Поняття про календарно-обрядову поезію

Все життя наших далеких пращурів було тісно пов’язане з календарем. Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці у різні пори року. Цікавою рисою цих пісень часто є імітування трудового процесу: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Всі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.

До календарних пісень належать колядки й щедрівки (зимовий цикл), веснянки, гаївки, або гагілки (весняний цикл), русальні, петрівочні (назва штучного походження від христ. св. Петра, вірогідно накладена на купальські пісні), купальські (середина літа), обжинкові (збирання врожаю).

Пісні різдвяного циклу

Зимове новорічне дійство розпочиналося в Святвечір (24 грудня) колядками. Колядки – це переважно величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них часто називаються імена тих, кого величають:

А в пана Тараса умная жона
Бог йому дав, Бог йому послав
Умную жону, да в його дому.

Або:

Ой дай, Боже! Ой рано, рано кури запіли,
А ще раніше пан Богдась устав...
Ой панич гордий, молодець Павлусь.
Святий вечор.

У багатьох колядках наявні мотиви весняних господарських робіт, тому фольклористи вважають, що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Елементи колядування на Подніпров’ї відомі історикам, археологам ще з III тисячоліття до н.е.

Найархаїчнішими з них вважають колядки міфологічного змісту: про космічне море, острів-камінь, світове дерево (образ Всесвіту), про птахів-деміургів – творців світу Ось одна з таких пісень:

Коли не було з нащада світа,
Дажбоже! Тоді не було неба ні землі, А лише було синєє море,

Приспів “Дажбоже!” повторюється після кожного рядка.

А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: “Та спустімося на дно до моря, Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми, Та нам станеться чорна землиця, Та дістанемо золотий камінь, Золотий камінь посіємо ми, Та нам станеться ясне небойко. Ясне небонько, світле сонечко, Світле сонечко, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки”.

Скільки ж тисячоліть могли співати наші предки цю різдвяну пісню? Адже принаймні протягом тисячі років їм нав’язують зовсім інші міфи про створення Всесвіту, міфи, які записані в Біблії. А колядки перероблені в сотнях варіантів від біблійного “Син Божий народився” до комуністичного “Рік Новий народився” – все ще співаються, як і тисячі років тому.

Біблія датує Сотворіння світу близько 6 тисяч років тому. Заселення України відбулося 400 – 300 тисяч років тому.

Створення Землі в науці визначається близько 3,5 – 4 мільярдів років тому.

Це відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості в порівнянні з космосом і бажання прилучитися до цього космосу спонукало людей шукати своєрідну точку опори – так виникає обряд прилучення до Бога, до його безмежності і вічності.

Цікаво, що міфологічний сюжет, відображений у цій архаїчній колядці , не раз використовувався і в мистецьких виробах найдавнішої доби: на одній знахідці зі скіфського кургану (бронзовий рельєф) бачимо створення світу птахами. Тут і дерево-явір, і сонце, і місяць. Можна ще й нині знайти подібні сюжети на стародавніх рушниках, збережених якимось дивом серед нашого, перетвореного на хаос, розбурханого лихоліттями світу.

До Сонця в колядках часто звертаються як до Дажбога, хоча в давніших уявленнях народу воно було жіночого роду – Сонячна панна.

Місяць також міняв свій рід. Його свято відзначається 1 січня. Інша назва божества Місяць-Василля. В українців він спочатку був жіночого роду, бо Місяць уявлявся як наречена Сонця. Про це йдеться в стародавній колядці:

Свята насилля діжу місила,
Пироги пекла букатії, рогатії.

Назву Місяця “уаціля” залишили в Україні ще давні племена кіммерійців. Пізніше вона перетворилася у чоловіче ім’я Василь. Крім того, в цій колядці відображений звичай наших предків приносити жертву Місяцю у вигляді ліплених пирогів (Олександр Знойко).

З часом уявлення про Місяць і Сонце змінюються, Сонце виступає як жінка, а Місяць – як чоловік:

Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.

У багатьох дохристиянських колядках, щедрівках, весільних піснях зберігся образ Дажбога:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,
Поміж трьома дорогами, ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,
Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько...

Християнська церква, як відомо, з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Русі-України були греки. За колядки, щедрівки, писанки, веснянки вони до крові карають людей. У 1274 р. Київський митрополит Кирило III накладає прокляття “на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, поганські”. У книзі “Церковні настанови” також читаємо: “Хто колядує: “Уроди, Боже, жито, пшеницю” – хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей”.

