Народні ляльки Середньої Наддніпрянщини

Народні ляльки («кукли», як їх називають у селах) Середньої Над­дніпрянщини канонічні і традиційні. Хоч в обраному та функціональному відношенні мають різні інтерпрета­ції та різне призначення.

В Музеї іг­рашки у Сергієвому Посаді (під Москвою) є 5 українських, так званих — решетилівських, — ляльок, зібраних ще у 1900-х роках засновником Му­зею Миколою Бартрамом. Це примі­тивні побутові ляльки, зроблені з клаптів, які лишилися від полотна хатнього виробництва, пофарбованого яскравими барвниками. На обличчях їх вишиті хрести — чорними і черво­ними нитками. В ті ж 1900-ті роки свя­щеник з Суботова Марко Грушевський зібрав колекцію чудових місце­вих ляльок. Вони майстерно зробле­ні, тектонічно вмотивовані, декорова­ні з великим смаком. На обличчях у них хрести — широкі, складні, набра­ні з різноколірних ниток і переплете­ні так, що посередині утворюється ромб або щось на зразок східчастої піраміди. Сім чи вісім цих ляльок ни­ні зберігаються у онуки Марка Грушевського Валерії Левчук.

У 1910-х роках, може дещо пізні­ше, художник Авдєєв замалював цілу серію українських народних ляльок з виставки. Що це за виставка, встано­вити так і не вдалося. Серед ляльок іконографічно подібні до тих, про які вже йшлося, належать до Середньої Наддніпрянщини. Це ляльки з хреста­ми із кольорових ниток на обличчях із села Липове Кременчуцького повіту Полтавської губернії.

1968 року в селі Думанці над рі­кою Тясмин мною і моєю дружиною Людмилою Орловою були зафіксова­ні ляльки з хрестами на обличчях, з ни­ток різних кольорів так переплетених, що утворювався посередині квадрат.

Робили їх кілька бабусь для онуків. Найкращі — Ганни Руденко (1908 ро­ку народження). У середині 1970-х ро­ків на хуторі Хрещатик над Россю ляль­ки з хрестами на обличчях у вигляді обряджених наречених робила Кате­рина Ляшко (1910 р.н.). Хрести на об­личчях були з чорних ниток. Марія Стороженко з того ж хутора робила ляль­ки з хрестами із чорних ниток, але це були досить бідні, буденні ляльки.

Дещо пізніше мені з допомогою Іва­на Івановича Лисенка, відомого художника, краєзнавця, знавця фольклору, вдалося одержати ляльки з села Золотоношка Драбівського р-ну (колишня Полтавщина, нині Черкаська обл).

Це в основному яскраві, декора­тивно багаті ляльки з хрестами на об­личчях або з «пустими» обличчями. В них відчувалося язичницьке начало. Найстаріша жінка Марія Ткаченко (1898 р.н.) зробила три ляльки з домотканого полотна, пофарбованого соком пасльону, буряка і бузини. В цей же час вдалося віднайти ляльки з се­ла Германівка Обухівського р-ну Ки­ївської обл. Це ляльковий ансамбль «княгиня і дружка», зроблений Кірою Оксентієвною Кононенко (1908 р.н.). Обличчя ляльок пусті, позбавлені рис і без хрестів.

