Річ Посполита трьох народів: утопія чи реальність?

У вересні 1658 року відбулась дуже непересічна подія нашої історії – був укладений Гадяцький договір між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Оцінки цієї угоди, зазвичай, є поляризованими. За російського і радянського панування Гадяч-1658 категорично засуджували як нібито “антимосковську змову”, а Гетьмана Івана Виговського – як “зрадника українського народу”. В сучасній Україні, навпаки, відчувається схильність до ідеалізації угоди. Навіть можна натрапити на думку, що то був початок євроінтеграції України, і якби Гадяцькі домовленості вдалося реалізувати у повному обсязі, “ми б зараз жили, як у Литві й Польщі”.

Обидві точки зору є типовими прикладами заідеологізованого підходу, а також примітивного перенесення реалій новітньої доби на події середини XVII століття. Варто також нагадати, що історія не має умовного способу, тому будь-які розмірковування на кшталт “що було б, якби…” є непрофесійними і несерйозними для будь-якого історика. Та все ж, спробуємо розібратися: чи існував реальний шанс перетворити польсько-литовську Річ Посполиту на триєдину державу польського, литовського і українського народів?

Гадяч. Генезис

Українсько-московський союз зразка 1654 року виявився дуже нетривким. Непорозуміння і конфлікти між обома сторонами почали виникати ще напередодні його укладення – як-от відмова московських послів присягати від імені царя на Переяславській раді. Вже 1656 року Московія підписала Віленське перемир’я із Річчю Посполитою і намагалася обмежити суверенітет Війська Запорозького у царині зовнішньої і внутрішньої політики. У відповідь Богдан Хмельницький налагодив союзницькі відносини зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом (Раднотська коаліція протестантських держав). А вже від початку 1657 року почалися переговори зі, здавалося б, запеклим ворогом – Польщею.

Після смерті Хмельницького та обрання Гетьманом Івана Виговського, Московське царство почало підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запорозькій Січі. На розриві відносин із Московією став наполягати новий-старий союзник козаків – кримський хан Мухаммед IV Гірей, вкрай вороже налаштований щодо московитів. “Останньою краплею” став наказ царя Олексія Романова про призначення своїх воєвод до Чернігова, Ніжина, Білої Церкви, Корсуня, Полтави й Миргорода. Це грубо порушувало Московські статті 1654 року. Полковник Іван Богун, відомий своїм запальним характером, тоді заявив: “Нам воєводи не потрібні, жінок та дітей наших переписувати приїхали? Ти до нас в Чигирин воєводою їдеш? Не здоровий від нас виїдеш!”.

Розчарування у “московській орієнтації” спонукали Івана Виговського активізувати переговори з представниками короля Яна ІІ Казимира. Зі свого боку, для Речі Посполитої в умовах війни з Московією і Швецією, а також перманентної загрози з боку потужної Османської імперії, було вкрай бажано замиритися хоча би з Гетьманщиною. Ще краще – привернути її на свій бік.

“Вічний мир, який ніколи не буде розірваний”

Над текстом договору безпосередньо працювали: від Гетьманщини – переяславський полковник Павло Тетеря (він же Мошковський) і київський підкоморій (суддя) Юрій Немирич; від Речі Посполитої – волинський каштелян Станіслав Казимир Беневський (представник Польщі) та смоленський каштелян Казимир Людвик Євлашевський (представник Литви). Цікаво, що Беневського пов’язувало з Тетерею давнє знайомство: він був промоутером його чиновницької кар’єри ще до початку Хмельниччини. Обидва – і Беневський, і Євлашевський – розпочали мирні переговори з козаками ще за життя Богдана Хмельницького.

Гадяцький договір підписали 16 вересня (за григоріанським календарем) 1658 року. Оригінал документа, очевидно, не зберігся. Він відомий в копіях, які зберігаються в Україні, Польщі та Росії.

