Про грудень від Євгена Товстухи

Грудень – перший місяць зими. Він несе значний холод, сніговії, тривалу негоду. На початку грудня наші пращури шанували Велеса (Діда Мороза). В кінці місяця – Різдво Божича, свято Дідуха, житнього снопа та Калити. Про Різдво Божича та пошанування Дідуха ми вже оповідали. У цьому розділі зробимо наголос на святі Калити та чар-зіллі Козака Мамая.

Грудневі дарунки Калити

У грудні закінчуються свята сонячного кола. 13 грудня наш народ з давніх-давен пошановує присвятки Калити. Що ж таке Калита як свято, які його ритуали та елементи "сонячності"? Калита – це випечений спеціально для вечірніх дійств особливий хліб. Космогонія, як відомо, розділ астрономії, який вивчає походження і розвиток небесних тіл та їхніх систем. А космологія – вчення про будову та розвиток Всесвіту. Отже, ми спробуємо проникнути руслом народних вірувань до тих найпотаємніших глибин.

Наші прапрапращури вважали небесними тілами Сонце, Місяць, Небо, Вітер, Хмари, Дощ, Град, Грім, Блискавку тощо. Вони їх персоніфікували. Добрі вчинки віддавали добрим Богам, власне, Білобогові, лихі – Чорнобогові. Проте існує світ і Всесвіт. З міріадами зірок та систем і їхніх складнющих законів. Щоб наблизити Всесвіт до свого розуміння, вони і визначали та називали його елементи Возом, Чумацьким шляхом, Волосожаром тощо. Їхнє глибоке переконання непохитно панувало в житті та бутті, що зі світом, з небесними тілами, зі Всесвітом годиться жити в мирі та любові.  Замовляти Сонце, хмари, дощ, грім, блискавку. Наші пращури вважали, що слово як вищий космогонічний чинник діє не лише на людину чи тварину, а й на комаху, воду, зілля, ліси, гори та сіножаті; на вищих Богів, які живуть на небі, у Вирії і безпосередньо керують як космогонічними, так і космічними, всесвітніми процесами добра і зла. Все, що відбувається на землі, – це свічадо або близького блакитного дзвону неба, або височенних і далеких небесних сил. Власне, Сонця та Води. Без Сонця та Води – нема життя. Пустка, пустеля, потріскана висохла земля, голі громаддя мертвого чи змертвілого каміння. Знову ж таки цей неперервний космогонічний зв'язок: небесні тіла – Сонце, Хмари, Дощ посилають на землю тепло та вологу. На землі завдяки цьому космогонічному благословенню орій-хлібороб сіє збіжжя. Воно дає сходи, зростає, плодоносить і віддає зерно як продукт Сонця, Землі, Води та праці орія-хлібороба. Орій-хлібороб пече з цього збіжжя Сонячні хліби для щоденного споживання як наїдок і як ритуальний оберіг – хліби на свято Коляди, Нового року, Водосвяття, Колодія, Зелені свята, Великдень, Купайла, Весілля Свічки, Калити. Дев'ять свят з присвятками. Знову святе, магічне число. Та на землі процеси не стабільні. Змінюються пори року. Все менше і сонячних днів. У липні в Україні 307,6 сонячних годин, а в грудні – всього 43,7. Та етнічні українці з прадавніх часів ніколи не згоджувалися з таким становищем, У вересні вони святкували Весілля Свічки, щоб своїми душами, очима, почуттями, свічками, думами, коминами, багаттями сприяти Сонцеві, освітлювати свої гадки та почуття, своє сучасне та майбутнє.

А в грудні, коли Сонце з’являлося на обрії та за вісім годин знову ставало на вечірньому прузі, вони уже єднаються з ним не безпосередньо – світлом, вогнем, свічками, багаттями, а глибокою космогонічною тканиною. Вони печуть модель Сонця. Творять з відбірного збіжжя символ Сонця – Калиту. Пильнують мальовничі та яскраві велелюдні дійства. І щоб наблизити Сонце до своїх сердець та душ, кусають Калиту. Споживаючи ритуальний хліб, співають:

Калита-Калита солоденька вдалася
З медом та м 'ятою.
На щастя багатою...
Як ми її з’їли,
До Сонця полетіли.

