Мова – знакова система етносу

Інформаційна основа нашого буття – це все те, що ми можемо знати й знаємо завдяки навчанню. Іншими словами, це етнічна культура, або ж звичай. Ці поняття охоплюють таку величезну кількість інформації, яку не може осягнути жодна окрема людина, але яку може підтримувати весь етнічний організм, тобто народ. Для того щоб ця інформація не лежала мертвим вантажем, а рухалась, передавалась і виконувала своє призначення, потрібен засіб, інструмент передачі інформації. Таких інструментів існує багато, і вони називаються знаковими системами.

Найпотужніший серед них – мова. Інші знакові системи, якими користуються люди, значно простіші і використовуються скоріш як різновид, замінник або доповнення до мови (азбука Морзе, знаки дорожнього руху, міміка й жести, математика, нотна грамота тощо). Власне мова як специфічна система послідовностей звуків може передаватися тільки за участю тих чи тих матеріальних посередників (повітря, папір, телефонні дроти, радіохвилі, оптичні диски, магнітофонна стрічка та багато інших). Самі звуки мови – це теж матеріальні носії, коливання повітря, якими передається нематеріальна інформація; вимовлене чи озвучене слово або речення – це тільки символи, самі по собі нематеріальні (згадаймо Насреддіна: «Скільки не кричи "халва", в роті солодко не стане»).

Отже звуки, букви, коливання повітря чи електромагнітних хвиль – це все матеріальні носії й матеріальні процеси, що уможливлюють і супроводжують передачу інформації, а мова – це сам процес передачі, це система законів, за якими інформація передається й розшифровується. Кожна літера й кома, кожний звук, слово й речення – це все знаки; вони утворюють величезну складну систему, яку ми називаємо мовою. Кожний етнос має свою мову, яку творить з незапам’ятних часів свого виникнення і яка найкращим чином слугує йому як повсякденний засіб спілкування й мислення, як гармонійна складова всього його буття. Це – очевидний природний процес. Він може бути порушений дією інших мов, інших етносів, коли добровільно або примусово вводяться в мову елементи чужих мов.

До певної міри це корисно, оскільки сприяє розвиткові мови, а тим самим і культури етносу. Коли ж такі «запозичення» перевищують міру, мова починає втрачати свою самобутність і свою відповідність способові життя етносу. Фактично послаблюється єдність етнічного організму, виникає його залежність від інформаційного буття іншого етносу. Ось чому кожний етнос захищає свою мову, а його представники мають за честь добре володіти, вміло користуватися та навчати й виховувати дітей рідною мовою. Найпотужніші мови світу стають мовами міжнародного спілкування. Колись такою була латина, пізніше французька, в наш час це англійська. В певних межах мовами міжетнічного спілкування є іспанська, російська, арабська та деякі інші мови. Особлива доля у штучної мови есперанто: вона була створена однією людиною як мова спілкування для розпорошених по всьому світі євреїв, але виявилася настільки вдалою й зручною, що нею користується багато людей інших етносів. Та все ж таки це штучна мова, що не відповідає способові життя жодного етносу і не може задовольнити найважливіші інформаційні та духовні потреби суспільства.

Щодо Української, то дедалі більше вчених схиляються до думки, що це одна з найдревніших мов світу. Інші вчені вперто не визнають Українську мову як самостійну й стоять на тому, що вона з’явилася на цій землі й сформувалася протягом двох-трьох останніх століть, та й то як діалект чи то польської, чи то російської… Такий діапазон думок говорить не стільки про силу й правдивість науки, скільки про затяту боротьбу навколо Української мови. І не тільки мови... Тому почати треба з того, що мова, яка нині називається Українською, нізвідки не прийшла, а розвивалася на цій землі з незапам’ятних часів. Впливи були, ще й скільки! Але кількість тюркізмів, іранізмів, полонізмів, англіцизмів та безлічі інших не менш поважних -ізмів у нашій мові сьогодні не має просто таки ніякого значення. Саме по собі запозичення не гріх і не біда, воно, як уже зазначалося, лише сприяє розвиткові мови.

