ОСЬ – ІНЬ?

Як же я люблю дні, коли у моєму краї-раї гастролює ця панна! Тоді вона стримує вже набридлу спеку, холодить вечори, гуртує пташок, воложить листя й помалу осипає його на вицвілі трави, наливає солодкими соками сливи і яблука, гупає медовими грушками, сипле тугими горіхами, чорнить у лісах ожину, попід опале листя рясно садовить гриби, вкорочує дні і видовжує ночі, підіймає густою, аж молочною, ковдрою тумани… У містах вона встеляє листям асфальт, розсипає лаковані каштанчики і змінює відкрите вбрання модниць на тепліше і менш звабливе...

І вже й сумуєш за літом. В обличчя тепло всміхається сонце, та у спину дихає осінній холод. О, як хочеться того тепла! Ще хоча б пригорщечку, хоча б жменечку!..

Вона така різна! Втім, як жінка. Багатолико-мінлива, буденна і святкова, щоразу нова і… набридливо-ненабридлива, яскрава і непомітна, тиха і дзвінка, аж голосна. Польова, лісова, сільська, містечкова і міська… Осінь. Вона приходить непомітно, лише барвами і видає себе, лише шелестом листя й озвучується. А коли й тієї краси не помічають – вона плаче. Тихо, беззвучно: без грому і блискавки. Тоді їй і не треба ні озвучувати, ні освітлювати себе, свою красу: всяк із жалем і смутком приречено видихає її наймення: «Осінь…». А в сонячні дні, після перших ранкових приморозків, вона звертає на себе увагу вальсуванням листя з дерев. Та так захопиться у вальсі, що й сама не помітить, як із його легкого танцю під кожним деревом простелиться різнобарвний килим: під кленом – багряний, під вербою – зелений, під березою – золотистий, а відтак – рудий під дубом...

Навіяла пані Осінь холодні думки. Вчора... А ниньки так затепліло довкола – аж у душу зазирнула та яснінь, та й залишилась у ній. І тепло так тобі, і сонно-солодко. Заспокоїлось на серці, й розвиднілось на душі, й оголені віття вже не такі страшні. Озираєшся довкола – і стільки сонця у Всесвіті, начеб весь він – суцільне сонце! Стільки висі вгорі, що й горя катма: вивтікало десь у синю бузину… І стільки духу в тобі: творити, любити, боротись, – наче в останній день буття! От що то – Сонце! Що то – матінка Природа! Що то – Її Величність Осінь! Надихає і зцілює, застерігаючи: гляди ж, не пробудь, не перебудь, не проспи, бо завтра мене не буде!

І кличе до себе, манить, мовби знає, що завтра таки каятимешся, якщо ниньки не кинешся в її обійми. О бігме! А хіба є той, кого не звабить вона своєю вродою?!. Й одою… І де той, кого не закохала в себе своєю мінливою вдачею гарячою?!. Або той, хто не наситився її енергією, наче вербонькою, не прислухався до її, вербо-осінньої, луни-мудрости (ще б цвісти й рости!..)?!. «Живи, – каже ця манірна пані, – поки живий! І не вий! Бо померти ще встигнеш (ти стигнеш?..). І відлунням: а померши – воскреснеш ув иншому Всесвіті. …есвіті… є світú… Й ми вже навряд чи побачимось, …а чи, мо’..? …а чи, мо’..?».

Ти – вже осінь. І я – вже... осінь... Ти – моя осінь! Ось ти, осене! Заплету тебе, осене, в коси! Заквітчаюся твоїм барвистим листячком-квітом! Залюблюся, закохаюся в тебе, в осінь! Зріднюся з тобою, з осінню! Я ж бо вдячна осені! Знайдуся в тобі я, в осені! Бачу тебе – милуюсь тобою, осінню! Без осени я – не я! В тобі, в осені, я всякчас і завше! А ти... Ти до мене холодна, осене, як... моя... надія...

О, ця твоя класика: айстрово-жоржинова віхола… Упірнути б у те її море, котрим вони щороку закругляють осінній бал, завершують блаженство «бабиного літа». І ще одна твоя незмінна атрибутика: грона калинові й горобинові, стиглі, налиті, мудро-довершені, солодко-терпкі, мовби жінка осіннього віку...

Димом гірчиш у жовтні, вересом вабиш червоним, листом багряно-жовтим грієш мої долоні. О, се не… Осене!.. 

Отож оці оглядини… Обходиш околиці. Орлиним оком оглядаєш опілля. Одповідаєш одними очима. Ось осяйне обличчя. Оранти образ – оріїв оберіг. Огненний обрій огнедухо оха, обрамлює осіннє ос осоння. Осинюються очеса озéрець. Осизується ошатний ожинник. Ой оковирні осени октави! Оркестр! Обрамок онде’го округлий, оранжева окрайка. Обмалює охрою осінь овид. Он’о окружно – океан оранжу. Ошаття – ой окраса, ото оздоба!

