Слово “рухівець” не має нейтральних відтінків

Дещо дивно й незвично читати в підручниках про Народний Рух України. Що ж, колись усе, чим живеш, що хвилює, перетвориться на історію. Але, не виключено, комусь це буде цікаво. Може, хтось разом зі мною згадає свою юність і мрії про те, що зараз є доконаним фактом, а тоді було страшною крамолою і називалося “зрада батьківщини”, – про Незалежну Українську Державу.

Народний Рух. І про нього (про Рух) вже пишуть історичні розвідки. І мало хто задумується, що ця історія – поряд, вона жива. Хоча з кожним днем даленіє, розчиняється у тумані часу, відходять у вічність ті, хто творив разом з Рухом історію. Як пішов від нас його Батько – В’ячеслав Чорновіл, як пішли тисячі безіменних рухівців, для котрих ця партія була не способом “дірватись корита”, а справою життя і покликом серця, як би пафосно це не звучало…

Сьогоднішній мій допис буде, мабуть, занадто особистим. Бо Рух – саме той, чорноволівський, а не нинішня його бліда тінь у списках Мін’юсту – був і моїм покликом серця. Не смійтесь. Так воно було. А, може, – є й досі, хто знає? Хоча, цілком можливо, оці мої спогади про становлення Народного Руху в провінційних Прилуках, про зорю Незалежності теж видадуться комусь непотрібними і справою давно минулих літ.

Я особисто про Народний Рух України дізнався у вересні дев’яностого. Слово “рухівець” тоді було лайливим. Рухівцями лякали, їм приписували страшні злочини. Зараз це смішно, але тоді на повному серйозі повідомлялося, що рухівці палять урожай на колгоспних полях, убивають за неспроможність перекласти українською слово “галстук”, незнання “Заповіту” Шевченка… Звичайно, такий негатив лише підігрівав інтерес: заборонений плід завжди солодкий.

Це зараз у нас свобода. А тоді за тризуб на лацкані піджака можна було отримати добрячі неприємності. У Прилуках рухівці уславилися величезним мітингом у вересні 1990-го. Голодівкою під міським комітетом Комуністичної партії. Розклеюванням антикомуністичних листівок, роздачею преси, у якій (о, диво!) не було нічого про гігантські урожаї і семимильний поступ до комунізму, а містилася гірка правда про Чорнобиль, Афганістан, голодомори… Зрештою, заспівати “Ще не вмерли Україна” на Центральній площі у 90-му теж було подвигом, бо після співів можна було потрапити зовсім не додому…

Що треба шістнадцятирічному хлопцю, до того ж, вихованому на розповідях матері та бабусі про те, як насправді відбувалося становлення комунізму в 20-30 роках ХХ століття, як розкуркулювали його предків, скільки з цих предків лягло в землю під час Голодомору і поїхало на Соловки, для того, аби захопитися ідеєю Незалежності? А з іншого боку – комсомол, партія, комсомольські збори, на яких вирішували проблему дітей Гондурасу замість того, щоб просто організувати в рідній школі дискотеку… Не дивно, що нові ідеї захопили мене, полонили своєю величчю, незвичністю, і я став шукати контактів з рухівцями.

У кінці дев’яностого постійним місцем їхньої дислокації був п’ятачок під центральним (і єдиним у місті) “Універмагом”. Мабуть, як і у всіх провінційних містечках тих років. Там стояли залізні прилавки, де колись торгували всякими “дефіцитами”. У кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих торгувати було вже нічим, тому це місце окупували прилуцькі рухівці. Вони розповсюджували газети, листівки, значки з національною символікою. Тут же відбувалися гарячі дискусії між противниками і прихильниками національної ідеї… Своєрідний “Гайд-парк”.

Зараз, коли політика вже всіх дістала до печінок, коли на мітинг ніхто безкоштовно не піде, важко уявити ті часи, коли люди були просто щасливі почути щось не з офіційної програми новин “Время”. Як недавно сказав один мій товариш: “Тоді я сам би заплатив за те, щоб мене пустили на мітинг”. Восени 90-го до цього “п’ятачка свободи” прийшов і я.

Звичайно, биті життям рухівці зустріли мене насторожено – не треба забувати, що КДБ тоді ще працював непогано, а в Кримінальному кодексі було достатньо статей для таких, як вони. Та потроху стосунки налагодились. А далі – як, мабуть, і у багатьох – цікавість переросла у віру, намагання прикласти свої сили в боротьбі. Зараз, через понад тридцять років, після двох десятків професійно проведених виборчих кампаній, після всього цинізму нинішніх виборів, багато що здається смішним та нерозумним…

Можна, звичайно, розповісти, як клеїв ночами антикомуністичні листівки, як (єдиний з усіх школярів міста!) вийшов з рухівцями під синьо-жовтими прапорами на першотравневу демонстрацію. Як учителі намагалися зняти з моїх грудей значок з тризубом, як написав заяву про вихід із комсомолу (тоді це було зовсім не дріб’язковим вчинком), скільки неприємностей завдав своєму класному керівнику і директору довгим язиком (правду кажучи, він і зараз у мене довгий, але неприємностей вже завдаю здебільшого собі) і розповсюдженням по школі “націоналістичної зарази”… Але, думається, не один я такий був і нічого унікального не робив – доказом тому Українська Держава, яка постала завдяки і моїм скромним (тішу себе такою думкою, каюсь) зусиллям.

Потім був серпень 91-го, “путч”, ГКЧП, проголошення Незалежності, синьо-жовтий прапор над міською радою…

Можна, звичайно, детально згадувати про те, як, коли, хто і що робив, навести цифри, дати, прізвища. І розказувати, який я герой і скільки в мене заслуг і хто з тих, хто тоді називав прапор Української держави “ганчіркою”, зараз спокійнісінько сидить під ним у високих кабінетах і вчить нас любити Україну. Усе це можна. Та чи потрібно? І без мене на цю тему сказано достатньо.

Не хочу перетворюватись на “заслуженого героя з медалями”, який лає теперішню дійсність і розказує про свої подвиги. Вистачить і без мене таких. Просто, якщо вже випала така нагода, хочеться згадати ті роки. Ту віру, яка вела нас, те, що ми були готові померти за Україну і це було б для нас щастям (не смійтеся, це було дійсно так і сказано не для красивого слова. Зрештою – хіба не помирають зараз за ту Україну наші хлопці?). Про романтику, про Народний Рух України, бо й зараз, через понад тридцять років, слово “рухівець” не має нейтральних відтінків – його вживають або як похвалу, або як лайку. Хоча вже й значно рідше. У цьому, зрештою, і є суть історії…