Є міра, і визначити її неважко: по-перше, запозичення корисне тоді, коли чогось свого справді бракує; по-друге, запозичене явище має бути асимільоване, тобто пристосоване до природи своєї мови, повинне стати її органічною часточкою. Ото й усе. І ця міра зберігалася віками. Та найвагомішим чинником розвитку й удосконалення Вкраїнської мови був сам спосіб життя Українців – різноманітна, складна й важлива, а разом із тим природна діяльність землеробів потребувала відповідного інструменту спілкування. Ніяка не новина, що мову, як і етнос, формує середовище й спосіб життя в ньому. Тисячолітній результат – прекрасна, милозвучна, логічна, лаконічна, багатюща, словом досконала сучасна Українська мова, зафіксована в добрій художній літературі ХІХ–ХХ століть, а головно в фольклорних записах.

Такою й мала бути мова здорового етносу на здоровій, багатій і мудрій землі; і хоч прокочувалися по цій землі наїзди й навали чужих орд, вони не могли зруйнувати тисячолітню землеробську культуру – вона незмінно відроджувалась як природна необхідність, а з нею й увесь суспільний устрій, звичаї, поняття й способи мислення, а з ними й мова. Немає жодних підстав стверджувати, що мова незмінних автохтонів-землеробів в одному з минулих тисячоліть щезла, а на Вкраїнські землі прийшла якась зовсім інша мова. Немає, правда, й документальних підстав таке заперечувати, але логіка реальності зводиться до того, що тут протягом шести-семи тисяч років відбувався безперервний мовний процес.

Тяглість розвитку Вкраїнської мови (хоч би як по-різному вона називалась у різні часи – орійська, санскрит, скитська чи руська), ніколи ніким не була спростована, а з природничого погляду вона очевидна. А що російська? Російська мова в Росію (Московію) прийшла ззовні. Прийшла на землі, де нічого схожого на неї не було. Вона тоді ще називалась руською, тобто була чистісінько Вкраїнською (київською). Після 1169 року (коли Андрій Боголюбський пограбував і спалив Київ) розвиток цієї мови пішов двома досить різними шляхами, які часом перехрещувалися, накладались один на одного, розходилися й знову сходились.

Московська мова, незважаючи на величезний угро-фіно-татарський субстрат, зберігала (й понині зберігає) виразно слов’янський (київський) стрій, бо його переваги, принаймні на ті часи, були беззаперечні. Але, не бувши питомою для московської землі, та мова заметушилась: надто невідповідною вона була іншій ментальності носіїв, іншому устрою їхнього життя, іншим нахилам і прагненням.

Почалося «творення» і «вдосконалення» нової, власне російської мови. І ось уже в самій Московській імперії відбувається глибокий розкол мовного процесу: стара руська (київська) мова ще довго зберігається «в глубинке» і розвивається там за природними законами, утворюючи обмежені, але прекрасні діалекти (словник В. Даля чи не найкраще зафіксував цю гарну, хоч і не зовсім повноводу ріку); а от за «грамотну», літературну мову беруться «птенцы гнезда Петрова», а точніше їхні іноземні лакеї. До справи були залучені вчені – приблизно такого ґатунку, як оце нині Вкраїнський правопис рихтують, тільки ще авторитетніші, бо, бач, німці. Імена Ломоносова, Державіна, Пушкіна та інших корифеїв російської літератури лиш сором’язливо прикривають глибоке невігластво російського суспільства («мы ленивы и нелюбопытны», елегантно признався Пушкін), а фактичну роботу організації мовного господарства (нормативної граматики, словників, алфавіту, підручників тощо) виконували переважно іноземці або навчені за кордоном росіяни. Але ж, з високих політичних міркувань, це мусила бути таки національна мова (бо тривалий час ту пихату російську знать заносило то в німецьку, то в англійську, то в французьку – і от, нарешті, вродився російський державний патріотизм...). Замість того, щоб дати вистоятись природній київській мові в нових природних умовах, московські, а потім переважно петербурзькі пасіонарії заходилися «выполнять пятилетку в четыре года» – терміново створювати благородну, впорядковану мову, яка личила б новій могутній державі. «Позичали» багато всього й звідусіль.