Варять також кашу з молоком. Кашу готують з конопляного сім'я. Вареники – з сиром. Перед вечерею дівчата виносять на рушнику кашу надвір, ставлять на лаві, стільці чи підмурку і закликають:

— Доле, доле!.. Доленько наша світла, мрійлива, оманлива, щаслива, загадкова та невідома, іди до нас каші їсти.

Після того, як остання дівчина запросила долю, а вона так і не відгукнулася жодним словом, всі гуртом, веселі та гомінливі забігають до світлиці з морозного подвір'я, споживають по ложці каші з молоком (як символ вічного народження життя), як причастя, їдять вареники, п'ють узвар та ритуальні напої і кожна утаємничено (пошепки) проводить замовлення власної долі.

Дівоче замовляння долі

Доле, Доленько моя сподівана, щаслива та невідома, загадкова та оманлива. Де ти, доле, де ти, де ти??? З якого боку тебе виглядати? Зі сходу чи заходу, з півдня чи півночі? Виглядаю тебе, доле, зі сходу. Там живе мій милий чорнобровий, мій красень незрівнянний!..
Звідти я чую його кроки, голос, лагідну мову та впевнену козацьку ходу. Звідти ходять його батько-мати, рідня та родичі.
Доле, доленько, пошли ж мені щастя, щоб я у родині мого обранця не стала невісткою – чужою кісткою, а родичкою близькою. Щоб батьки мого судженого вбачали в мені особу великої та дружної родини. Щоб чоловік мій був уважний та культурний не лише на вечорницях та у місячні казкові ночі. А щоденно, в будень та свято, в радощах, тяжкій праці, смутку та горі. Адже життя вельми складне та непередбачливе і вимагає величезної напруги фізичних та духовних сил.

Доле!.. Принеси мені визнання та повагу людей, близьких та далеких, знайомих і незнайомих. Принеси мені впевненість, доленько, що мій суджений стане лише моїм. І зараз, і коли ми станемо на рушник, і коли він стане моєю дружинонькою на довгі-предовгі роки. Хай нашу родину не забувають друзі, товариші, побратими. Хай знаходять вони у нашій світлиці раду-пораду, тепло, затишок, сховок від дотику чорних та злих сил. Доленько моя, мріє сподівана! Прилітай до мене на сонячних крилах. Принось мені щастя та здоров'я, кохання і любощі жагучі. Діточок-квіточок і на день і на ніч повну, повненьку піч. Доле, де ти, доле, де ти? На якому обрії бовванієш ти в далекім серпанку? Не тікай від мене. Наближайся до моєї душі та серця, до мого молодого тіла. Прийди, доленько, на мій поріг. Будь мені Сонцем ясним, матір'ю рідною, посестрою, мрією сподіваною, щирою, чарівною, найкращою, багатою...

Ми наблизились до закінчення розгляду окремих правічних свят, які панували на нашій землі тисячоліттями. Пильнувались спадкоємно, творили етнічні підвалини нашого прадавнього народу, перетерпіли страшені руйнування століть та тисячоліть, вмирали, відроджувались, забувались, топтались і знову поставали у свідомості, дійствах як окремих осіб, так і в гуртах, колективах, вулицях, хуторах, селах, регіонах.
Схоже на те, що і зараз є можливість їх відроджувати у тих ритуально-музично-магічно-лікувальних дійствах, які на значних своїх уламках пам'яті донесла і зберегла народна душа.

Свято Калити заховує у собі багато дотепів, мудрості, змагань, глузів. Демонструє метафоричну боротьбу зі злими чорними силами, які прагнуть украсти Калиту. Композиція свята в окремих регіонах буває відмінною: пісні, танки, монологи та діалоги. Незмінним залишається Сонце – Калита. Доторк-кусання молодих людей святого хліба, намагання чорних сил перешкодити цьому "доторку", щоб порушити, зруйнувати цю глибоку космогонічну ланку зв'язку: Сонце – Вода, Земля, Збіжжя; проростання його, достигання, готування хліба-Калити уже як оберегу та символу Сонця у найтемніші грудневі ночі.

Недаремно ж дівчата та хлопці надто виразно виводять у злагодженому хорі:

Ой Калито, Калита,
Із чого ти вилита?
Я з пшениченьки сповита,
Сонцем золотим налита.
Для красного цвіту
По білому світу.

