Білігнгвізм. Дар чи прокляття?

Білінгвізм, або двомовність – реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, – двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь – двомовність (білінгвізм).

На відміну від постколоніальних країн, європейська дво- або тримовність є наслідком об’єднання в кордонах однієї країни кількох корінних народів. Власне, в Європі двомовних країн аж чотири: Бельгія, Білорусь, Ірландія, Фінляндія; а тримовних – три: Боснія і Герцоговина, Люксембург, Швейцарія. Мови в цих країнах є мовами народів, які утворили державу, вони співіснують одна з одною у повсякденному житті цих країн. І домінують саме у тих місцевостях, де проживають нації, корінні для певної території держави.

Правило “один народ – одна мова – одна держава; два і більше народів – дві і більше мови – одна держава” це не про Україну. Наша держава має один народ і дві мови (це характерно хіба для постколоніальних країн Африки).

Два українці – дві мови: російська та українська. І саме мовна ознака часто і розділяє український народ, створюючи хибну ілюзію про наявність двох етносів, які відрізняються один від одного.

Змішування мов та русифікація

Країни колишнього СРСР – двомовні. Поряд з мовами корінних націй тут широко вживається мова імперського центру – російська (варіанти – московська, кремлівська). Особливо гострою є ця проблема в Україні.

Кремлівська влада вдало запустила свого часу механізми русифікації. Вони не просто витримали сплески українського ренесансу 60-х, 90-х та нинішніх років, а й успішно адаптувалися до нових умов і продовжують руйнувати державність і досі.

Одним з ефективних механізмів кремлівської мовної політики є послідовне змішування української та російської мови. Він набагато підступніший, ніж проста заборона української мови. В умовах тотального панування засобів масової інформації цей механізм надзвичайно дієвий. Особливо з огляду на те, що телебачення стало головним знаряддям гібридної війни, одним з напрямків якої є саме русифікація.

Якщо до появи та бурхливого розвитку телебачення та інтернету людина завжди мала змогу “сховатися” від потоку інформації, то зараз нею просякнуті всі сфери життя. І черпають люди цю інформацію саме з екранів телевізорів та електронних пристроїв. А там панує російська.

Упевнитись у тому, що русифікація досі продовжується, можна просто послухавши політиків, які нібито й говорять українською, але зрозуміло, що ця мова для них – чужа, штучна. Бо коли вимикаються мікрофони і телекамери, вони переходять на російську. І думають вони російською, спілкуються між собою та в сім’ях російською. Те саме видно і по молоді. Головне ж – мова більшості не є власне російською, вона є адаптованим, змішаним варіантом російської та української. “Київська, донецька, вінницька, полтавська, чернігівська російська”. Відбувається знищення культури мови, насамперед, звичайно, української. Але так само й російської. Бо люди в Україні не володіють досконало ні тією, ні іншою. Коли ж будь-яка мова постійно змішується з іншою, у ній починають відмирати механізми власної саморегенерації, а значить і сама здатність існувати.

Мова і економіка

Проблема двомовності, на жаль, є предметом досліджень та уваги переважно освітян та лінгвістів, політикам та широкому загалу до неї байдуже. Тему мови педалюють у певні моменти політологи та історики, а на таку важливу складову як економіка, майже ніхто не звертає уваги. Хоча саме економіка є підґрунтям цієї, як і більшості проблем будь-якого суспільства.

Навіть останніми роками, коли тема української мови не сходить з телеекранів та стала досить гострою серед широкого загалу, економічна складова замовчується і підміняється філологічними дискусіями. Народу ніхто так і не спромігся пояснити важливість мови у сферах, які стосуються всіх: економічній та безпековій.

Насправді з мови витікає логічне право носіїв цієї мови на власність на ті чи інші території, право управління на цих територіях, право розпоряджатися ресурсами цих територій, встановлювати на них режим управління, керувати фінансами тощо. Тобто – суверенітет.

Тому проблема білінгвізму, двомовності, яку уперто заганяють у фолькльорну, культурно-лінгвістичну, майже маргінальну площину, насправді є економічною, територіальною, політичною та безпековою. І недарма її намагаються закамуфлювати та перевести у площину дискусій про правопис та сфери застосування.

Національно орієнтований сегмент українського суспільства завжди тримали у напрузі дискусіями про мовні закони, мови викладання, мови засобів інформації, сфери обслуговування – різноманітні навколомовні питання. Всі ці дискусії не стихають від початку Незалежності, але уважний спостерігач давно помітив, що особливої гостроти вони набувають, коли тій чи іншій олігархічній групі потрібно відволікти увагу від економіки. Саме в такі моменти топові політики та засоби масової інформації починали нав’язливі дискусії навколо мовних питань, обговорення яких витісняло на другий план справді надважливі проблеми економічного розвитку, “перезавантаження” влади чи перерозподілу власності. Коли власність, влада були розподілені, стихали і дискусії про мову.

Тому мовне питання – аж ніяк не маргінальне, як це намагаються представити підконтрольні олігархам ЗМІ. Мова – один із найважливіших механізмів для розподілу економічної гегемонії та політичної влади в Україні. Саме тому будь-яка ініціатива знизу в мовному питанні приречена на поразку – справжніми бенефіціарами України вона ідентифікується абсолютно правильно – як зазіхання на їхні політичні та економічні привілеї і власність.

Віднедавна мовне питання торпедують запереченням: “Ми що – вже побороли корупцію, що тепер можна займатися мовою?” Гострий запит суспільства на боротьбу з корупцією використовується для збереження контролю над економікою і для збереження існуючого стану речей. Популярне протиставлення “корупція-мова” має донести до українців думку, що мова – питання другорядне, неважливе.