Я не буду занурюватися в історію російського граматико- та словотворення, цю занудну й не дуже потрібну роботу лінгвісти давно зробили. Скажу тільки, що вийшла, поза сумнівом, слов’янська мова, точніше київська, тільки жорстоко покалічена різного штибу «мовознавцями»: вони страждали особливо тяжкою формою лінгвістичної сверблячки, ускладненої імперським синдромом, і не могли чекати милостей від Природи, тобто терпляче рости разом із мовою, яку повільно, але природно творив народ. Так менш ніж за століття виникла російська офіційна літературна мова (найкраще зафіксована в державних документах, політичних та ділових текстах), поверх усякої міри нафарширована французькою, німецькою, голландською, італійською (і т. д.) не тільки лексикою, але й синтаксичною, морфологічною та іншою граматичною премудрістю.

Чого варте, наприклад, німецьке -ир- у словах європейського походження (маневрировать; маскировать; мигрировать і т. п.) – цього абсолютно зайвого суфікса російська мова вже ніколи не позбудеться, вона чіпляє його навіть до своїх давніх слів («складировать»). Болісна потреба звеличення, параду, бодай показної могутності відбилася в мові засиллям розлогих суфіксів (-ание, -ение, -ательство, -ительство, -етельство і навіть -етельствование; -вавшиеся, -ваемые – читач може й сам продовжити) та префіксів (погляньте на слово «воспроизведение»: корінь -вед- оточений трьома префіксами, одним смачним суфіксом, а ще є й закінчення); з’явилися й зарясніли такі слова як высокопревосходительство, соизволение, великолепнейший, нижеподписавшиеся, вышеупомянутый, всемилостивейший, могущественный, величественный, единоначалие – високе панство бундючилось і шукало собі «надлежащей словесности», творило мову, якою психічно здорова людина ніколи не буде користуватись.

Ця мова вийшла схожою на саму імперію – теж велика, правдива, могутня й вільна, тільки все якось одним боком. Імперія брала кулаками й багнетами, а мова – горлом та матюками. І нічого, звикли! Так, прискореними темпами, виникла «національна» російська мова, рокована всій імперії як засіб спілкування. Далі від справжніх талановитих письменників (переважно іноземного походження) залежало, чи вдасться поєднати це «россперанто» з живою мовною практикою російського населення. Попомучились, але поєднали. У Пушкіна й Гоголя вже зовсім ніби гарно зазвучало, а далі взагалі пішло як по маслу. Звикли. Раб звикає до чого завгодно, а звикнувши – освячує. «Великий, правдивый, могучий и свободный» оволодів масами й залунав на весь світ, нітрохи не соромлячись своєї потворності. І вже давно тієї потворності майже ніхто не помічає. Звикли! Може щось кому й муляє часом («Задание выполнено полностью!»), та що поробиш: кожна мова прекрасна, в кожній можна знайти недоліки, і давайте не розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

А чому називати речі своїми іменами так небезпечно? Чому будь-яке навіть абсолютно справедливе зауваження на адресу російської мови викликає шквал обурення її носіїв? Їм би взагалі мовчати в ряднинку, бо величезна більшість їх не знає жодної іншої мови, а отже не має права порівнювати, – так ні, лютують! І роблять усе, аби оті білінгви (вимушені, треба сказати) щезли з лиця землі. І таки щезають: за 300-літню історію Російської імперії на її території зникло більше 100 мов. Це цілком природно. Скрізь у Природі хижак, живлячись якими-небудь кроликами, ніколи не дбає про збереження їхнього виду і, коли б змога, виїв би їх до ноги. І менш за все його хвилює те, що сам він, як витвір Природи, менш досконалий, примітивніший, ніж його жертва, і, якщо винищить жертву, хутко здохне. Тому розраховувати на його милість або здоровий глузд не доводиться. І тому кролик має свій маневр.

