Вектори української орфографії

Писемність в Україні з’явилася дуже давно, хоча прийшла вона не разом з українською мовою.

Українська, чи точніше протоукраїнська, з цивілізаційних причин доволі тривалий період (із VII до XI століття) функціонувала тільки в усній формі. А теорії про якусь рунічну давньоукраїнську писемність не мають жодного підтвердження.

Першою на терени Русі, яка говорила протоукраїнськими діалектами, прийшла старослов’янська писемність, а старо­слов’янська мова — не українська й навіть не східно-, а південнослов’янська.

Писемність для неї створили Кирило й Мефодій, щоб християнізувати слов’ян. За основу вони взяли солунський південнослов’янський діалект. Кирило створив абетку — глаголицю, що для сучасного ока має дуже дивний вигляд.

Глаголиця мала специфічний вектор: з одного боку, це самостійна система письма для мов, що раніше не мали писемності. А з другого — зовсім не схожа на латину й греку, вона була екзотичною.

У Болгарії за царювання Симеона наприкінці XI століття послідовники Кирила створили нову абетку для старослов’янської мови: кирилицю. За основу взяли грецький алфавіт і додали елементи глаголиці. Саме кирилицею з певними модифікаціями та спрощеннями ми користуємося досі. Її вектор, на противагу глаголиці, інтеграційний. Грецька основа вказує чітко на Візантію.

Кирилична писемність старосло­в’ян­ської мови прийшла на Русь разом із християнством. Рідна мова русичів почала поступово впливати на старослов’янську писемність. Українських фонетичних рис ставало дедалі більше. Так утворилася гібридна церковнослов’янська орфографія (що мала окрему українську редакцію). Вектор на Візантію дещо ослаб і почав обертатися у бік самого Києва.

Батько-засновник. Початки староукраїнського правопису заклав у XVII столітті церковний діяч Мелетій Смотрицький

Таку гібридну писемність можна назвати зародком орфографії української мови, або давньоукраїнською орфографією (за класифікацією Василя Німчука). Вона активно розвивалася з X до XІV століття.

У XV–XVI столітті відбувся другий південнослов’янський вплив, що також мав церковну генезу: прищеплення болгарських мовних правил, вироблених у Тирнові (болгарський вектор). Частково вони відбилися у граматиці Лаврентія Зизанія 1596 року. Цей вплив зачепив переважно конфесійну літературу і слабше відбився на світській писемності.

Початок власне староукраїнської орфографії чи навіть правопису можна вбачати у праці Мелетія Смотрицького   1619 року. У ній у розділі «О орфографії» вперше було подано правила правопису, зокрема щодо вживання літер на позначення голосних і приголосних, використання великої букви, розділових знаків, правил переносу. Смотрицький увів літери ґ та й, запровадив буквосполучення дж і дз. Багато з його напрацювань досі використовують у сучасній українській літературній мові. Працю Смотрицького багато разів перевидавали, і аж до XIX століття вона була основним підручником церковнослов’янської. По суті, це реалізація вектору одомашнення старослов’янської. Орфографію Смотрицького використовували не тільки в релігійній, а й у світській сфері.

«Пиши як чуєшь, а читай як видишь»

Однак жива, некнижна українська мова потребувала власної писемності й дочекалася її аж у XIX столітті, коли, за класифікацією Василя Німчука, почався новоукраїнський період в історії нашої писемності (він триває досі).

У цей час кодифікувати українську писемність намагалися в різних частинах України, поділеної між кількома державними формуваннями. Кодифікація орфографії мала вагоме політичне значення, а отже, до цього питання підходили з різними взаємозаперечними й не завжди філологічно доцільними векторами.

У 1818 році з’явилася «Грамматика Малороссійскаго нарчія» Олексія Павловського. У ній можна прослідкувати виразну тенденцію до фонетико-морфологічного принципу: вживання літери і для давніх етимологічних о, е (у новозакритих складах), ; літери ы на позначення и. Закінчення дієслів -ться, -шся Павловський передавав як -цьця, -сся, проте зберіг ъ наприкінці слів. Вектор його правопису — поміркований відхід від традиції Смотрицького.

У 1827 році перший ректор Київського університету Михайло Максимович запропонував власний правопис із кардинально іншим вектором: етимологічним. Як учений філолог, Максимович прагнув зберегти всі нюанси історичних фонетичних змін на письмі. Саме тому у графіці він уживав такі символи, як ь, ъ, ы, , і, е. Звук і, що походив історично з о, е, у, и, ы, він позначав цими літерами з дашком зверху ^. Річ у тім, що ці звуки не в усіх діалектах перетворилися в і. Наприклад, кôнь у деяких північних діалектах української стали вимовляти як конь або куонь, у деяких південно-західних діалектах — кунь, кюнь, кинь. Написання історичної букви з дашком давало можливість по-різному читати цей символ у різних діалектах.