Основні положення угоди можна звести до таких пунктів:

1) Військо Запорозьке (Гетьманщина) перетворюється на Велике Князівство Руське і стає рівноправним членом триєдиної (польсько-литовсько-української) Речі Посполитої;

2) до складу Великого Князівства Руського (ВКР) належать три воєводства – Київське, Чернігівське і Брацлавське. Українські делегати вимагали приєднання також західноукраїнських і південнобілоруських земель – тобто всіх теренів, які контролювали козаки в період найвищого піднесення Хмельниччини. Але поляки рішуче заперечили;

3) Іван Виговський до кінця життя має залишатися Гетьманом ВКР і першим сенатором у трьох воєводствах. Після його смерті козаки оберуть чотирьох кандидатів, одного з яких король Речі Посполитої призначить новим Гетьманом ВКР;

4) військо ВКР має складатися з 30 тисяч козаків (14 полків) і 10 тисяч найманців;

5) за поданням Гетьмана ВКР по 100 козаків із кожного полку могли пройти нобілітацію (введення до суспільного стану шляхти);

6) в Речі Посполитій забезпечувалася свобода православного віросповідання “так далеко, як сягає мова народу руського”. На теренах ВКР дозволялося вільно сповідувати католицтво. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території (українські представники вимагали взагалі скасувати Берестейську церковну унію). Православний київський митрополит отримував місце в Сенаті Речі Посполитої;

7) Києво-Могилянська колегія отримувала статус академії та зрівнювалася у правах із Ягеллонським університетом у Кракові. На території ВКР мали заснувати ще один вищий навчальний заклад.

Принагідно зауважимо, що концепція “Великого князівства Руського” була не нова. Таке державне утворення вже існувало раніше – у 1430-х роках за правління Свидригайла Ольгердовича. До того ж, сама назва вказувала на спадкоємність державотворчих традицій Гетьманщини від Давньої (Київської) Русі.

Всупереч поширеним уявленням, Гадяцька угода НЕ була спрямована проти Московського царства. Іван Виговський і його оточення до останнього воліли уникнути конфлікту зі східним сусідом. За їхнім наполяганням до тексту договору додали положення про те, що козацьке військо звільняється від участі в польсько-московській війні. За винятком ситуації, коли московити самі б напали на Річ Посполиту.

Однак, керівники Гетьманщини звернулися із “Маніфестацією до іноземних володарів” (імовірний автор документа – Юрій Немирич), у якій обґрунтували причини розриву союзу із Московією. До таких причин зарахували намагання позбавити Військо Запорозьке законних прав і свобод, роздмухування громадянської війни, введення військ на територію України і спустошення деяких місцевостей, зневажливе ставлення до особи Гетьмана і до його послів. Тобто, козаки подбали про легітимацію своїх дій в очах зарубіжних політичних еліт. До речі, півстоліття по тому Іван Мазепа не спромігся на аналогічний крок, коли укладав союз зі Швецією.

“Безжалісна кастрація”, або класична дихотомія очікування і реальності

Укладення Гадяцької угоди вже через чотири з половиною роки після підписання союзу із Московією руйнує нав’язуваний стереотип, буцімто козаки воювали з поляками заради “возз’єднання з Росією”. Тому російська і радянська історіографія століттями намагалися максимально дискредитувати і применшити значення Гадяцького договору.

Гадяч-1658 свідчив, що навіть після десяти років надзвичайно жорстокої і виснажливої війни проти поляків, у середовищі козацької еліти існували потужні сили, готові до замирення із ворогом і повернення під скіпетр спільного монарха, але тільки за умови політичної трансформації Речі Посполитої.

Поляки надзвичайно зраділи укладенню Гадяцького договору. Король Ян ІІ Казимир, який перебував під містом Торунь, отримав звістку про це через три тижні й влаштував пишне свято із феєрверками.

Московський уряд, дізнавшись про Гадяцьку угоду, одразу вдався до рішучих дій. Повсюдно розіслали грамоти із закликом до боротьби проти “зрадника Івашки” (тобто, Івана Виговського). Поблизу містечка Варва Прилуцького полку в листопаді 1658 року обрали “альтернативного” промосковського Гетьмана – Івана Безпалого (чи ж не дивина, що подібну тактику створення “альтернативних” урядів для “узаконення” власної експансії Росія застосовує до наших днів?). В оперативному порядку Московське царство підписало перемир’я зі Швецією і спрямувало в Україну армію на чолі з воєводою Григорієм Ромодановським. Маловідомим епізодом цієї агресії є напад на містечко Чорнухи Лубенського полку, яке московити пограбували й спалили, винищивши частину мешканців. Зате і в Україні, і в Росії добре знають про центральний епізод тієї війни – Конотопський розгром московських військ.

