміну від політеїзму Вавілону і Єгипту, вітчизняний люнарний культ був монотеїстичний. Існував один прабог неба – Див. Керуючи Всесвітом, він виявляв себе як Сварог – зодіак з його 12 сузір'ями і «Сонцем-Оком», що летить, оберігаючи Прадерево Всесвіту. Всі інші боги були помічниками головного бога. Й це добре видно зокрема з українських колядок, де чути відлуння міфів про світотворення.

У найстародавніших українських колядках про створення світу, що передають міфи, які існували задовго до нашої ери, говориться:

Ой коли було з нащадка Світу,
Тоді не було неба і землі,
Ано було синєє море. [45]

Потім з'являється «першодерево» або «прадерево», що символізувало зоряні галактики.

Кліматичні явища й особливо зміни пір року були пов'язані із розташуванням небесних світил – це люди давно помітили. А систематичні визначення, весняного рівнодення, коли починався рік на Київській Русі, тобто визначення «точки весни» в момент, коли центр Сонця проходить точку перетину небесного екватора¹ (Див) й екліптики² (Сварог), спричинялися до розвитку космогонії й міфології. Стародавні астрономи звертали увагу на зодіакальне сузір'я, під знаком якого щорічно наставала весна. Це сузір'я було великим божеством, яке люди часто ототожнювали з якоюсь твариною. Ця тварина була в деяких народів їхнім тотемом.

Зміна зодіакального сузір'я, яке визначає весняне рівнодення, відбувається через те, що Сонце (Око) за рік трохи не досягає до кінця зодіаку – відстає на 50,2 секунди. Таким чином, «точка весни» повільно пересувається через усі 12 сузір'їв за 25 870 років. За часів славетного грецького астронома Гіппарха, наприклад, який теж вивчав це явище й жив у II ст. до н.е., весняне рівнодення ще припадало на сузір'я Ареса (Овна), але вже з 20 р. н.е. перемістилося в сузір'я Риб, де перебуває й донині.

Так минало приблизно дві тисячі років; тим часом «точка весни» поступово переходила на наступне сузір'я, яке досі вважалося другорядним божеством. Відтак воно ставало головним і починало відігравати провідну роль в астральній міфології народів.

Особливими сузір'ями зодіаку вважалися ті, через які Сонце проходило за півроку сільськогосподарських робіт, тобто від весняного рівнодення до осіннього їх було 6 або 7 (з 12). Число 7 стало математичним символом періодичного закону природи, і йому надавали магічного значення.

Цей великий закон колобігу й відродження життя в природі добре знали на Русі. Його уособленням було Сонце, відзначене сімома знаками зодіаку. Сонце змінювало образ і зміст у кожному знакові зодіаку. Це породило богів рівнодення і сонцестояння. Сонце весняного рівнодення на Русі – бог Ярило (юність, мужність). У протоеллінів і еллінів це були Геракл і Прометей, у Римі – Юпітер. Вогняне Сонце літнього сонцестояння – бог Семиярило (літописне Сімаргла). Про нього в стародавньому світі говорили: «сім коней сонця», «сім чистилищ – сім брам Ока Мітри», «сім отар Геліоса» тощо. Свято одруження Семиярила з богинею води Даною відбувалося в ніч на Купала – 23 червня. Це було свято періодичного відродження природи. Бога «семи Ярил», нищівного Сонця, полабські слов'яни, наприклад, зображували у вигляді велета з сімома головами під одним черепом й сірома мечами – атрибутами війни. Восьмий меч він тримав оголеним у руці. Це досить пізнє зображення (І ст. н.е.), й Семиярило тут мав ім'я Руєвит (певно, від епітета руйний, руйновитий – «руйнівне вогняне сонце»).

Відомий філолог-слов'янознавець Г. Дяченко вичерпно дослідив усі літописні джерела і дав бездоганну семантику й етимологію імені Сімаргла. Він узяв найменш пошкоджене, найстародавніше: Симаиръгла, Симаергла, Семаергла. Ім'я складається з двох частин: Сима (Семи) і иръгла (ергла). Сима – сім (укр.), Сема – семь (рос). Друга частина слова: Симаиръгла (Семаергла) – иръгла (еръгла) означає «Ярило». У російських областях також «Ерило». Із Ерило, за допомогою придихового г, утворилося Ерігло, Еръгло, Ерьгло – Ирьгла – Ергла. У «Слові Христолюбця...» зустрічається Ерьгла.

