Тисячолітнє прокляття волхвів

Здавна селилися на Дніпрових берегах люди. Були тут і скіфи, і сармати, і слов’яни. Різним богам поклонялися, та все в одне вірили: що правда оману перемагає, що за кожен добрий вчинок нагорода буде, а за кожен лихий – кара; що життя – найцінніше, що у світі є, й у цьому, й у потойбічному, й на землі, й у вирії; що смерті боятися не треба, бо продовження вона життя – новий спалах, нова іскра, яка над багаттям злітає, нова зірка осяйна на небосхилі; і що править світом воля, і що людська воля до волі богів може дорівнятися, якщо буде людина гідною і сміливою.

Непростим був той світ, жорстоким, але щирим, та змінювався він, як усе на землі змінюється. Сонце сходить кожного ранку, і сузір’я кожної ночі розквітають на небесному оксамиті, та на волосинку, чого й оком людським не побачиш, змінюють вони місце своєї появи, рухаються по небосхилу; і лише тисячоліття ту таємницю знають, тільки вони бачать, як вицвітає небо, старішають зірки, згоряє прадавнє сонце, даруючи землі золото і життєдайне тепло.

ВОЛХВИ

От і на Дніпрових кручах вже не селилися сармати і скіфи, будували на островах величної ріки білі храми з банями, а замість віче, народної волі, все частіше вказувала шлях народу воля князівська – воля одного замість волі усіх. І часто називався справжнім Богом лише один із проявів життя, а всі інші відкидалися.

Жив тоді на Русі князь Володимир, великий князь, правитель і завойовник, і мріяв він про те, щоб усі голови перед ним схилили, як перед божеством, бажав влади і над людськими життями, і над серцями, і над минулим, і над майбутнім, і над людською пам’яттю. І вирішив великий князь Володимир зруйнувати те, про що оповідали йому у дитинстві, знищити сам порядок речей і проти світогляду прадавнього піти. Прийняв він хрещення і назвав Богом єдиного, як сам єдиною владою хотів бути на тій землі.

Не прийняли його вибір люди, бо лише для себе обрати можна віру, лише за свої вчинки людина відповідає і перед життям, і перед людьми, і перед людською пам’яттю. Неможна обирати за інших, неможна відбирати чужу волю. Та не слухав попереджень великий князь, водою і кров’ю хрестив землю, яку вважав своєю, а тоді під страхом смерті заборонив згадувати про той злочин, щоб стерти ту правду і з літописів, нещирого письмового слова, і з легенд, слова давнього, як сам людський рід.

Виступили проти нього люди, хто як міг, та не хотіли воювати з братами і сестрами, бо прийняв дехто з їхніх рідних новий уклад життя, коли є правитель, і він, сонце ясне, всім править, краще від інших правду знає і за вчинки усіх своїх підданих відповідає. Легше так жити, хоч і соромно, й в очі онукам дивитися не хочеться, пояснювати, чому волю свою і право вибору вільного іншому віддав, зрадив мрії свої, прагнення і призначення. Тому й молодь з того часу гіршою від старших називається, бо легше жити, на інших свою провину перекладаючи. А потім забулася та провина, а зверхній звичай на всі віки залишився.

Прийшли до великого князя волхви, яким здавна за всіх часів й в усіх народів було призначено життя боронити і народи вести, від безумства і сірості оберігаючи, та не схотів князь слухати волхвів, насміявся і прогнав зі свого пишного палацу. Він тепер був сонцем ясним, а що справжнє сонце цих людей силою чарівною наділило, йому байдуже було, бо застелила очі великому князю жага безмежної влади, і, як й інші, жагою влади засліплені, злом назвав він ту золоту життєдайну силу.

Не підкорилися волхви наказу великого князя, вчили своїх наступників відчувати світ, як самі відчувають, передавали свої прадавні знання і підбурювали народ на повстання. Розгнівався великий князь і дав слово, що або підкоряться бунтарі новому порядку і його волі, або будуть знищені і навіть пам’яті про них не лишиться.

Кілька років тривала та війна, все більше ставало люду на бік великого князя, бо надто солодкою на смак була влада над чужим життям і над чужою долею, і надто зручною безвідповідальність за свої вчинки; отруйним завітом виявилась рабська покірність нового устрою і нової віри, рвалися зв’язки між людьми і світом, розпадалися родини. Не схотіли волхви зачарувати людей, щоб з обличчя землі стерти палац і рід великого князя, бо інакше напилися б тої самої отрути влади, що не від сонця йде, а від заздрості, підлості і боягузтва. Сам на сам пішли проти князя, узявши з собою тільки тих, хто свідомо такий вибір зробив.

Змінювався світ, все рідше відгукувався на людські голоси, і люди мову його почали забувати. Кривавими снами і сірим маревом сповило землю по обидва береги Дніпра.

Вийшло так, що вдалося великому князю Володимиру взяти в полон десятьох з дванадцяти тих нахаб, що приходили до нього у палац просити золоте сонце не зраджувати. Неподалік від Дніпра, майже біля самих порогів, стратив великий князь усіх своїх полонених, змусивши в очі один одному дивитися. Помирали волхви в таких страшних муках, що зрадили життя, яке присягали захищати. Прокляли вони цю землю, що їх від смерті не врятувала, кожен на сто років. Страшним було те прокляття, як і їхній біль: не знатиме ця земля щастя і волі, потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від усього серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років... Разом вийшло – тисяча літ.