Вивчення усіх названих ляльок доз­воляє стверджувати наявність певної лялькової традиції на Середній Наддніпрянщині. Крім схожих, повторюваних іконографічних рис ці ляльки мають схожу внутрішню будову. Це так звані вузлові ляльки. І ті, що зібрали Бартрам і Грушевський, і ті, що замалював Авдєєв, і ті, що зібрані нами в селах по обох бе­регах Дніпра на річках Тясмин, Рось, Золотоношка, Сула, Сулій. Крім того всі ці ляльки мають однаковий або майже од­наковий статуарний тип. Вони позбав­лені рук, ніг, тулуба. Власне, єдиною обсяжною їх частиною є голова. Вони мо­жуть лежати або сидіти, якщо їх до чо­гось притулити. Ці ляльки в принципі не ігрові. Ігровими вони стали досить не­давно і ще не встигли набути належних функціональних ознак. Це, за всіма прикметами, ляльки або «кукли»— обрядо­ві. Скрізь по тих селах, де їх роблять, процес створення називають «крутити куклу». Це, власне, хліборобський при­йом створення «кукли» з соломи або трави. Такі ляльки аж ніяк не шиють. Беруть хустку, начиняють ганчір'ям і зав'язують — виходить кругла або по­дібна до бочки, діжі голова. Все інше накручують або прив'язують до звиса­ючих кінців хустки. «Куклою» називають у народі жмуток стиглого колосся — недожатий, залишений на краю поля і зак­ручений по ходу сонця, прикрашений яскравими стрічками та клаптями. Іно­ді його «пригощають» їжею, або трохи прикопують. Це все — для майбутньо­го врожаю. І навпаки— жмуток нестиг­лих колосків, закручених «проти сонця» — «залом», «закрутка», «завой» — на неврожай та біду. «Кукла» і «залом» — магічна опозиція, яка має Суттєвий ха­рактер.

Усім відома дитяча жованка, що в деяких місцевостях зветься «куклою». Вона і справді нагадує вузлову ляльку на першому етапі виготовлен­ня, в голові у якої хліб. Отже, спосіб «крутити куклу» добутий віковою хліборобською практикою. Населення названих місць споконвіку займалося лише хліборобством.

Додаткове підтвердження обря­дового зв'язку ляльки з хлібом знахо­димо у Марка Грушевського. 1904 ро­ку ним опублікована праця про іграш­ки та «гри усякі» (поширені на Чигиринщині). Про ляльки-«кукли» він пи­ше: «У кукол грають тільки дівчата. Трапляється, що од кукол не одірвеш і великої дівки: заміж йде і в скрині кукли везе свої, — так полюбить се добро своє» [1]. Тут я зазначу, що це дуже давній звичай возити в скрині з приданим ляльку.

Вона служить оберегом у чужій родині, бо вважається, що в ляльку- куклу вселяється душа матері або ба­бусі. Це ще від культів матріархату. Цим культом також можна пояснити вороже ставлення хлопчиків до ля­льок. Грушевський пише: «Хлопці якось вороже на сі дівчачі забавки дивляться: іноді й нищать і глумлять­ся, як знайдуть де заховані кукли і прибір: тим-то хитро й ховають уже де їх от хлопців! У хаті не раз і скарги з-за кукол. У кукол як «грають, то не роб­лять хлопчиків, а все дівчат та моло­диць» [2]. Від себе зазначу, що тут, мабуть, має місце явище атавістич­ної аномалії— повернення до пред­кової психології на одному з біогене­тичних етапів. Описаний Грушевським конфлікт між дівчатками і хлоп­чиками із-за кукол — це відгомін да­внього конфлікту між Богинями матріархату і Божествами патріархату.

Марко Грушевський дає дуже цін­ні відомості про матеріал, з якого роб­лять «кукли», і спосіб роботи «Клап­тики з краму якого, чи з нового, чи з старого — це все матеріал, зветься він: крам, крамнинки, крамки, прибір, приборники; до їх ще й прядиво держать; бо це потрібно задля того, щоб було з чого куклу зробить — перш пожують хліба в роті, а тоді з його ви­ліплять таке, як голова в молодиці. Як положать у пиркалинку, або в полотнику той хліб, то зараз зав'яжуть як вузлик ниткою. Підождуть, щоб за­сохло. Як засохне, то молодицю зав'язують наче платком, а дівку у ко­си прибирають... Рук немає. Роблять то й співають: дівчата весільних, а молодиці—«неньки» або що...» [3]. Тут Грушевський описує спосіб роботи саме над вузловою, традиційною для Середньої Наддніпрянщини ляль­кою, яку крутять, роблять без голки.