Оця оголеність осик. Осінній острах, обачний, обережний озирк. Острів осяяння. Оздоблена осіння опанча – окрема оаза-оселя. Осоння – оптичний обман. Ось осінь облаштовує обряди-оргії, он опрощує осінню обитель. Облакитнюються озер овали. Облізли оболоні. Опріч орликів, одцвіли очанка, орґінія. Оддзвеніли оси, оводи. Отвердли очерети. Опієм огортає осінь, обіймає, оцінює… Осудиш, остудиш одвертим: «Отямся!». Остерігайся, ошаленіла осене, отримати облизня!

Осяяна осінню, ой, осенію! Обдаруймо один одного, осене! Оооо, осінь – остання оптимістка! Отож оточить осінь, обеззброїть! Ой! Ожеледь! Околиця, оточення, округ, огорожа обожеледились, осніжились.

Отака осоруга. Отетеріло, ошелешено, осоловіло оченяться опуси, образіють описи. Опади – обряд очищення.

Одягнула охвоту. Оздобила одяг обшивкою-опушкою. Оздобила опочивальню. Одягнула образú об обрáзи? Оскомишся! Обридаєш! Одійди, ослабла! Одболить – отже, одзимуєш. Ошаліла, оговтаєшся. Оплатимо осінщину – ословимо осанну, Оксано, осені!

Отакі-от: особливі, ориґінальні – ознаки осени... 

Ой Осене! Пані Осене! Знаєш, а ти – злодійка! Збираєш те, що не ти насіяла, оголюєш те, що не ти зодягала. Та й мудрість твоя – від усіх назбирана (так рано! Ти – рання!..).

І що з тою мудрістю маєш чинити? Стільки її! Аж... Аж не вміщає жодне єство! Залишається обійняти небо і злитися з нею, роздавши ту мудрість і енергію всьому світові й Усесвітові. Усе, світе, тобі! І тоді осяйне й осягне твоя осіння, дуже осіння, ознака: її нема, мудрости, а є – вічна загадка життя. Мудрішай! Осеній! О, се мій! Се мій біль… Се мій інь… Чи… янь?.. Осінь – інь ачи янь?..

Земля – інь, але ж сонце, світло і небо – се янь! Літо, тепло, життя, активне чоловіче начало – се янь, а зима ж – інь (і я – зима: зимова ж!). Ніч, лівий бік – інь (се я: люблю-бо ж її, ніч!), а день, дух, життя – се янь. Важливі держави – се янь, а менші – інь (та без малих над ким бути великими?..). Відсутність дії – інь, а діяльність – се янь (се я!). Ті, хто напружуються, – се янь, а ті, хто згинаються, – інь (о, се не я! Й те – не я!). Володар – се янь, а міністри – інь. Вищі – се янь, а нижчі – інь. Чоловік, сила – се янь, а жінка, ніжність – інь. Батьки – се янь, а сини – інь (і ти, сину, став уже янем). Старші брати – се янь, молодші – інь (як же це, осене? А якщо і ті, й ті – уже батьки?..). Люди із широким світоглядом – се янь, обмежені ж – інь. Одруження й народження синів – се янь (о, знову я, янь!), а помирання – інь. Контролювання инших – се янь, а підкорення контролю – інь (і знову янь я). Гості – се янь, а господарі – інь. Пани – се янь, а холопи – інь (будьмо панами: п’ять почестей плекаймо!). Непарні числа, розмова – се янь (ось і зараз між нами з тобою – янь. Частіше розмовляймо, людóве!), а тиша – інь (не впадай у тишу, прошу!). Янь символізує все світле, сухе і високе: гора, небеса, птахи. І подання – се янь, а отримання – інь (о дай, не тримай, бояне, будь янем!). Весна – янь, а осінь – інь. А осінь – інь…

Осінь – інь?!. Але ж тебе доповнюють. І ти доповнюєш! Ти – скрізь і в усьому, ти тут і… ніде. Ти розчиняєшся в мені, а я – в тобі, як розчиняється потік повітря в мені, сонячне тепло і світло в мені й у кожній рослинці, клітинці та грудочці землі. І в імлі…

Однак… Є люди дволикі, а ти, осене, – трилика, та ще й підступна: спершу ти була привабливою і навіть звабливою молодицею; у жовтні, ти – зріла, стигла жінка, згодом – принишкла, мов мишка; а в листопаді ти станеш сивою, некрасивою, і спесивою, і плаксивою, а там, на краєчку буття, впадеш у небуття і… відійдеш, аби нарік знову воскреснути й заявитись...

Осене! О, се не… Не се не-се-шшшш, о-се-не…