Мусить мати, якщо хоче вижити. До речі про білінгвізм. За всієї неприродності цього явища, в СССР воно охопило практично весь радянський народ (якщо не рахувати вічно обділених росіян). Це було (й залишається) рідкісним і цікавим явищем «стабільності серед хаосу». Коли б сьогодні кожний мешканець України володів обома мовами (Українською й російською), то розворушити мовний конфлікт тут не вдалось би ніяким мєшковим, лужковим, жириновським та затуліним, не кажучи вже про рідних соціалістів. Але маємо, на лихо, величезний контингент громадян України, які користуються переважно російською, а лінгвістична впертість цього люду нічим не поступається відомій природній впертості Українців узагалі. Генетичні землероби, що з них візьмеш…

Та довго тривати така «нестійка стабільність» не може (див., наприклад, праці Лариси Масенко) – котрась сила має поступитися. Я не сумніваюсь у хижацькій природі російської мови. Вона, як і всякий ментальний інструмент усякого носія-агресора, ніколи й ніде не терпіла поруч із собою іншу мову. Вона обов’язково прагне всістися зверху. Структура російської мови така, що, посідаючи свідомість носія як рідна, вона вкрай негативно сприймає «вселення» туди інших мов. У братній сім’ї радянських народів росіяни-білінгви становили рідкісний соціолінгвістичний тип. Притчею в різноманітних язицех стала мовна поведінка росіян у «братніх» країнах: «Смотри, мы здесь уже пятнадцать лет живем, а они до сих пор русского языка не понимают!» Цікаве спостереження: серед професійних перекладачів, зареєстрованих на найбільшій міжнародній біржі перекладацьких послуг www.proz.com, російськомовні – це переважно НЕ росіяни! 

Повернусь до порівняння. Вже маючи добрий досвід перекладу (близько 50 книжок) з англійської та французької на Українську й російську, я звернув увагу на просту статистику: Український текст за обсягом виходить однаковий, а часом навіть коротший порівняно з англійським оригіналом, а російський, навпаки, незмінно перевищує той оригінал відсотків на десять, а в техніці (де росіяни так пишаються своїми перевагами над Українцями) часом і на п’ятнадцять. Мені було аж сумно стало, бо це ж перекладами на російську можна заробити більше, ніж на Українську. Правда, стріляні заморські замовники втямили це раніше за нас і вже давно платять не за перекладений, а за оригінальний обсяг…

Та не про те, звичайно, річ. Статистика – це ще не істина, але вона примушує дати оцінку цьому явищу та подумати про його причини. Оцінка очевидна навіть для нефахівця: лаконічність – один із незаперечних показників досконалості мови. Правда, лаконічність теж буває різна. Одне діло геніальна природна стислість латини, інше – лаконізм есперанто або тієї самої англійської та інших аналітичних мов, що вже літ двісті муштруються під комерційний та технологічний прагматизм. Проте якщо Українська здавна була лаконічною «по- латинськи», від природи, то російська саме цієї класичної стислості не перейняла ні від рідної Української праматері, ні від звабливих, та все ж чужих європейських «учительок» (я вже не кажу про той скромний і лінгвістично нерозвинений угро-фіно-тюркський субстрат, який київська мова застала на московських просторах від Пскова до Пермі та Астрахані).

І причина одна, проста, як двері: російська мова – штучна мова! Штучна саме в тих елементах, якими відрізняється від своєї київської праматері – Української мови. Нам тепер важко це зрозуміти, бо, по-перше, звикли, як кроти до темряви, а по-друге, Українська мова й сама за триста років (переважно за останні сто) «просолилася», мов огірок, у російському розсолі, набралася з нього суфіксів та канцеляризмів («Забезпечимо повну безпеку руху!», «минулорічний», …) і дуже багато втратила від своєї смачної морфології й запашної фонетики. Там, де її не «рятують», вона природним чином суржикується, а там, де її доглядають наші вчені мовознавці… ох, краще не згадувати. Тому я можу апелювати лише до совісті й свідомості читача: шановний читачу, займись трохи порівняльним мовознавством. Це зовсім не важко, і коли не брехатимеш сам собі, одержиш море втіхи.

