Правда - одна

Відкритий лист прем’єр-міністрові Польщі п. Лєшеку Міллєру

Високоповажний пане!
Почну з анекдота. Вашого. Польського. Який за владарювання Владислава Гомулки побутував у Варшаві: «Трамваєм їде чоловік. У капелюсі. При краватці. Інший чоловік його питає:
— Чи пан знає, яка різниця між капелюхом та урядом?
— Нє-є-є...
— То я панові скажу: капелюх — до голови, а уряд, вибачте до... єднего мєйсца.

Підійшов «стукач». Показав посвідчення «тайняка». Питає жартівника:
— Чи пан знає, яка різниця між трамваєм і паном?
— Нє-є-є...
— То я панові скажу: трамвай піде по колії, а пан — зі мною.
— Прошу пана! — обурився жартун. — А пан конкретно який уряд має на увазі? Бо я говорив абстрактно».

То я також конкретно не маю на увазі жодного уряду. Але переконаний, що до... «єднего мєйсца» уряд, який не може захистити лицарів, що боролися за волю свого народу, за звільнення своєї землі від загарбників. Хоч урядує під тими символами, під якими ті лицарі боролися і вмирали. І до... «єднего мєйсца» уряд будь-якої держави, який пхає носа у чужі внутрішні справи... Але це абстракція.
Тепер до конкретики. Якось навздогін за своїм міністром закордонних справ В. Тимошевичем Ви заявили, що не знайдеться поляка, який прихильно поставився б до УПА...

І я подумав: це ж як треба зневажати або ж не знати свій народ, щоб бути про нього такої поганої думки?! Або ж яким треба бути політичним «музикантом», щоб, урядуючи у Варшаві, грати на дудку Москви...

Невже у Польщі нема чесних, порядних, справедливих, не засліплених шовіністичними полудами людей? Які здатні усвідомити, що УПА не йшла завойовувати ні Москву, ні Варшаву. А на своїх землях боролася проти всіх окупантів. За волю свого народу. Невже чесний поляк, свого часу гноблений і Москвою, і Берліном, не зрозуміє ще довше гнобленого українця? До речі, свого часу гнобленого і польським шовіністом. Який теж пихато горланив: «Од можа і до можа!»

Історія, звісно, розставляє крапки над «і». На жаль, ці крапки часто бувають і криваві, й сльозоточиві. У тридцяті роки Польща, проводячи проти українців західноукраїнських земель пацифікацію, Галичину заселяла мазурами, їх так і називали — «колоністи». В основному це були шовіністи. Люмпен польської нації. Порядна людина на чуже добро не посягне...

А через кілька років цих новоспечених «господарів» «всхуд— них кресув» разом з українцями везли до Сибіру. Москва скинула із західного українця ярмо польське і почепила своє. До речі, і Польщу продала Гітлерові... А невдовзі Гітлер погнав з України москаля. І надягнув на українця свою петлю... Що зоставалося робити українцеві? І він узявся до зброї.

Чи не боролися проти окупанта французи? Італійці? Балканські народи? Та й самі ж поляки. Але всі вони були в кращому становищі, ніж українці. Вони мали хоч якісь свої держави, не пошматовані чужинцями землі. Вони мали військові структури, зброю, визнання інших держав. Українець не мав нічого, крім прагнення до свободи, ненависті до загарбника і почуття власної гідності. А на його землю, на його волю і долю претендували майже всі «сусіди».

Деякі «наші» історики, що досі моляться кремлівській мумії, впідголосок своїм московським ідейним «паханам», варнякають щось про колабораціонізм УПА. Колабораціонізм — це зрада своєї батьківщини, праця чи боротьба на користь її супротивника. Даруйте, але радянська імперія для нормального українця ніколи не була батьківщиною. А ті маріонеткові «національні» уряди, які створювала на окупованих землях імперська машина, якраз і були колабораційними стосовно своїх народів. Колабораціоністами є й сьогодні ці горе-історики. Бо, живучи в Україні, вважаючись її громадянами, вони служать інтересам інших держав.

Тепер щодо «терору», «жорстокості». У воїнів УПА найбільша жорстокість проявлялася стосовно самих себе — останню кулю — собі. Але казати, що не було крові, — брехати. Війна є війна. Ваші «аковці» і «людовці» також не були святими. І стосовно одні одних, і стосовно українців. Тим більше, що у Вашого і нашого народу був спільний «доброзичник» — кремлівський плутаник. Грав на ваших і наших національних струнах. Аби обіграти і приборкати обидвох.

Зі мною вчився хлопець із Лемківщини. Світлої пам’яті Геник Бобко. Він ненавидів поляків. І мав за що. Під час сумнозвісної операції «Вісла» його, малого хлопчину, разом з односельцями польські вояки зачинили у дерев’яній церкві і... церкву підпалили. Геник чудом вижив. Але на все життя зостався калікою — з обгорілим страшним лицем і понівеченим вогнем тілом. Може, зараз у Польщі ще живуть ті катюги, що підпалювали церкву. Отримують державні пенсії, ходять в «героях Польщі» і, звичайно, ненавидять УПА. Може, й Ви, пане Прем’єре, особисто нагороджуєте таких «героїв» «за заслуги», як це робиться у нас, у незалежній Україні. За яку не на життя, а на смерть боролася УПА. Проти якої не на життя, а на смерть стояли червоні загони НКВС, МДБ, КДБ та інша червоношкіра нечисть, що катувала українців, вивозила до Сибіру, гноїла в казематах, розстрілювала, вішала, топила у криницях (потім, до речі, це приписувала «оуновцам»). І ось парадокс: ті, що боролися за незалежну Україну, в незалежній Україні цьковані, упосліджені, оббрехані, голодні, а ті, що боролися проти неї, — шановані, годовані, ходять в героях і безкарно паплюжать своїх супротивників.

