Свято-обряд-ритуал (частина 2)

Продовження. Початок тут

Що таке обряд?

Це гарне давнє слово говорить само за себе. Щось, якась подія чи річ обряджається, обставляється, супроводжується рядом символічних дій, які засвідчують важливість цієї події чи речі. Коли відбувається щось важливе, а люди того чи не помічають, чи не надають тому значення, ніяк не відзначають, не обряджають подію, вони втрачають її важливість. Втрачають не саму подію чи річ, а її осмислення, оцінку. Нівелюючи цінності, суспільство неминуче деградує, бо перестає бачити, де – важливе, гарне, святе, а де – ні.

Обряд немислимий без свого реального, природного змісту. Обряд – це щось справжнє, якщо в ньому є зміст (сутність) і форма (ритуал, церемонія). Підмінити повноцінний обряд формою-ритуалом – це все одно що підмінити живе яйце писанкою, з якої висмоктано весь природний вміст. Саме цього гріха ми тепер часто допускаємось. Ми називаємо святами (святими) дні, в які нічого особливого, а тим більш святого, не відбувається і які навіть умовно-календарно нічому не відповідають; і в ці дні ми виконуємо ритуали, змісту яких або не існує, або ми його не знаємо. Але це нас навіть не бентежить і зовсім не спиняє, бо насправді для нас це таки ніяке не свято, а празник – нагода нічого не робити, випити чарку, розважитись, повеселитись… а потім ще й відпочити від тих розваг. З часом забувається не те що зміст такого «свята», а й навіть ритуал. І коли хтось підніме доброчесну компанію, що сіла, скажімо, до різдвяного столу, та прокаже похапцем молитву, то цей уламок ритуалу сприймається як нуднувата умовність, яку, проте, можна й перетерпіти, аби лиш недовго. Тут не просто неприродний спосіб життя, а ще й брехливість: прекрасні й глибокі слова по-блюзнірськи використовуються для означення чи оздоблення недостойних, незначних речей і подій.

З цього випливає, між іншим, що свята насправді бувають тільки природні. Обряди, що їх супроводжують, сповнені не тільки краси, а й реального змісту. Саме наявність змісту відрізняє й відгороджує від природних обрядів обряди штучні (ритуали) з їхньою внутрішньою порожнечею і чисто декоративними функціями. Взагалі, те, що тепер називають «святами», краще було б так і називати – «празниками», або просто розвагами. Так ні, нам хочеться бодай у назві зберегти залишок вічної потреби, вічного прагнення людини до досконалості.

Чи дано свято, справжнє свято, сучасній людині? Дано, але не завжди вона його приймає, не завжди шанує. Дуже вже нелегко їй відступитися від загальноприйнятих «свят», таких як золоте весілля, день народження, Новий рік, Міжнародний жіночий день, Паска, день Шахтаря та багато-багато подібних; важко відступитися від незмінно безглуздої метушні, безглуздих закупівель і подарунків, безглуздих слів, безмірного поїдання й пиття з наступним санаторно-курортним лікуванням. Вся ця дикунська практика забирає безліч часу, сил, ресурсів – але спробуйте їй опиратися! Спробуйте прийняти гостей у день свого народження без алкогольних напоїв або запропонувати їм цікаву бесіду й гречану кашу з олією замість відбивних котлет чи заливної риби…

Разом із тим сучасні Українці практично нездатні вибратися добрим гуртом до лісу в останні дні Золотої осені й заспівати колискову деревам, що засинають на зиму; або пошанувати когось за гарно зроблену справу – пошанувати не пиятикою за рахунок шанованого, а справжньою оцінкою його справи, доброю спокійною розмовою, може й якимись витівками, іграми, спектаклями, піснями. Своєчасно сказати людині добре слово, прийти комусь на допомогу, просто щиро поговорити – хіба це не свято? Для нас – не свято, хіба що, в кращому разі, привід випити й закусити. Давно вже ніяке не свято ні весняний приліт птахів, ні перший грім, ні квітування садів, ні зустріч із давнім товаришем, ні добра риболовля чи збирання грибів.

Здавалось би, яке це все має значення. Має. Підіть до ріки в час льодолому, настройте душу на той вічний бунт молодої води, відчуйте той тривожний потік у собі, додайте й себе до всесвітнього пробудження – і ви почнете розуміти, що таке справжнє свято. А тепер уявіть, що ви це робите не наодинці з холодною, непривітною рікою, бо їй зовсім діла до вас немає, а великим святковим товариством, яке має ті самі почування… Не можете уявити? Я теж не можу. Я ніколи не мав досвіду природного святкування цілою громадою. Хіба що дитячою, коли від ранку до ночі ганяли м’яча (а водночас корови пасли), або коли бігали разом купатися, або коли взимку їздили з гори на санчатах. Ще в студентські роки траплялося щось подібне, та й то не в стінах інституту, а далеко від них, десь на збиранні колгоспних помідорів чи картоплі. У дорослих людей таких свят уже не буває. У них взагалі не буває свят, хоч вони й намагаються якомога частіше святкувати; але, кажу ж, то не свята, а празники. Та й ті отруєні нездоровим азартом споживання.

Втрачаючи відчуття природного свята, ми неминуче втрачаємо й відчуття зв’язку один з одним і з усім світом. Ми непомітно й надійно переходимо до хронічної самотності, для порятунку від якої понавидумували театрів, телевізорів, азартних ігор, алкоголю, сексуальних розваг та інших наркотиків – а все даремно, не можуть ці штучні «свята» замінити природних, а інтенсифікація їх призводить лише до передчасної старості й дедалі глибшого страху смерті.

А ви кажете – яка різниця.