Проте й нині в багатьох колядках є заспіви, що починаються: “Ой, дай Боже”, в яких чуємо відгомін “Ой, Дажбоже”. Те ж саме – у новорічних побажаннях: “На шастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік – жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!”

Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, намагалися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю. Про це йшлося і на Нікейському соборі (325 р.). День народження Місяця-Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім’я людям. У Чехії головним Богом був Святовіт. Коли побудували церкву, то її назвали церквою Святого Віта, щоб народ пішов туди. У Новгороді церкву, споруджену на місці капища Велеса, назвали церквою святого Власія. Так поступово і в колядках та щедрівкак з’являються образи Матері Божої, Ісуса Христа, а в народній драмі, вертепі – образи Ангела, Чорта, Ірода. Так Олекса Воропай на Херсонщині записав:

А в полі, полі сам Господь ходив.
Сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила:
“Уроди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю...”

Отже, з часу хрещення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Христос, а замість Явора – кедрове дерево, на якому він був розіп’ятий, або з якого будують диво-церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш з дворядковою строфою (5+5)2. Іноді він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда! В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало, Микола Карамзін. Коляда – один з язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо від коляди походить і слово календар (рік). У римлян ідентичним Коляді був бог Янус, а від нього – назва першого місяця року “януаріс” (січень). Слово коляда є в усіх слов’янських народів із тим же значенням, що і в українців. На думку Олександра Знойка Коляда – це річне “Коло Лада”.

Щедрівка – слово українського походження, його значення прозоре. Це щедрі побажання рідним і близьким, щедре частування гостей. Щедрівки виконуються на Щедрий вечір (31 грудня) і аж до Стрітення (2 лютого). Взагалі, протягом Різдвяних свят звучали і колядки, і щедрівки й інші пісні. Часто щедрувальники звертаються до господаря:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?

А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки так само, як і колядки, є стародавні (язичницькі) і ті, що створені по прийняттю християнства, тобто мають біблейські сюжети й образи.

Зразком стародавньої колядки може бути ось ця:

Ой там, за горою, Та й за кам’яною,
Щедрий вечір, на добрий вечір. Ой там виходило три товариші.
Що перший товариш – То яснее сонце.
Що другий товариш – То ясен Місяць.
Що третій товариш – То дрібен дощик.
Що сонечко каже: “Як я ізійду –
То зрадується Старее и малеє”.
А місяць каже: “Як я ізійду –
То зрадується Весь звір у полі.
Ой звір у полі , Чумак в дорозі,
Чумак в дорозі, Хазяїн у домі”
А дощик каже: “Як я ізійду –
То зрадується Жито й пшениця.
Жито й пшениця і всяка пашниця”.

Приспів повторюється після кожних двох рядків.

Про те, що колядки, щедрівки чітко не розмежовувалися, складаючи всі разом зимовий цикл святкових пісень, свідчать такі пісні, у яких згадуються “три празники” уже в християнізованому вигляді:

Застеляйте столи та все килимами.
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Бо прийдуть до тебе три празники в гості:
А що перший празник – Рождество Христове,
А що другий празник – святого Василя,
А що третій празник – святе Водохреща...

Є окрема група пісень, котрі співали на Водохреща (Водосвяття), проте часто їх виконували як колядки і щедрівки:

Ой, на леді , на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає.
Ворон коні напуває.
Там Орися біль білила, рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
“Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку...”

Як бачимо, християнські мотиви тісно переплітаються із стародавніми символами: Янголи, Йордан і Місяць. Сюжетами християнських щедрівок і колядок переважно було повідомлення про те, що Діва Марія народила дитя, про велику радість, прихід Нового року та побажання добробуту, щастя тощо.

Близько XVI ст. в українських містах, а пізніше й селах, крім колядок і щедрівок, носили по хатах ляльковий театр, який називався Вертепом. Походження його, як гадають фахівці, бере початок у братських школах, а розвивається в Київській академії. Це вертепна драма переважно книжного походження. Перша частина вертепу була “святою”, тобто біблейською, а друга – народно-побутовою. Тут також виконувалося багато пісень як релігійного, так і побутового характеру.

Вертепні драми збереглися подекуди аж до XIX і навіть початку XX ст., але вже не користувалися особливою популярністю.