Однак, хліб у ляльці, в її голові, власне, сам по собі нічого не симво­лізує, а, будучи частиною антропоморфного образу ляльки, є швидше якіс­ним фактором, який вказує на специ­фіку її обрядових функцій. Подібно до того майстри-трипільці на цих самих землях п'ять чи шість тисячоліть тому ліпили Богиню родючості, підмішуючи в глиняне тісто зерна пшениці. А у ще більш глибоку давнину печерні розписи робили охрою з додаванням крові та кісткового мозку тих тварин, яких зображали. Отже хліб у голові ляльки теж можна розцінити як факт біогенетичної паралелі або атавістич­ної аномалії, факт генерації ідеї ро­дючості.

У Пелагеї Литвинової є праця про Криницю — слов'янську богиню родючості. Весною в першій понеді­лок березня при вечірній зорі молитвають Криницю. Роблять це таємно У колодязь опускають хліб, шепочуть заклинання, а потім дають цей хліб худобі для збільшення приплоду[4]. У Багалія в «Истории Северской земли до половиньї XIVст.», яка була надрукована 1881 р. є відомості про Заручайську криницю у Новгороді Сіверському, на цямринні якої сидять Криниці — світловолосі діви води[5]. З водою, як і з хлібом, врожаєм пов'язані наші вузлові ляльки, у се­мантичний склад яких входить і боги­ня Криниця. Усі ляльки з хрестами роблять у селах по річках Рось, Тясмин, Супій, Сула, Золотоношка.

Також народження ляльки з во­ди зафіксоване в одному з варіантів української колискової «Ой коточок, коточок»:

Одна була хвустина
Та й ту в воду впустила,
А там прачки прали,
Хустину піймали;
Кукол наробили,
Котів подражнили. [6]

Ця колискова записана на Пол­тавщині у 1960-ті роки. Однак, в обра­зі ляльки бачимо поліфункціоналізм та полісемантику, тобто нашарування одних функцій і значень на інші. Це можна підтвердити не тільки факторами хліба і води в ляльці, а факто­ром у ній огню. Ось варіант тієї ж ко­лискової, записаний на Харківщині у слободі Біло-Куракіно у 1890-х роках

Одна була хустина
Та й ту вкрала дівчина,
На кукли подрала,
Кукол наробила,
Кота оженила,
Дівчат подражнила.
В печі затопили
Кукли попалили. [7]

Тут інформується про факт кра­діжки хустки для «кукли», факт ство­рення «кукли» або «кукол», факт од­руження «кукол» і кота, факт дражніння «куклами» дівчат і факт спален­ня «кукол». Ці факти не випадкові. Тут наявний запис якогось обрядового дійства з ляльками, до того ж, дійства напівсерйозного, напівжартівливого. На зразок колодійного обряду, запи­саного Михайлом Гайдаєм ще у 1920- ті роки. Коли ляльку — Колодія — з поліна у жіночому вбранні молитвають, одружують а потім спалюють у печі.

Ляльки Середньої Наддніпрян­щини мають виразні жіночі риси, особ­ливо найдавніші, зібрані Марком Грушевським, у яких виділені груди. Але всередині вони мають і чоловічий знак. Внутрішня їх основа має фаліч­ний вигляд, досить наявний. Потім во­на одягається у жіноче вбрання і на­буває жіночих атрибутів. Однак таке з'єднання чоловічого і жіночого начал саме у вузловій ляльці Наддніпрян­щини ще раз повертає нас до ідеї родючості, продовження роду. Водночас це свідчить і про амбівалентну, бінарно-опозиційну природу самої родю­чості та про адекватне сприйняття її давнім хліборобським середовищем. Можливо, записаний на Харківщині наприкінці минулого століття варіант колискової з «Лазарем» інформує са­ме про подвійну генезу Божества ро­дючості та ляльки, яка втілює цю ідею.