А невдовзі помер і великий князь. Почалися міжусобиці, кожен з нащадків князя хотів урвати шмат своєї влади, хоч і було ще трохи золотого часу, коли стольний град Київ Ярослава Мудрого славився в краях близьких і далеких. Намагався шанувати давніх богів, хоч і під новими іменами, і життю служив князь Ярослав, не забував питати поради у старших і мудріших від себе, та лише на термін свого життя послабив силу тисячолітнього прокляття.

І покотилося. Орди монгольські, печенегські, татарські. Розпалася Русь на князівства, почала данину платити, від чужої волі і забаганок ханів залежачи. Збідніли люди, забули силу слова, скорившись забобонам, за їхнім законом життя своє будуючи, і звичаї прадавні берегли з кожним поколінням все менше і менше.

Зникли двоє верховних волхвів, яким вдалося уникнути полону і помсти великого князя, пішли в люди, загубилися серед людського моря, як і їхні учні.

Намагалися жити вони так, як раніше, вчили людей, берегли мир, розповідали про душу світу, але сум підточував їхні сили, бо не належав їм більше світ, не було у них зі світом порозуміння. Невдовзі пішли з життя і ці двоє, коли не стало князя Ярослава, і залишилася земля по обидва береги Дніпра беззахисною. Намагалися повернути приховані знання і силу у світ за козацьких часів, але тисячолітнє прокляття виявилось сильнішим, і договір про мир обернувся Пропалою грамотою, настала Руїна, розкололася проклята земля на дві половини точно по Дніпру. Згинуло козацтво, зруйнували чужі царі і цариці Січ, вдягли на руки козацьким отаманам кайдани, і тих, кого не стратили чи не змусили служити у своїх військах, відправили у заслання.

Здійнялося новою хвилею прадавнє знання, бо з покоління в покоління, наче по крові, передавалося воно таємно в родах учнів волховських, а тоді і козацьких ватажків та отаманів. Через пісню і мову намагалися подолати тисячолітнє прокляття, але знаходились у товариствах зрадники або чужа влада виявлялася сильнішою і хитрішою. І знову страти, в’язниці, каторга... Поети, письменники, кобзарі... Нікого не минула кара, всіх занапастила чужа воля, про всіх викривила пам’ять, поділивши її на історію і легенди, які все ще намагався берегти народ, як свої мелодійні пісні, сумні і звитяжні, що для кожного століття свої.

Палали книги, які переписати не схотіли, заборонялися і пісня материнська, і слово рідне, і звичай народний, перемішувалася кров, щоб народ свою пам’ять не міг зберегти. На кожну мрію знаходився зрадник, на кожну людину, що могла стати героєм, – свій біль, своє заслання, страта чи тортури. Війни, табори, тюрми... А не хочеш страждати – служи чужій волі, зрадь себе і мову свою забудь, і рід свій. Тільки тоді проживеш життя щасливо, вірячи, ніби вільний у своєму виборі. А не хочеш служити – згинь на віки вічні.

Запанувала тоді на сімдесят років сірість, стерла відмінності між народами і народну пам’ять, всім нав’язала одну мову й один світогляд, відібрала віру, обрану князем Володимиром, хоч насправді лише інакше назвала свою жагу влади над чужими життями і долями. Йшла остання сотня літ давнього прокляття, дісталося воно і до волховських нащадків, сильнішою від пам’яті крові виявилась зла сила передсмертного слова. Розгубилися давні знання, забулася історія роду, страх оселився у кожному серці, бо тепер всі люди боялися неволі, тортур, заслання, голоду, втратити близьких... Більше не вірили, що злетять іскрами їхні душі над багаттям вічним і знову у світ повернуться, – все пожерла сірість, все отруїла безвір’ям, де немає місця свободі і пам’яті.

Страшною була та тисяча років. Хто історію хоч трохи знає, тому відомо, скільки крові на сторінках спалених книжок, скільки болю в народній пісні, скільки нащадків землі по обидва береги Дніпра знайшли свою могилу у чужому краї. Ані помсти не вимагає тисяча років неволі, ані нової крові – лише розуміння і пам’яті, щоб не повторилося подібне ніколи.

Чи є насправді тисячолітнє прокляття? Чи приходили волхви до великого князя Володимира за життя просити? Хто про те знає... Багато вирваних з літописів сторінок, а ще більше пізніше переписаних, і скільки зраджено і забуто за цю тисячу років – не порахуєш.

Але зринають іноді в народі давні легенди, а молодь знову і знову намагається відродити втрачене, повернути слову його прадавню велич і силу, як прагнули це зробити оспівані у народних легендах поети, кобзарі, філософи, народознавці, священики, воїни і просто люди, що залишилися вірними своїй землі. І знову в’язниці, страти, заслання, нерозуміння, зради, насмішки і відсутність згоди між однодумцями, без якої ані перемогу не здобудеш, ані прокляття не подолаєш.

Надходила нова ера, змінювався світ, намагався побороти сірість і відродитися, очистившись прадавнім вогнем життєдайного сонця. І чекав світ нащадків волховських знань з берегів Дніпра, яким буде до снаги здійняти полум’яні золоті стяги в час, коли скінчиться сила тисячолітнього прокляття, і повернути це сяйво в людські серця та очі.