Куди міцніше тримається первісна народна драма, яка має глибинне коріння в українському фольклорі – “водіння Кози”. Коза – постать, яка сприяє врожаю:

Де Коза ходить, там жито родить, Де Коза туп-туп, там жита сім кіп.
За сюжетом коза вмирає і воскресає під загальну радість учасників дійства і глядачір:
А в нашім сільці всі хлопці стрільці. Встрелили козу в правее ушко...
...уставай, коза, вставай, сірая...

Воскресіння кози символізувало відродження природи, смерть старого і народження нового року. Практична мета цього обряду – забезпечити майбутній урожай, добробут родини. Щодо походження образу Кози існують різні думки: тотем одного з племен (“козиний народ”), сузір’я Козерога (в якому відбувається новорічне дійство). Цап, який супроводжує Перуна (з часу, коли Перун був мисливцем), або коза – жертовна тварина (іноді “козою” називали останній сніп пшениці, який так само символізує умирання рослини та її відродження після сівби).

Як бачимо, збереглися справжні глибинні звичаї, обряди, які ми вже не завжди розуміємо, проте вони хвилюють нас як відгомін минулих віків, як перлини архаїчної творчості наших предків.

Веснянки

Минала зима, починалася зустріч весни. За народними уявленнями весну приносили птахи. Першими прилітали жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок:

Чом ти, жайворонку, рано з вирію прилетів:
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!
Ой, я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой я тії криженьки ніжками потопчу!

Протягом віків сформувався стрункий весняний обряд – закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікалося весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносили по селу, співаючи:

Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимочка в возочку,
Літечко в човночку...

У веснянках, як і в колядках та щедрівках, звучать мотиви турботи про майбутній добробут, заклики та побажання, замовляння врожаю тощо:

А де козаченько коня пас, (2)
Там барвінок по пояс.
А де Ганнуся ходила, (2)
Там рута й шавлія вродила.

Або:

Куди воробець ішов –
Туди ячменець зійшов.

У веснянках найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок. їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло тощо.

Навесні, коли хтось вперше побачить якогось птаха, до нього говорили різні примовки, ставили запитання. Особливо це любили діти:

Лелеко-лелеко, до осени далеко?

Або (на Херсонщині):

Чорногузу, дядьку,
Зроби мені хатку,
І ставок, і млинок,
І вишневий садок.

Або:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко
І зеленее житечко...

Коли хтось побачив уперше ластівку, треба було кинути їй вслід жменю землі і промовити: “На тобі, ластівко, на гніздо!” Це для того, щоб швидше приходила весна. Діти й дівчата, що мають на обличчі веснянки (ластовиння), 1 березня прохають у ластівки: “Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!” – і біжать чимдуж, щоб умитися весняною водою. А якщо вперше побачать журавлів, то треба сказати: “Веселики”, бо якщо скажуть: “Журавлі”, то будуть цілий рік журитися. Весняні пісні ще називалися гаївками, гагілками, ягілками, яго лойками або маївками – залежно від місцевості. Коли в лісі розквітали проліски, хлопці та дівчата йшли “топтати ряст”. Це була магічна дія, яка дає здоров’я й довголіття. При цьому співали:

Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть.
Іде буду топтати,
Щоб на той рік діждати.

У весняних іграх та хороводах імітувалися рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо:

Скажи ж мені, моя мати, як той льон брати?
От так, от і так!.. Скажи ж мені, моя мати,
Як той льон посіяти?
От так, от і так! .,

Пробудження природи навесні пов’язувалося також із Богом Ярилом – уособленням родючої сили весняного сонця. Від появи Ярила зацвітають рослини, пробуджуються птахи, грають риби, запалюються коханням молоді серця. Існує повір’я, що сонце грає двічі на рік – в день його приходу (Великдень) і в день його відходу (Купайла). Ярила уявляли в образі вродливого парубка, який їде на білому коні з вінком квітів на голові, зі снопом жита в руках. За ним іде весна:

Весну діждали – заспівали.
Колесом, колесом сонечко вгору йде.
Ярило весну веде.
Весну веде, а зиму жене.
Весну веде крутим калачем,
А зиму жене ясним мечем,
Теплим вітром, дрібним дощиком.
Колесо і калач – символи Сонця, Ясний Меч – Перун (блискавка).

Весна – гарний час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водили хороводи, проводили весняні ігри. До наших днів збереглися такі ігри, але в них грають переважно діти. Це і “Довга лоза”, і “Котик та мишка”, і “Подоляночка”, які супроводжуються піснями.