Питається, від кого так залежні керівники української незалежної держави, що святу правду не хочуть поставити з голови на ноги? Якщо від тих кількадесяти тисяч голосів, які хочуть прикупити собі такою ціною, то гріш ціна їм як державним діячам. Якщо ж від тих міждержавних «любовних романів», які «крутять» з керівниками «правопреемницы» вчорашньої імперії, то гріш ціна їм як політикам. Бо московські «стратеги» обіймами на вітер не розкидаються, їхня любов завжди має конкретне спрямування. Дехто вважає, що на даному етапі вони прагнуть «відлюбити» в України Крим. Я ж припускаю, що вони бояться, аби в українцеві остаточно не згасла любов до вчорашнього «родича», щоб він не кинувся в обійми Європи. Недарма ж постійно мусують, що євровибору хочуть лише західні українці — «всякие там бендеровцы, оуновцы»... «Вчерашние бандформирования»... Дати шанс визнати їх воюючою стороною — це остаточно визнати себе загарбниками, а не «визволителями».

Їх можна зрозуміти, вельможний пане! Вони зараз таким же чином «визволяють» чеченський народ від «бандфор— мирований», чи то пак від «терористів»: «Сейчас в Чечне мь так проводим зачистки, как в свое время в Западной Укра— ине... »

Не можна зрозуміти лише Вас, пане Міллєр, та Ваших чиновників. Може, Ви збираєтеся балотуватися до наших «керівних структур» і хочете подобатися отому червоному електорату? А може, «у вічному боргу» перед Москвою, як деякі наші?..

Справжній лицар — той, хто знаходить у собі сили визнати лицарство супротивника.

В одній з польських книжок про операцію «Вісла» є такий епізод: польський вояк, що у складі свого підрозділу «прочісує» ліс, зустрів зв’язкову УПА. Дівчина зрозуміла, що потрапила у безвихідь. Почала до вояка загравати. Молодість взяла своє. І вояк піддався спокусі. Коли вони лягли на траву, дівчина намагалася відповзати, ніби спиною шукала зручне місце. І все заманювала за собою вояка. Раптом той побачив, що вона тягне його на мінне поле... Вояк настільки був шокований героїзмом дівчини, що відпустив її... Так було чи не так, але авторові хотілося, щоб польський вояк виглядав лицарем, а не катом.

Дивно, що деякі політики, державні діячі, вже тепер, з відстані часу, не можуть реально подивитися на історію.

Свого часу у Чехо-Словаччині зняли фільм «Операція «Б» — про рейд УПА на Захід. Творці фільму так перестаралися у бру— домазні, що навіть вульгарна московська контрпропаганда не витримала. І зняла фільм з прокату... Це було ще до того, як Москва ввела у Прагу свої «мирні танки». До речі, здається, радянські «мирні» танки «наводили порядки» й у Варшаві. Танкісти, що водили ці танки, тепер, у незалежній Україні, шановані. «Ветерани горячих точек». Думаю, що й у Вас шанують тих, хто розстрілював своїх «путчистов», «мятежников», ну, всяких там «прихлебателей Запада». До речі, запевняю, що жоден воїн УПА не приборкував ні повсталу Прагу, ні Варшаву, ні Будапешт...

Історія розставляє крапки над «і». Лише не історики. Не знаю, як Ваші, а в нас, в основному, ті, що в’їхали у науку на компартійних тачанках. Тачанки вже давно без коней і по— ганячів, повідлітали колеса, а вони все «їдуть». Як отой дурник на вербовій гілляці... І переконати їх, що чорне — це чорне, а біле — біле, неможливо. Бо у них в очах постійно червоно...

Зараз у Польщі та й Україні багато розмов навколо поховань польських вояків у Львові. Мертвих не судять. Але комусь хочеться вбити ще один клин між поляками та українцями. Хтось знову шукає болючі струни Вашого і нашого народу... А правда — одна: Ваші йшли утвердитися на нашій землі, наші — відстоювали її і свою свободу. Така гірка правда. І написами на могилах її не переробиш... Лицарська честь і християнська совість каже, що мертвим треба дати спокій. І шану. Найгірше блюзнірство — на могилах писати неправду. Чи то возвеличуючу, чи принижуючу... Я думаю, що у Польщі та Україні достатньо розумних і чесних людей, які усвідомлюють цю істину.
А щодо дивнуватої логіки деяких наших сусідів: однією рукою підтримувати наше плече в ході до цивілізованої Європи, а другою — придушувати нашу честь і гідність, то вона, думаю, як рудимент, з часом відпаде. Як відпадає усякий непотріб... Якщо ми не будемо штучно її приживлювати.

Зостаюся з честю і гідністю
Євген Дудар, рядовий вояк сатиричного куреня. 2002