Семиярило – так само, як Семислав, Семикраса, Семирозум. Семиярило – Сварожич, Сонце з зодіакальною характеристикою, показано семиелементним символом. Це Сонце, яке проходить 7 зодіакальних сузір'їв за трудову половину року (весняно-осіннє півріччя) в календарях первісних народів. Щорічні спостереження головного сузір'я (великого божества) у зв'язку з визначенням весняного рівнодення спричинили виникнення древніх наук: астрологи, магії, кабали. «Магічне» священне число 7 – перша частина імені великого божества Семиярила і, як показали наші спеціальні дослідження, є математичним символом періодичного закону також і в сучасному його науковому розумінні (наприклад, закон Д.І. Менделєєва).

Сонце осіннього рівнодення в давніх слов'ян зображувалося беззбройним старцем, він мав чотири обличчя й на заході звався Святовит або Світовид. Бог же зимового сонцестояння мав вигляд новонародженого немовляти на голові своєї матері Лади або яблука в її руці (втілення світла), а в полабських слов'ян – п'ятої голови, що народжується в руках чотириголового Сонця. [47]

На початку існування трипільської археологічної культури (4000 р. до н.е.) «точка весни» визначалася в останніх зірках сузір'я Телець над сузір'ям Оріона – Плуга (укр.). Все це добре було відомо не лише народам Середземномор'я, але й іншим стародавнім цивілізаціям.

Спочатку давні народи розглядали зодіак не тільки як уявний шлях Сонця, але і як шлях Місяця, бо Місяць швидше проходить свій небесний шлях, ніж Сонце. Місяць «оглядає» весь зодіак за 27 діб 8 годин. Звідси – стародавні назви Сонця і Місяця: Око.

У давнину народи ділили зодіак на 28 сузір'їв («мешкань» Місяця). Так було в арабів, іранців, індійців, коптів, китайців. Першим сузір'ям місячного зодіаку в арабів були Роги – (сузір'я Телець), другим – Черево Овна (сузір'я Овн). Лише халдеї завжди ділили зодіак на 12 знаків (12 південних і 12 північних). У дохристиянській Візантії, крім храмів Сонцю, Місяцю і Зорі – Венері, існували також 12 ідолів сузір'ям зодіаку.

У добу, коли головним сузір'ям зодіаку був Телець (до якого входить Волосожар; IV–II тис. до н.е.), на Подніпров'ї головним богом був «небесний бик» – Волос, або Тур (саме слово Волосожар означає «небо Волоса»). У відомому давньогрецькому міфі про викрадення Європи Зевс під виглядом бика викрав доньку фінікійського царя Атенора і переніс її на острів Кріт. Можна зробити висновок, що це було в IV–III тис. до н.е., коли головним божеством був «небесний бик» – Телець (Волос).

В ту епоху навіть богиня Місяця Селена – донька Гіперіона (Перуна на Русі) звалася Селена-Бик. Зевса елліни тоді зображали у вигляді бика. Небо називалося іменем сузір'я Тельця, в межах якого понад 2000 років визначалося весняне рівнодення. А наші предки до назви Сонця також додавали назву головного небесного божества, як назву неба: Яр Тур («Сонце-Бик»), хоча в найдавніші часи це було ім'ям весняного Сонця. Вели-[48]чальне звертання Яр Тур збереглося на Середній Наддніпрянщині до часів Київської Русі. На території України виявлено багато археологічних знахідок, які свідчать про першорядність Волоса в пантеоні племен трипільської культури.

Волос (Тур), а латинською мовою Таurus і скупчення Плеяд (Стожари, Баба, Квочка) – найстародавніші сузір'я і відомих первісним народам. В астрономії Гесіода Плеяди (Квочка, Баба. – укр.) поділяють рік на дві частини: коли вони вперше сходять уранці – початок літа, а коли вранці заходять – початок зими (ось звідки назва бабине літо). На ділянці неба поблизу «небесного бика» Волоса містяться й інші важливі об'єкти астрального культу. Це сузір'я Плуг (Оріон) і зірка Коза (а Візничого) – друга за яскравістю на нашому небі (північної півкулі).

Українській назві Плеяд – Квочка відповідає датське Вечірня курка. У французів – lа ponssiniere, а в атласі Байера (1603) наводитися латинська назва Маssеgallinае. На плані сфери Кіршера над Плеядами зображена курка, а скупчення зір – курячий виводок. Араби називали Плеяди Ладжа-джо-аль-сама ма банчі, тобто і небесною квочкою з курчатами.

Майже у всіх народів Велика Ведмедиця була відома під назвою Віз або Колісниця.