Багато веснянок нині втратили свої обрядові функції, ставши просто ліричними піснями молоді.

Русальні пісні

Русальні пісні виконувалися під час Зелених свят (Трійці) в кінці травня – на початку червня. Наші предки вірили в русалок або мавок (нявок) , тобто істот або духів, які поселялися серед рослин у лісах, полях, водах. Русалками ставали дівчата-утоплениці або ті, що померли наглою смертю, чи неназвані діти. Вважалося, що ці істоти можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому для них треба було мати обереги – полин або любисток, подекуди – м’яту, лепеху, часник тощо. Не можна було в ці дні ходити в жито, купатися в річці , щоб русалки не залоскотали. Слово оберег означає те, що треба було мати “о березі” (при березі), звідси – оберігати. Пахучі трави – це жертви Берегиням.

Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означав запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування русалок як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок “виводили із села”. Дівчата у полі готували обід – поминальну тризну, заквітчували себе вінками і, взявшись за руки, йшли співаючи:

Ой проведу я русалочку до броду,
А сама вернуся додому.
Ідіть, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівоньки у віночку...

Після “русалій” дівчата кидали свої віночки на город, вірячи в їхній магічний вплив на врожай.

Другим лейтмотивом русальних пісень є прохання русалок, щоб дівчата їм дали сорочки, а жінки – намітки:

Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в дівочок сорочки:
– Дівочки-сестрички,
Дайте мені сорочки,
Хоч не біленької,
Але тоненької..,

Тому жінки чи дівчата в ці дні вивішували в лісі, в гаю на деревах шматки полотна як своєрідне жертвоприношення русалкам.

Отже, русалії – це звичаї поминання предків. У час, коли цвіли жита, люди боялися, щоб із цвітом не сталося чогось лихого. Тому й зверталися до предків, прохаючи захисту, приносячи їм жертви. На могилах влаштовували тризни. Ці звичаї збереглися і досі.

Купальські пісні

Перед Купальським святом плодюча енергія Сонця і Землі досягає найвищої точки, а далі йде на спад. Це явище символізує звичай “ховати Ярила”, який здійснюють заміжні жінки. Хлопці та дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати, все мас бути в парі.

Наставали найкоротші літні ночі – Купайло. Петрівочні пісні – це переважно мрії дівчат про за міжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.

Ой коли ми Петрівочки діждали,
То ми її русу косу заплітали.
Тепер же ми Петрівочку проведемо,
Ми ж її русу косу розплетемо.

Або:

Ой мала нічка-петрівочка
– Не виспалася наша дівочка.
Не виспалася, не нагулялася
І з козаченьком не настоялася.

Як видно, купальські свята і пісні злилися з християнською назвою Петрівки, яка випадає в цей же час.

Купайло за язичницькими віруваннями – Бог шлюбу і земних плодів. У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі – клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість, за цілюще зілля.

Купальське дійство складається з багатьох елементів: плетіння вінків, запалювання вогнища і стрибання через нього, прикрашання дерева (Марени) і водіння хороводів навколо неї, запалювання колеса і спалювання Купайла (солом’яного опудала). Всі ці дії супроводжувалися піснями, веселим сміхом молоді, ворожінням на вінках, купанням, шлюбною ніччю. Найпопулярнішими є пісні, що співають і в наш час, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською:

Проти Івана сонце іграло,
Ой, рано, на Йвана.
А де ж воно ночувало?
Ночувало у Івана.
А що ж воно вечеряло?
Вечеряло варенички...

Та залишилися пісні, що зберегли природну чистоту:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,
Стороною дощик іде, стороною.
Що на морі хвиля, а в долині роса,
Стороною дощик іде, стороною,
Над нашею рожею червоною.
Ой на горі жито, а в долині просо,
Стороною дощик іде, ще й дрібненький,
Та на наш барвінок зелененький.

Коли дівчата ворожать на віночках, щоб дізнатися про свого судженого, співають:

Заплету віночок,
Заплету шовковий,
На щастя, на долю,
На чорні брови. (2)
Ой пущу віночок
На биструю воду
На щастя, на долю,
На милого вроду. (2)
Ой поплинь, віночку,
Прудко за водою,
На щастя, на долю,
Милому зо мною. (2)

Стрибання через вогонь супроводжувалося піснями:

Ой, на горі, на горі.
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То дівоньки ходять,
Білу лозу ложать...