Був собі Лазарь,
Попід тинью лазив.
Та вилазив свитку
Білу білесеньку,
Сіру сіресеньку
Дівчата вкрали
На кукли порвали
Кукли наробили
І Лазаря вбили. [8]

Зазначу, що у народних піснях, ко­лискових можуть бути контамінаційні вкраплення, нелогічні стикування смислів і образів, але немає і не мо­же бути нічого випадкового. Тут швид­ше за все ідея ляльки зрощена з іде­єю вмираючого і воскресаючого Бо­жества. Лялька, яка походить із свит­ки Лазаря, який вмер і воскрес, є вті­ленням ідеї вмирання зерна у землі, яке, вмерши, дає свої плоди — вро­жай. До того ж тут, здається, з'єднані два Лазаря — другий той убогий Ла­зар, який вмер і воскрес у Раю.

У всій Середній Наддніпрянщині ро­били ляльки або з хрестами на облич­чях, або з пустими обличчями. Подібні або майже подібні хрести робили у ляльок гірських районів Таджикистану, Кир­гизії, Узбекистану, у народів Північного Кавказу — адигейців, кабардинців, чеченців, аварців; у грузинів — у Тушетії. Хрести ці набирали з різноколірних ни­ток з подібним до наддніпрянських ля­льок переплетенням. Яким чином став можливим такий іконографічний збіг, які історичні факти це можуть підтвердити - розмова особлива Зазначу тільки, що у народів Північного Кавказу ляльки з хрестами знаходили у похованнях, у скле­пах. Хрест з ромбом або квадрати на розхресті - символ сонця. Лялька як сонячне божество супроводжувала не­біжчика у потойбічному світі.

Ляльки з пустими обличчями на­лежать до іншої семантичної сфери. Душа предка вселяється лише у ляль­ку без обличчя. Тут також ми зустрічає­мося з атавістичною аномалією — ре­ліктовими законами індивідуальної сфери поведінки, коли знак функціонує на рівні елементарних аналогій. Довелося чути, як старі бабусі, зробив­ши ляльку «без обличчя», забороня­ли онукам малювати обличчя.

Отже, за нашими дуже обмеже­ними даними, вузлові ляльки з хрес­тами та пустими обличчями пошире­ні на значній території Середньої Над­дніпрянщини. Від Обухівського райо­ну і до Чигирина на правому березі Дніпра і від Драбівського до Кремен­чуцького на лівому. Судячи з характе­ру хрестів —де вони найбільш розви­нуті, яскраві й пишні, — осередок за­родження цього іконографічного ти­пу ляльок знаходиться між Черкаса­ми та Чигирином Це — якщо виходи­ти з моноцентричної теорії походжен­ня традиційних форм. А якщо виходи­ти з поліцентричної теорії, можна наз­вати ряд гнізд побутування таких ляльок. Крім названих місцевостей — ще й у районі Пирятина, Решетилівки, Прилук.

Народне мистецтво складне і за­гадкове. Сучасне в нім сусідить з да­леким минулим. Колишнє проектуєть­ся на майбутнє.

Традиційна народна лялька не тільки об'єкт етнографії, атрибут обря­дових дійств або твір селянського мис­тецтва. Це ще суб'єкт, який фіксує і зак­ріплені сліди національної історії, іс­торичних подій або історичної неподієвості — діяльної позаподієвості.

Життя традиційної ляльки в побу­тових умовах недовге. Обрядової ляльки — зовсім коротке. Але за цей час лялька встигає поспілкуватися з вічністю, перевтілити її у свій образ.

1. М.Г.(Грушевський Марко) Дытячи забавкы та гры усяки. Зибрани по Чыгырынщини Кыивськой губернии //Киевская старина. — 1904, июль-август. — С.
2. Там само
3. Там само. — С. 86.
4. Литвинова П. Криница — богиня плодородия//Киевская старина. — 1881.— №4. — С. 695-697.
5. Багалей Д. История Соверской земли до половины XIV ст. —Харьков, 1881. — С. 89-90.
6. Запис автора, 1960-ті роки.
7. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Под редакцией В.В.Иванова. — Харьков, 1898. — С. 472.
8. Там само. — С. 164.