Світогляд і фольклорна творчість

Термін фольклор походить з англійського Folk-lore, де folk означає “народ”, “рід”, “люди”, a lore – “знання”, “вчення, успадковане від предків з давніх часів”. Нині під фольклором прийнято розуміти колективну усну поетичну творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його визначення “народна мудрість”.

Часом у народній пісні передаються стародавні, інколи уже не зрозумілі самим виконавцям словесні формули чи ритуальні дії.

Розглянемо передхристиянське релігійно-світоглядне коріння духовного світу українців. Здавна своїх богів, кумирів, покровителів мав кожен рід, кожне плем’я. Рід включав не лише живих, але й померлих предків і ненароджених нащадків. Предок, помираючи, не залишає свій рід назовсім, він іде в потойбічний світ за “новим тілом”. Згодом він повертається до життя через лоно жінки. Звідси бере початок звичай давати імена предків новонародженим. Отже, народження уявлялося як прихід тих прародичів, які відходили. Поховання покійника є виявом світоглядного уявлення про його перебування в родовому місці – в лоні матері-землі. Недаремно багато курганів мають форму яйця, а в центрі поховання посипане жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця.

За покійним не було прийнято плакати. У найдавніші часи його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, що померли раніше. Тому похорон-поминки (тризна) обертався своєрідним святом, що мало символізувати перемогу життя над смертю. Це були найархаїчніші звичаї нашого народу.

Для стародавніх українців все існуюче на землі існувало лише у належності до роду. Поза родом не мислилося нічого: ні людей, ні тварин, ні рослин, ні ріки, ні вогню, ні гори.

Людина є частиною природи, і це якнайкраще відчували наші предки. Обожнення природи – найвиразніший світоглядний принцип.

Звичай вносити до хати зілля, трави, квіти, колосся пов’язаний з культом предків. Вважалося, що душі померлих (Нав, Нав’я) живуть у полях, в лугах, лісах, водах.

Тому й у піснях та голосіннях звучать мотиви запитань, де зустрінеться людина зі своїм померлим родичем і в якому вигляді він з’явиться:

Відкіля вас дожидать,
Відкіля вас виглядать?
Чи вас із поля, чи вас із моря,
Чи з високої могили,
Чи з глибокої долини?

Або:

Чи ти зозулею прилетиш,
Чи соловейком?
Де я тебе перенайду –
Чи в траві на росиці,
Чи в городі на зіллячку?

Зв’язок живих з покійними не припинявся і після смерті. Предки могли впливати на урожай, добробут родини, без них не відбувалися ні господарські, ні польові роботи. Для них залишалася і частка зібраного врожаю. Культ предків був характерним для осідлих землеробських племен. Зміна пір року також розглядалася як прихід і відхід батьків: усе відбувається з волі Нав’я (“родителів”).

Оскільки культові постаті були чисто родинними (згадаємо трипільські модельки житла, фігурки тварин – своєрідні урни для попелу спалених предків), то і виконавцями культів початково були голова і члени родини. Обожнювалися діди, баби, батьки, прабатьки, праматері, пізніше – Рід і Рожаниці.

У передхристиянські часи культові відправи здійснювалися волхвами – це були жерці язичницьких храмів. Вони не лише знали, як приносити жертви, здійснювати ритуали, але й були лікарями, ворожбитами, допомагали порадами, знали обрядові пісні-молитви.

Культовими зображеннями первісно були опудала, прикрашені стрічками дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядів тощо.

Пізніше культовими зображеннями стали ідоли – дерев’яні статуї, часто прикрашені золотом і сріблом, дорогоцінними самоцвітами, а також кам’яні скульптури.