А для початку я, на пошанування Української мови, наведу невеличкий Українсько-російський словник, дуже й дуже неповний, але ти й сам можеш такого скласти або доповнити. А ще цікавіше – спробуй укласти подібного словника в зворотному напрямку – на пошанування російської мови!

будівля – строение

видиво – видение

виклад – изложение

викриття – разоблачение

вимір – измерение

вимова – произношение

винагорода – вознаграждение

виняток – исключение

вираз – выражение

вислів – высказывание

витяг – извлечение

вияв – выявление

відозва – воззвание

відраза – отвращение

відтворення – воспроизведение

відчай – отчаяние

вміст – содержимое

вправа – упражнение

втіха – утешение

грабунок – ограбление

добробут – благосостояние

догода – угождение

додаток – приложение,

дополнение дозвіл – позволение,

разрешение займенник – местоимение

запліднення – оплодотворение

заручини – обручение

засторога – предостережение

заява – заявление

збіг – стечение;

совпадение зір – зрение

злягання – совокупление

зміна – изменение

знемога – изнеможение

зносини – сношения

кровообіг – кровообращение

наголос – ударение

назва – название

наказ – приказание;

распоряжение намір – намерение

напад – нападение

напруга – напряжение

напрям – направление

насолода – наслаждение

настрій – настроение

наступ – наступление

натяг – натяжение

обіг – обращение

ожеледь – обледенение

опіка – попечительство, попечение

основа – основание

осуд – осуждение

перевтома – переутомление

печиво – печенье

переріз, перетин – пересечение

підозра – подозрение

повага – уважение

повінь – наводнение

погреб – погребение

подив – удивление

подув – дуновение

пожертва – пожертвование

показ – показание

поклик – призвание

поразка – поражение

посвідчення – удостоверение

посвята – посвящение

послух – послушание

постанова – постановление

потяг – влечение

привид – привидение

пригода – приключение

прикраса – украшение

принука – принуждение

присуд – присуждение

просвіта – просвещение

розвага – развлечение

розголос – разглашение

розмисел – размышление

розподіл – распределение

розсуд – рассуждение

розтин – рассечение; вскрытие

саморозклад – саморазложение

селище – селение

скруха – сокрушение

спів – пение

співбесіда – собеседование

спокуса – искушение

спокута – искупление

сполука – соединение

споруда – сооружение

спротив, опір – сопротивление

супровід – сопровождение

твір – произведение

течія – течение

увага – внимание

угода – соглашение

утиск – притеснение

ухил – уклонение

чуття – ощущение

шана – почитание, уважение

ява – явление

городництво – огородничество

прислужництво – прислужничество

прихильність – благосклонность

ткацтво – ткачество

товариство – товарищество

юнацтво – юношество

кодування – кодирование

пломбування – пломбирование

субсидування – субсидирование

доказ – доказательство

посягання – посягательство

свідчення – свидетельство, свидетельствование

співжиття – сожительство

Продовжувати можна дуже довго. Бачимо не тільки безглузде «видовження» прекрасних Українських слів, але й набридливу одноманітність російських відповідників, тобто суттєво обмежені можливості словотворення російської мови. Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика! Тепер почитайте правий… І тут тільки іменники, та й то далеко не всі. А оті «завывавшие» або «перешептывающиеся» дієприкметники (ощущающие щупальца, защищающиеся женщины)… І це тільки словотворення, а ще ж є фразеологія, синтаксис, фонетика… Порівнюй, порівнюй, шановний читачу. Користуйся нагодою, яку ще надає нам вимушена двомовність. Порівнюй сам, це цікавіше й корисніше, ніж читати готове. Та й ніхто тобі того готового не приготує, бо це неймовірно велика робота, а до того ще й ганебна: ніззя, бач, розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Але вести постійну внутрішню роботу порівняння – роботу душі – ніхто не заборонить. Роботи цієї – на все життя, бо мова – як море. Можна, звичайно, нашукати прикладів зворотного характеру. Але незрівнянно менше. Про що й річ.