Стародавні досягнення астрономії й космогонії зумовили виникнення на Русі астрального культу природи. Язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленнями передматеріалистичної філософії й науки наших предків про Всесвіт. В пантеоні богів астрального культу Русі були: Лада – життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту – вогню й води в єдиній особі, мати Сонця; Див – яскраве небесне склепіння (небесний екватор); Сварог – зодіак (екліптика); Дана (Леля) – втілення води; Полель – втілення світла (Сіріус); Перун (грецький Гіперіон, зендський Пейрамун) – батько Сонця, Місяця й Зорі (астральної тріади Русі), його образ на небі – сузір'я Стрілець; Баба (Плеяди); Волос (Тур) – сузір'я Телець (Волосожар); Берегиня – Прадерево Світу (галактика, також Земля); астральна тріада Русі: Місяць (Дідух – Коляда – Василь); Сонце [Сварожич – Ярило]; Зоря [Венера – Ізар (баск.) – Іштар (євр.) – Астарта (фінік.)]. Доіндоєвропейські протослов'янські назви мали: Коза (Капелла); Плуг (Оріон); Хрест (Лебідь); Борона (Кассіопея); Віз (Велика Ведмедиця); [49] Пасіка (Мала Ведмедиця); Волопас (Волопас.) та ін. Слід зауважити, що сузір'я Плуг (Оріон) треба вважати не божеством, а обожнюваним атрибутом Сварога, зірку Козу (Капеллу, а зірку Візничого) – атрибутом Перуна. Сузір'я та небесні тіла не вважались богами. Вони тільки символізували богів Всесвіту. Місяць на небі вважався лише Короною предка Дідуха – Коляди – Василя.

Стародавнє Різдво Всесвіту на Русі було святом Сварога – зодіаку, але це, власне, народження не Сварога, а тріади богів люнарного культу: Сонця, Місяця й Зорі. Донині по слов'янських землях збереглася традиція зображувати цю тріаду на надгробках.

Поява на небі Зорі – Вістунки (Венери) сповіщає, що Сонце вступило в головне сузір'я – Перуна (Стрільця). На Русі вважалося, що з появою перших зірок сузір'я Перуна в Лади народжується немовля – бог зимового сонцестояння. Коли Сонце проходило центральні зірки сузір'я, урочисто святкувалося народження Місяця (Молодик) – Щедрий Вечір (1 січня), а коли воно залишало головне сузір'я, народжувалась Дана (6 січня). Цей міф треба датувати добою неоліту. За міфами, Сварог дав людям плуг. Ритуали відбувалися до недавнього часу. Звечора проти Різдва плуг вносили до хати й клали під різдвяний стіл, а на Новий рік ходили за плугом, імітуючи оранку і співали відповідні колядки. У скіфів, як повідомляв Геродот, існував культ Золотого Плуга, що начебто впав з неба.

Система астрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святам передували вступні, що роз'яснювали ґрунтовні ідеї культу.

Стародавню космогонію й міфологію астрального культу розкриває різдвяний обряд, останнім часом перенесений на Новий рік: ушанування Прадерева Світу. Колись його символом було священне дерево верба, а пізніше, коли звичай поширився на північні країни, цим символом стала ялинка. Прадерево Світу – це разом і земля, й зоряна Галактика – Чумацький (Молочний) Шлях. Обряди, пов'язані з його народженням, свідчать про те, що головним божеством на Русі був Місяць. Часто на могилах замість хреста ставили зображення Прадерева, яким душі померлих мали підійматись на небо.

А ось інші фрагменти дохристиянського культу. Дерево (ялинку) прикрашають вогнями, щоб воно яскріло, мов зоряне небо, всіма сузір'ями зодіаку. Цукерки й го-[50]ріхи – плоди надбань предка. Сніп жита або пшениці, що ставиться на покуті й зветься на Україні іменем міфологічного прапредка слов'ян – Дідух або Коляда, символізує плоди хліборобства, якого людей навчили Сварог і прапредок Дідух (Коляда), астральним уособленням якого є Місяць. Серед ритуальних страв різдвяного столу обов'язково мусить бути містична риба Виз. В Ірані у схожому обряді також фігурує священна риба Вишап, яка береже Прадерево Всесвіту, традиції й етичні принципи народу. Нагадаймо собі, що зодіакальне сузір'я, де визначається точка весни за нашої ери, це – сузір'я Риб. Християнська церква спочатку забороняла поганські свята Різдва Всесвіту, народження Місяця – Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім сама пристосувалась до них, давши їм своє тлумачення (354–378 рр.).

