Батьківщина для письменника

Маємо, що маємо. Нині склалася абсурдна ситуація, коли російськомовна література, написана мешканцями України, більш відома українцям, ніж та, що написана українською.

У такому від природи космополітичному жанрі, як наукова фантастика, це відчувається особливо контрастно. Звісно, якщо писати про далекі зоряні скупчення, тридцять восьме століття (особливо якщо не від Різдва Христового, а від початку космічної ери), про інопланетних розумних істот, половина з яких наші друзі, а друга половина вороги роду людського, про роботів, що просто машини – національна приналежність і громадянство втрачають значення.

Відтак, враховуючи, що більшість письменників-фантастів або володіють і українською, і російською, або лише російською, втрачає значення і мова написання творів. Достатньо лише трошечки пригальмувати українським видавцям, а потужним російським видавництвам водночас дати стандартний стимул у вигляді пристойних накладів і гонорарів, щоб перетягнути собі всі кращі сили потенційного конкурента та послабити його (тобто нашої України) амбіції.

До середини 1990-х і в Україні, і в Росії видавці спокійно заробляли на виданні іноземної літератури в перекладі російською (бізнес є бізнес). І україномовних, і російськомовних сучасних письменників вони ігнорували – невигідно, ризиковано, і їм ще, нахабам, гонорарів хочеться (а за видані до 1973 року тексти тоді іноземним письменникам не платили нічого).

Але обвал російськомовного (спільного) книжкового ринку в листопаді 1994 року (внаслідок перевиробництва), приєднання Росії до Бернської конвенції в 1995-му, яке припинило можливість красти видане до 1973 року, а також деякі зрушення в головах, а відтак і в уподобаннях читачів нового покоління – все разом стан речей змінило. Російськомовні книговидання та літературний процес, зокрема й у жанрі фантастики отримав можливості для розвитку.

В Україні все лишилося, як і було: держбюджет мав покривати видавничу недолугість (відому також як “національну духовність”); очікування доброго й щедрого спонсора тягнулося роками й уже десятиліттями; заробляння на шкільній програмі та дитячих книжках лишалося надійнішим джерелом доходів.

Єдина зміна для фантастики в Україні полягала в тому, що видавці взялися перекладати твори знаних російськомовних фантастів (формально – громадян України) на мову “титульної нації”. Першою була “Кальварія” двадцять років тому, згодом Капранови, “Грані-Т” тощо. Всі ті спроби не мали особливого успіху – українською видавали ті книжки, що давно вже вийшли в Москві мовою оригіналу. Кому з малоросів спаде на думку перечитувати старе, ще у не завжди вдалому перекладі? Кому з українців кортить читати малоросів?

А головне, що смисли не перекладаються: малоросійська література і лишається малоросійською, як не перекладай.

Фантасти, які пропонували свої написані українською твори, українських же авторів не цікавили: невигідно, ризиковано, вони, нахаби, ще й за гонорар питають, замість чемненько занести у видавництво пачечку на кільканадцять тисяч гривень.

Навіть у таких неможливих умовах україномовна фантастика збереглася, хоч і в майже летаргічному стані. Не на порядок, а в сто разів менше, але штучний відбір, здійснений кремлівськими посіпаками від літератури, пішов на користь – лишилися або зовсім бездарні, або ті, кому важко писати російською (незалежно є хист чи нема), або і талановиті, і патріотичні. З цих, останніх, і почалася історія становлення незалежної української фантастики.

І фантастика в усьому світі достатньо космополітична: англійська, американська, канадська чи австралійська – давно вже працюють на спільний ринок. Етнічна в’єтнамка Алієт де Бодард, яка народилася в Нью-Йорку, мешканка Парижу й громадянка Франції, пише англійською мовою і відповідно, цілком англомовна фантастка. Громадянин Шрі-Ланки Артур Кларк писав англійською про політ американських астронавтів на Сатурн, і це цілком вкладалося в смисли, спільні для Британії та США. Так само, в спільні для малоросів і росіян смисли вкладається твердження, що з чотирьох провідних літературних шкіл в російській фантастиці початку XXI століття першою є Харківська школа фантастики, як авторитетно написано в московському журналі “Если”.

Реалії світу змінилися. Інтернет, аеробуси та швидкісні потяги унеможливили старі уявлення про те, що: “Три роки скакати, до жодного кордону не доскакати”. Все поряд: Європа, Америка, Азія… Люди їдуть на інші континенти працювати, одружуватися, на постійне мешкання чи просто світ подивитися. Ізоляціоністи втратили рідну землю під ногами. Що лишилося?

Оскільки для літератора мова – це єдиний інструмент його мистецтва — мова і визначає приналежність до тієї чи іншої літератури.

Тому, що спростити й не ламати язика, я пишу й писатиму “українська фантастика” лише для того, що пишеться українською мовою, а “російська фантастика” для всього, що пишеться російською, без покручів на кшталт “написана російською мовою українська фантастика”, або: “литература бывает только хорошая и плохая”. То все від лукавого.

Бо мова і є батьківщина для письменника.