Ще про один лейтмотив ритуалів хочеться нагадати як взагалі, так і окремо: майже у всіх язицьких святах основною дійовою особою виступають дівчата та хлопці. Молодь. Саме вона започатковувала окремі ритуали, пильнувала їх, додавала творчого духу, удосконалювала, шліфувала перли народної духовності та високих порухів мистецтва. Через те у святах поряд з "чистими" ритуалами загального характеру, прямих чи метафоричних дійств, домінують найпотаємніші ліричні мотиви. Жагучі любощі, чари перших захоплень та спалахів кохання. Бажання серед ритуальних перипетій, композиційних рухів, дійств, обов'язково знайти любу серцю пару. Все це не замовчується, а виноситься до пильного слуху досить виразно та оклично:

Калитою радію,
Конопельки я сію,
Підтичкою волочу,
Бо я заміж хочу.
Дай, доленько, знати,
З ким на рушник стати...

Чар-зілля козака Мамая

Козак Мамай – герой українського фольклору, чи, традиційніше, популярних народних картин, які побутували в середовищі українців кілька століть тому, та й зараз у зв’язку з суверенністю, картини, поезія, музика зі славою козака Мамая починають повертатися у мистецьке життя, як правічна етнічна пам’ять виняткового духу нації. Фольклористи вивчають у феномені козака Мамая – особливу стримано-мальовничу душу народного захисника і визначають час появи легенд про цю особу всього кілька століть. Безперечно – це не так. Козак Мамай – відлуння (за нашими дослідженнями і переконаннями) надто давніх епох, чи праепох, вельми далеких до нового літочислення. В тих епохах він поставав як уособлення духу незламного народного звитяжця, що натерпівся від найрізноманітніших катастроф, завойовників і найлютіших ворогів автохтонів нашої землі та залишився у поетичній пам’яті, переказах, легендах уособленням глибокого, задуманого філософа-мудреця, отого вічного сонячного променя, який вселяє надію і віру у народне бачення хисткого щастя, добробуту і надто “комунікабельних” (осучаснений термін) зв’язків з Небом. Він, певно, був у народній уяві отим інтелектуалом, мудрецем, волхвом, який зосереджувався і, в глибокій задумі, посилав свої могутні біоструми на Небо, до Сонця, Вселенського розуму і подавав інформацію вищим силам про рідну землю, свій гордий волелюбний і працьовитий народ, його нещастя та повні вінця горя... Адже його талановитому народові, світовому ратаю-орію, який, певно, протягнув першу борозну рільного землеробства і посіяв чотири гатунки пшениці, які зберігають генетичну стабільність та специфіку ще з трипільської доби і до цього часу, мало не на всіх придатних для землеробства континентах. Але оцьому народові судилося народитися, чи, правдивіше, зародитися, виникнути і постати у майбутньому як етнічній генетичній субстанції на такій особливій землі і в такій географічній зоні чи квітучому регіоні, що зазіхань на цю землю, народ, його духовні і матеріальні багатства було стільки, що ніяка ні елементарна, ні вища математика ніко-ли б не обчислила і не витримала тієї статистики катастроф, поневірянь, поневолень та горя. І характерно: ці зазіхання з усіх географічних напрямків (північ, південь, схід та захід) залишаються лицемірно-прихованими або брехливими навіть дотепер.

Отже, народ творив свого виплеканого у гадках героя, як глибокого, впевненого у собі та своїх діях звитяжця і показував його не в січах зі змієм чи іншими вигаданими потворами, а в глибокій задумі, серед природи, з коником вороненьким та козацькими атрибутами, які не такі уже й давні. Збережені на народних картинах, зафіксовані образотворчі трактування козака Мамая звичайно сягають козацьких часів. Як і назва його “Козак Мамай” ніяк не обмежують його часове кількастолітнє образотворче втілення. Ми схильні вважати, що генеалогічна гілка козака Мамая (як зауважувалось раніше) сягає сивочолих часів трипільської доби. Зазначимо, що традиції козака Мамая складають на нашій землі низку системних напрямків: незламність духу, народну віру у своє безсмертя та звитяжний волелюбний дух. Готовність будь-якої миті стати на боротьбу зі злом. Та на цьому не обмежується інтерпретація особи.