А тепер кілька слів про Перуна, в сузір'ї якого відбувається зимове сонцестояння, а відтак – і головні свята астрального культу. Перун і нині побутує у фольклорі, а вперше його згадано в «Повісті минулих літ» у записах за 907-й й 945-й рр. Ім'я його походить від слова прати, тобто бити й означає «той, що б'є». А бив він громами й блискавками, бо громовержець був. Власне, блискавка раніше теж називалася перуном. Перун їздив по хмарах колісницею, запряженою двома велетенськими козлами, й кресав з хмар іскри та грім, зрошуючи землю благодатними дощами, як це робили й міфічні персонажі інших народів (Парджанья в Індії, Ілля-пророк у слов'ян). Незважаючи на надзвичайну стародавність культу, збереглось багато міфів, повір'їв, легенд, прислів'їв та обрядів, пов'язаних з Перуном. Скрізь він бог дощу, блискавки й грому. А тепер ми знаємо, що це ще й назва зодіакального сузір'я, відомого в науці як Стрілець.

Під знаком Перуна народжується астральне божество Місяця. Про стародавність культу Місяця у слов'ян промовляє його народна назва Дідух, що була рівнозначною й синхронною з іранською Дадвах (Бог-творець), який виник задовго до зороастризму. Відомі ще два імені чи епітети місячного божества – Коляда й Василля, але вони також мають аналоги назв у міфологіях інших народів Східного Середземномор'я.

Знаменно, що церква, неспроможна знищити святкування Щедрого Вечора – свята народження Місяця, змушена була призначити на цей день ушанування християнського святого Василія – саме Василія. Ліплений пиріг був символом Місяця. То була жертовна страва, поширена на Русі та в етрусків у Щедрий Вечір, коли [51] нічному світилові співали величальні гімни – щедрівки, як володареві води й усіх генетичних процесів рослинного й тваринного світу. Місяць вважали предком – Дідухом, але збереглися й такі міфи, за якими він – голова Вужа, що ховається в Чумацькому Шляху, тобто Прадереві Всесвіту. Культ Вужа, символу люнарної богині – Великої Небесної Матері Дани-Води існував на території теперішньої України ще 4–5 тисяч років тому, але його залишки збереглися й дотепер. Цей міф передував біблійному міфові про райське дерево й спокусника Змія. Найголовнішими обрядами, пов'язаними з культом Місяця, були: коління кабана напередодні Щедрого Вечора, древні містерії з козою. Адже коза споконвіку була атрибутом місячного божества, й не тільки в нашого народу; згадаймо для прикладу, що грецьку богиню Місяця Артеміду завжди зображували з ланню або з козою, й це пізніше дало підстави вважати її також богинею полювання.

Стародавність обряду водіння кози на свято Різдва Місяця визначається добою, коли весняне рівнодення було за головування Тельця. Астральна міфологія і обряди на території України зберігалися з часів Трипілля до епохи Київської Русі і наших днів. Вони забувалися в умовах християнства. Таке становище створювалося в сучасній науці всіх індоєвропейських народів та інших народів стародавніх цивілізацій.

В епоху трипільської і давньоямної археологічних культур на Надчорномор'ї, в Єгипті обожнювався бик Апіс (Мемфіс), а Небо зображувалось у вигляді корови, що й досі дивує єгиптологів.

Персонажі єгипетської міфології: Озіріс, Ісіда та Анубіс – священний собака, летючий пес (зірка Сіріус, сузір'я Великого Пса) не описуються у світлі первісного культу тріади Сонця, Місяця і Зорі. Розглядаються вже вироджені антропоморфні культи, коли боги стали подібними до людей зі всіма їхніми слабкостями і коли самі сучасники вже не розуміли своїх богів та обрядів.

Коли головним весняним сузір'ям став Овен, у Дворіччі (місто Ур), у Фівах, був обожнюваним Баран. Можна вважати, що в епоху сузір'я Близнюків, що передувала добі Тельця – Волоса (VI тис. до н.е.), вже процвітав культ небесних Води і Вогню. Відомому грецькому міфові про сузір'я Близнюків передував міф про близнюків Лади: Лелі (Дани) і Полеля – втілених Води і Світла. Пізніше в Римі це близнюки Латони.

Зоряне небо всебічно і на високому рівні вивчала [52] стародавня астрономія. Астральні боги і атрибути богів Русі мали й мають на Україні найстародавніші доіндо-європейські назви.

1 Екватор небесний – велике коло на небесній сфері, площина якого перпендикулярна до осі світу.

2 Екліптика – велике коло небесної сфери, по якому відбувається видимий рух Сонця; перетинається небесним екватором у точках весняного і осіннього рівнодення. [46]