Але це фікція, підміна понять. Корупцію не подолали в жодній країні. У тій самій Європі, у США вони існують і часто в не менших масштабах, ніж в Україні. Просто українські ЗМІ навчились так маніпулювати цим питанням, що у вітчизняного споживача їхнього продукту складається враження, ніби Україна найкорумпованіша країна світу. Цим вдало користуються зацікавлені фінансово-промислові групи, щоб не допустити перерозподілу власності. Тому й пропонують фальшиву альтернативу – або воювати з корупцією, або з мовою, підняти або економіку, або культуру. Усі ці речі абсолютно рівнозначні і взаємопов’язані.

Мова і безпека

Якщо перенести теоретичні викладки щодо мови, як коду нації, на українські терени, то приклад Криму та Донбасу є найсвіжішим і найяскравішим підтвердженням важливості мови в сфері безпеки. Для росіян саме російська мова є підтвердженням їхнього “права” на території. Які б міждержавні та міжнародні акти чи угоди не були ухвалені, зокрема і Росією, вони вторинні щодо фундаментальної думки Кремля про “російськомовні права” на людей і території.

Недаремно сусідня держава вкладала і вкладає шалені гроші у “захист російської мови”. Росіяни чудово розуміють усю для них небезпеку справжньої українізації. Українська мова наразі стала символом європейського вибору, цивілізаційним орієнтиром на верховенство права, свободу, прогрес та цінність України як держави.

Російська ж, навпаки, поступово перетворюється на символ відсталості, тоталітаризму. Парадокс, але чим більше коштів вливає Москва у пропаганду “русского міра” і російської мови як мови прогресу, тим протилежнішого ефекту вона досягає.

Українська мова, хай це і непомітно поки що, поступово витісняє російську з позицій мови еліти. Якщо Україна не втратить внаслідок війни з Росією своєї державності, якщо зуміє з сателіта Москви остаточно перетворитися на суб’єкт зовнішньополітичних відносин, то можна сміливо стверджувати: мова наступних еліт в Україні – українська.

Мова в Україні, попри всі намагання російської пропаганди, не поділила, а об’єднала Україну. Знову – парадокс, але в країні виросло кілька поколінь, які, хоч і розмовляють на вже рідній для них російській, є патріотами України. Для них українська мова не є перешкодою в житті, вона стала символом держави, поряд із прапором та гербом. Більшість із них насправді є двомовними, хоча і послуговуються російською. Тому жодних проблем у впровадженні української у всі сфери життя вони не бачать, ба більше – вони щиро не розуміють, навіщо треба захищати російську і не бачать жодних утисків щодо себе, як носіїв російської мови.

Із цього витікає й один з прорахунків росіян – вони, живучи у своєму наборі ідеологічних штампів, не можуть зрозуміти, як російськомовний може воювати за Україну. Останні опитування свідчать, що 18% громадян України послуговуються російською. Водночас вони готові збройно боротись із тими, хто нав’язує силою мову і цінності “русского міра” з-за кордону. І жодного дисонансу чи дискомфорту у них при цьому не виникає. Бо для них цінністю є Україна. Російськомовні в Україні цілком свідомо і масово виступають за верховенство права, свободу вибору, вільні засоби масової інформації, тобто ті європейські цінності, які в сусідній державі так і залишились нікому не потрібними, попри потужну підтримку, яку надавали Кремлю Європа та Сполучені Штати Америки після краху Радянського Союзу.

А в Україні вони утвердилися і голосно про себе промовляють всупереч усьому. Тому подальша доля мов у новій демократичній Україні викликає скоріше оптимізм, а не песимізм у всіх таких різних і таких однакових її носів.

Українське суспільство стоїть перед надважливим завданням – для існування самої української держави необхідно знайти в собі сили та позбавитись колоніального минулого у мовному питанні. Йдеться таки не про заборону російської. У сучасних умовах заборони ні до чого доброго не приводять. Мова про інше – необхідно донести до суспільства думку про первинність, цінність саме української. Треба припинити змішувати обидві мови, щоб кожна людина чула чисту, питому, незасмічену мову, і могла їй вчитися.

Правда української мови в умовах русифікації у тому, що вона, як і більшість мов поневолених Кремлем народів, не є ані штучною, ані провінційною, ані відсталою на фоні російської.

Насправді українська мова на момент входження України в Російську імперію перебувала на значно вищому рівні, ніж російська. Вона відрізнялася від неї значно глибшою історією, традиціями, словниковим запасом. І завданням Москви в цих умовах було довести тезу про штучність та непотрібність мов поневолених народів, насамперед – української. І так поширити свою політичну, економічну і культурну владу на всі захоплені території.

Саме поділ за мовною ознакою і запрограмував розвиток України після здобуття Незалежності. Він посіяв розбрат між українцями, розділив її на схід та захід, що вдало використали вороги держави. Давню істину – розділяй і владарюй – використали росіяни в 2014 році, коли прийшли “захищати” російськомовних. Їхня політика в мовному питанні вдалась – серед українців було і є немало тих, хто поділяє російську тезу щодо мовного питання і воює на їхньому боці проти своїх співвітчизників.

Якщо в нашій державі і далі лишатиметься ситуація колоніальної інерції, коли противники України закликають не чіпати питання мови, – це буде смертним вироком для української мови та культури. Тоді не буде України, не буде українців. Це і стане остаточним програшем і втратою України.