Тим часом король Речі Посполитої не квапився надавати реальну військову допомогу козакам. Він сам чекав такої підтримки від українців. А польська шляхта одразу почала вимагати радикального перегляду умов договору.

Найбільшим прихильником Гадяцької угоди серед поляків був її співавтор Станіслав Казимир Беневський. Проте і він трактував її як тимчасову поступку козакам, мріючи про повернення старої Речі Посполитої зразка до 1648 року: “Угода не є вічною. Козаків така сила і такі потужні, що слід радіти, якщо вони на яких-небудь умовах поєднуються з Річчю Посполитою. Дражнити їх зараз, як ми раніше робили, було б найбільшим безглуздям. Самі бачите, в якому стані перебуває Річ Посполита: з одного боку – швед, з іншого – Москва. У таких умовах змагатися з козаками означало б позбутися допомоги, коли її нам з доброї волі пропонують. Треба їх спершу приголубити, а потім, коли з’єднаються з нами, урядники Речі Посполитої зможуть повернути давній лад… Самоуправління Русі як окремого князівства також довго не протримається. Козаки, які нині про це думають, вимруть, а їхні спадкоємці вже не так гаряче будуть це обстоювати, й поволі все вернеться до колишнього стану”.

22 травня 1659 року Сейм Речі Посполитої нарешті ратифікував Гадяцький договір, але з кількома принциповими змінами:

1) термін “Велике Князівство Руське” не згадувався (замість цього – Військо Запорозьке або Військо Руське);

2) приватним власникам поверталися всі володіння на теренах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, втрачені за часів Хмельниччини – “однак час повернення визначить його королівська милість після порозуміння з вельможним гетьманом запорозьким”;

3) Гетьман мав відмовитися від будь-яких іноземних протекторів (натяк на Московію і Швецію) і “вічно перебувати у вірності, підданстві й послушенстві” короля Речі Посполитої, при цьому “нічим не порушуючи братерства, досягнутого з його милістю кримським ханом”;

4) Гетьман втрачав право на самостійну зовнішню політику;

5) по смерті Івана Виговського чотирьох кандидатів на Гетьмана висували вже не самі козаки, а суспільні стани Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

Отже, польська шляхта вперто не бажала йти на поступки козакам і мріяла будь-що повернути свої маєтності в Україні. Політики, які усвідомлювали необхідність переходу польсько-українських відносин на якісно новий рівень, перебували у меншості. Величезна українська делегація на Сеймі (за підрахунками історика Петра Кулаковського – 511 осіб) не змогла заблокувати зміни до угоди, оскільки її члени захопилися виборюванням особистих вигод (шляхетства, маєтностей), а не обстоюванням загальнодержавних інтересів. Тому Гадяцька угода, за влучним висловом Михайла Грушевського і Тетяни Таїрової-Яковлєвої, була “безжально кастрована”, і в такому вигляді не влаштовувала нікого в Україні. Ані Гетьмана, ані козаків, ані селян.

Проти Івана Виговського спалахнуло повстання, внаслідок якого вже у вересні 1659 року він втратив владу. Його наступник Юрій Хмельницький відмовився виконувати Гадяцьку угоду, підписавши Переяславські статті з Московією. Проте через рік московські й козацькі війська зазнали поразки від польсько-татарської коаліції. Хмельницький-молодший був змушений домовлятися з переможцями, які диктували свої умови: за Слободищенським трактатом 1660 року Військо Запорозьке могло розраховувати лише на автономію у складі Королівства Польського. Надії на відродження Гадяцького проекту триєдиної Речі Посполитої були фактично поховані в 1667 році, коли Польща і Московія розділили козацьку Україну по Дніпру.