Він, безперечно, мудрець, філософ, спадкоємець традицій і глибоких знань, як вояцьких, так і духовних (культурних). Адже музика, кобза-бандура – це мистецтво не звичайних людей, а персон особливих. По-сучасному, неабияких талантів. Та й народна традиція зберегла в пам’яті поколінь згадки про нього як характерника. По-сучасному – лікаря-чарівника щонайвищого штибу. І не штиль на його душі, а пекуча, драматична задума, яка спонукує узагальнювати, думати-гадати, робити висновки. Бути готовим і до січі шаблею та списом і… чарівними трунками. І магією музики та слова. Зберігати спадкоємне добро, мудрість, якої так багато розгубилось на крутоярах трагічної історії і викорінювалось та нищилось з фізичною нетерпимістю найрізноманітнішими завойовниками зі сходу, заходу, півночі та півдня (як уже зазначалось).

Досліджуючи “генеалогію” козака Мамая, автор дійшов дивного висновку. Ще в кінці сорокових та середині п’ятидесятих років він цікавивсь поняттям “Козак Мамай” між етнічними селянами. Це були жінки та чоловіки надто похилого віку, народжені ще в другій половині ХІХ століття, на свідомості яких не тяжіла всеосяжна більшовицька руйнація. Слово “Мамай” мої надто літні земляки (степові чернігівці) розуміли і тлумачили як “проводир”, “герой”, “кумир”, “ідол”. І навіть “димар” та “бовдур”. Але у зміст своїх останніх слів вони вкладали не вульгаризми, а велике, чи величезне, поняття: козак Мамай, як особа незвичайна – чарівник, лікар, кобзар-бандурист, воїн. Власне, захисник рідного краю і правічної волі українського народу, виступав як прямий “зв’язківець” народу, землі, чистого поля з “вищими” космогонічними силами. Отже, через нього, як найскладнішого виразника колективної етнічної спадкоємної ідеї громадилась енергія не окремої особи, а величезна потужна снага народу, землеробської спадкоємної пам’яті. “Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе моє”,– гадки мудрості у цих означеннях постають на повну силу.

Отже, цей медитативний чарівник, словом, музикою, різноманітним причандаллям, яке ніби причаїлось і заховує в собі обереги та етнічні символи вічності праукраїнців: ріг – місяць, дуб – тотем, кінь – вічний рух, жовто-блакитний одяг Мамая – колір вогню – сонця та неба – води. Ці та ще багато інших піктограм прочитуються і тлумачаться не як звичайні побутові речі, а як закодована святість правічної спадкоємної гармонії тіла та душі давніх і ближчих до нас тисячоліть. І музика кобзи-бандури суголосно з голосом козака Мамая линула до святих небес і єднала світ і Всесвіт з рідною землею. Проте музику козака Мамая (як і взагалі музику як прадавнє мистецтво впливу гармонійних звуків на тіло і душу людини) годиться розглядати у контексті століть та тисячоліть як космогонічну, величну і найскладнішу стихію, яка уособлювала вищі світові сили – сили Богів.

Козак Мамай грає, співає або сидить у щонайглибшій задумі. Біля нього і пляшка і чарка. У зубах люлька. І все це для єдиного спрямування: палить він не тютюн, а м’яту, материнку, підмаренник... П’є... Власне, ми не бачимо “процесу” пиття. Він або вже випив, або ще збирається пити свій особливий “авторсь-кий” напій, який створила йому колективна наука та мудрість нашого народу.

Напрошується висновок: пісня-слово, згуки інструменту, люлька, напій, чи напої, спис, кінь, дуб-тотем – все це для єди-ного: відігнати злі сили від рідної землі, органічно злитися з гармонійним світом та всесвітом... Для життя та безсмертя свого народу. А п’є козак Мамай не звичайні, а особливі напої. Нижче ми подаємо реконструкції напоїв, драглів, відновлених на основі елементів народної пам’яті багатьох поколінь та авторових здо-гадних і наукових знань фітоетнології, як наріжного каменю на-родної медицини праукраїнців та українців.

Читайте далі: Напої козака Мамая