Олександр Потебня: Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови

Розвиток української науки в середині позаминулого століття відбувався з відчутною перевагою гуманітарних дисциплін над природничими.

Етнографія, народознавство, історія, фольклористика, а поряд із ними – мовознавство. Олександр Потебня став найвидатнішим українським філологом доби, новатором і філософом мови.

Він народився 22 вересня 1835 року на хуторі Манів, що входив до складу Полтавської губернії (нині Сумська область). Батьки були небагатими, хоча й шляхетного роду. Змалку хлопчик цікавився філологічними науками та історією. Закінчивши з відзнакою гімназію, юнак, якому ще не було й шістнадцяти, вже став студентом юридичного факультетуХарківського університету. Проте за рік перевівся на історико-філологічний. У 1856-му закінчив виш і захистив дисертацію “Перші роки війни Хмельницького”. Далі пішов викладачем до місцевої гімназії, але згодом повернувся в університет, щоб стати доцентом.

Свої дослідження молодий вчений зосередив в галузі слов’янознавства. Оскільки тоді поставало гостре питання про місце українців в слов’янській спільноті. Російська наука на чолі з іменитими російськими істориками не визнавала українців як окремий народ. Натомість наші дослідники, Максимович і Костомаров на основі філології, етнографії та історії доводили протилежне.

У 1860-му Потебня отримав звання магістра, захистивши дисертацію “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”. Олександр продовжив займатися мовознавством, філософією та етнологією. За два роки він опублікував на шпальтах авторитетного видання “Журнал Міністерства народної освіти” працю “Думка й мова”. Цей опус одразу привернув увагу фахівців, а сам автор став на один щабель із провідними науковцями. У своїх працях 1860 років Потебня досліджує обряди, вірування, релігійне світосприйняття наших пращурів тощо.

Водночас мовознавець зблизився з членами Громади. Він, як і його однодумці, дуже переймався станом народної освіти. Для недільних шкіл Потебня написав “Абетку для недільних шкіл”. Щоправда, друком вона за життя автора так і не вийшла. У 1989 році цю працю опублікували додатком до журналу “Київська старовина” під назвою “Руководство к обучению грамоте, составленное для малорусских вечерних школ А. А. Потебней”.

Окрім того Олександр Опанасович ініціював виникнення шкіл для народних вчителів, писав навчальні програми, викладав. Спілкуючись із селянами, які приходили на заняття, дослідник мав можливість записувати з їхніх вуст місцеві приказки, народні пісні й інші етнографічні матеріяли.

У 1862 році Потебню відрядили за кордон до Німеччини, там вчений вивчав санскрит, потім відвідав Чехію та Австрію. Проте ця поїздка відбувалася під пильним наглядом місцевої поліції. Вченого підозрювали в шпигунстві на користь Російської імперії, а ще побоювалися, що він розгорне русофільську агітацію серед інтелігенції. На Батьківщині за Олександром Опанасовичем теж встановили гласний нагляд. Його молодший брат Андрій був активним учасником антиросійського польського повстання. І хоча ніякого компромату на старшого у поліції не було, але це заплямувало репутацію вченого.

За рік після відрядження Потебня повернувся до Харкова, де обійняв посаду доцента. У 1875 році став професором. У той період мовознавець вже відійшов від справ громади й цілком присвятив себе науці. У цьому виші Олександр Опанасович створив потужну філологічну школу, чимало учнів якої стали видатними вченими. Школу визнали однією з найавторитетніших в лінгвістичних колах. Також Потебня розглянув ідею зв’язку мови та психології. Він сформував психологічний напрям мовознавства й довів зв’язок мовного та національного питань.

Тоді з-під його пера вийшла друком дослідницька праця “Из записок по русской грамматике”. У ній автор ґрунтовно описав зміни в будові української, російської та інших слов’янських мов і виокремив риси, які були притаманні лише українській. Завдяки тому, що Потебня був поліглотом, йому вдалося проаналізувати й довести неповторність й окремішність рідної мови. За це вчений отримав Ломоносівську премію Російської академії наук.

До того ж Потебня гостро протестував проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації українців зокрема. Він писав:

“Всяка денаціоналізація зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання неявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення”

Олександр Опанасович написав чимало праць присвячених мовознавству, літературознавству, етнографії. Також видав фольклорні збірки з коментарями. Дослідив походження фонетики, граматики тощо. Видав та редагував праці Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ’яненка. Частково адаптував українською “Одіссею”.

11 грудня 1891 року Олександр Потебні відійшов у засвіти. Похований у Харкові на Івано-Усікновенському кладовищі. Інститут мовознавства Національної Академії Наук України носить його ім’я.

“Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови. Національна свідомість є тим історичним двигуном, що відтворює єдність народу”, – ці слова Олександра Потебні, написані ще в ХІХ столітті нині дуже актуальні.