Перестрибували через багаття хлопці з дівчатами, міцно тримаючись за руки. Якщо руки не роз’єднаються, значить буде щасливе подружжя. Стрибала не тільки молодь, але й чоловіки й жінки. Вогонь не тільки очищає душі від гріхів, але й перевіряє на сумісність подружжя.

Попіл з купальського вогнища беруть для посипання подвір’я та городу, для здоров’я і родючості. Волхвині (відунки) брали його для своїх потреб: лікування хворих, замовляння та чаклування. Християнські священики залякували людей цими чаклунками, тому, на жаль, в писемних джерелах збереглося тільки негативне значення цього рідновірського звичаю.

У цю ніч слід купатися в річці – це найкращий час для здоров’я.

Купальські розваги молоді і нині є улюбленими в українців. У Києві святкують Купайла на березі Дніпра в Гідропарку. Свято продовжується всю ніч і залишає надовго незабутні враження. Ці звичаї можна відродити у всіх містах і селах України, щоб молодь могла прилучитися до цього живлющого джерела народної пам’яті.

Жниварські пісні

Український народ здавна такий співучий, що всі його справи завжди супроводжувалися піснями. Жнива – своєрідний підсумок праці хліборобів. Це було велике свято. У перший день жнив, одягнувшись у святкове вбрання, до схід сонця йшли в поле. Починала жати найкраща жниця.

Жнива супроводжувалися такими піснями:

Золотії серпики бряжчали,
Поки сього жита дождали;
Тепер вже не будуть бряжчати,
А будуть в коморі лежати.

Або:

Ой жни, дівча, пшениченьку
Та й не думай собі
– Буде то та пшениченька
На коровай тобі...
Ті женці, що наймалися в господаря на роботу, співали:
А сонечко котиться, котиться,
Нам додому хочеться, хочеться.
Хазяїне наш, нам додому час!
Вже сонечко під липкою, під липкою,
Труси, пане, калиткою, калиткою!

Закінчуючи жати, на полі залишали кілька стеблин

“Велесову бороду”. Зерно з “бороди” витрушували на землю. Клали на землю хліб і воду, потім лягали на ниву й качалися по ній, щоб земля повернула втрачені сили. Віра в магічну силу землі відображена в жниварській пісні:

... Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали,
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

У деяких місцевостях перший сніп називали “Воєводою”, а останній “Дідом” або “Дідухом”. Він символізує добробут і стоїть у хаті цілий рік. Про це також співають:

...– Не сумуй, моя калино,
– Я одну тебе не кину. (2)
Як жнива ми закінчали,
- Сніп тобою уквітчали. (2)
Сніп поставим на долівку,
– Звеселяй усю домівку ( (2)

Українці, крім календарно-обрядової поезії мають тисячі ліричних, весільних, родинних, колискових пісень. А також думи, історичні пісні, балади тощо. Світогляд наших предків яскраво виявляється і в замовляннях, голосіннях, казках.

Національна емоційно-образна свідомість

У нашому фольклорі криється глибокий етнічний генофонд, який включає в себе насамперед відчуття прив’язаності людини до певного місця на землі – до своєї батьківщини. Це і ландшафт, і клімат, і рослинний світ, і характер народу. Всі ці атрибути приховані в його історичній пам’яті, в геокультурі.

Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, яка передається від покоління до покоління насамперед в усній формі і фіксується саме в фольклорній пам’яті. Сюди належить і національна флора й фауна, і мораль, і мова, ідеали і навички трудової діяльності.

Назви одягу в піснях можуть набувати символічного значення: шапка – сила, пояс – оберіг, жупан – багатство, свита або сіряк – бідність. Але “шапка-бирка, зверху дірка” – символ злидарства. Колір має також свою символіку: білий – дівоча чистота (вбрання нареченої), чорний – скорбота (пор. у японців білий – скорбота, чорний – мудрість). Рушник – символ гостинності, дороги або весілля.

Національна українська фауна: коник вороненький, орел, сокіл, соловейко, волики сивенькі тощо; а флора: калина, дуб, явір, барвінок, вишня, тополя (Клавдія Фролова) .

Щоб не втратити своє національне коріння, людині треба не тільки спілкуватися із простими людьми, але й з рідною природою: полями, лугами, лісом, річкою, птахами і квітами.

Кожен народ зберігає в фольклорній пам’яті свою неповторну картину світу, органічно поєднану з образом рідної землі, яка дає животворну енергію всім, хто ще не втратив свого національного коріння.