Етимологічність правопису як вектор, спрямований на історію, універсальність і загальнозрозумілість для всіх східних слов’ян, не мав великої підтримки через складність і непрактичність, однак до нього ще поверталися, зокрема Микола Гатцук, який навіть пропонував відмовитися від «гражданки».

За десять років, у 1837-му, у Будимі «Руська Трійця» у складі Івана Вагилевича, Маркіяна Шашкевича та Якова Головацького видала «Русалку Дністрову», правопис якої автори упорядкували за принципом «пиши як чуєшь, а читай як видишь». Це перший приклад в історії української орфографії кардинального українського живорозмовного вектору. На жаль, «Русалка Дністрова» стала спалахом, що сильно випередив свій час. Навіть самі автори згодом відійшли від цієї концепції. Шашкевич передчасно помер, Головацький став русофілом, а Вагилевич полонофілом.

На Галичині двічі спалахували дискусії щодо доцільності латинізації української мови. У 1834 році Йосип Лозинський надрукував статтю «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego», у якій запропонував полонізувати «мертву» українську графіку. У 1835 році цим алфавітом він опублікував етнографічну працю «Ruskoje wesile». Йосип Левицький і Маркіян Шашкевич гостро розкритикували таку ідею.

У 1859 році намісник Галичини Аґенор Ґолуховський спробував запровадити в українських школах латинізовану українську орфографію, розроблену Йосифом Їречеком на базі чеської. Проти реформи виступили москвофіли і греко-католицький митрополит Львова Спиридон Литвинович. Обидві спроби латинізації української графіки мали виразний асиміляторський вектор.

У підросійській Україні наприкінці 1850-х Пантелеймон Куліш розробив свій фонетичний правопис, продовжуючи вектор Павловського. Як і Павловський, він уживав літеру і, але, на відміну від нього, відмовився від літери ы. Також Куліш уживав російські графеми э, ё, ъ, а замість ґ — g. Кулішівку удосконалили Павло Житецький і Кость Михальчук, які видавали «Записки Південно-Західного відділу Географічного товариства». Вони, зокрема, запровадили літеру ї.

У 1863 році Валуєвський циркуляр звів застосування української мови до художньої літератури, а Емський указ 1876 року повністю заборонив українську орфографію. Писати художні твори українською було можна, але за допомогою російської орфографії.

Іще на початку XIX століття стихійно сформувалася практика запису української мови російською орфографією. Так писав, наприклад, Шевченко. Цей спосіб називали єрижкою. Після Емського указу єрижка стала єдиним дозволеним віконцем для української мови в підросійській Україні. Вектор цієї орфографії був стрімко проросійським, він працював на зближення двох мов.

Михайло Драгоманов наприкінці 1870-х у своєму правописі продовжив вектор «Руської Трійці». Він дотримувався принципу один звук — одна буква, тому відмовився від ї, я, ю, є, щ, а писав jі, ja, jу, jе, шч (j вживав замість й за зразком сербської). Цей правопис Драгоманов використовував у еміграції, також він мав своїх адептів на Галичині.

У цьому самому векторі, але поміркованішому й регіоналізованому, у 1886 році створили так звану желехівку: правопис «Малорусько-німецького словаря» Євгена Желехівського й Софрона Недільського. У желехівці запровадили апостроф і певні західноукраїнські риси, наприклад окреме написання частки -ся.

У 1893 році Степан Смаль-Стоцький і Теодор Ґартнер видали «Руску граматику», у якій дещо удосконалили желехівку. Цей правопис став нормою на Галичині й Буковині до 1922 року.

У Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка у 1900 році створили «язикову комісію» у складі Олександра Колесси, Михайла Павлика, Володимира Гнатюка, Степана Смаль-Стоцького, Івана Франка, Михайла Грушевського та ін. Вони уклали «Руску правопись зі словарем». Серед їхніх напрацювань — норма про м’яке -ль у запозиченнях (біольоґія).

У підросійській Україні після революції 1905 року втратив силу Емський указ, і Грінченко у 1907–1909 роках видав «Словар української мови», узявши за основу правопис НТШ, але відмовившись від літери ї як знаку пом’якшення, м’якого знака після з, ц, с перед і. Також він уживав ё та м’який знак замість апострофа. По суті, вектор правопису Грінченка — це перша спроба компромісу між двома найпотужнішими традиціями української орфографії, що вже встигли сформуватися: наддніпрянською та наддністрянською.

Репресії у правописі

Із розвалом Російської імперії робота над правописом активізувалася. У 1919 році вийшли «Головніші правила українського правопису» Івана Огієнка. У 1919 році на їхній основі з’явилися «Найголовніші правила українського правопису» під керівництвом Агатангела Кримського, що доповнили «Головніші правила».

Більшовики після утвердження своєї влади також узялися за правопис. У 1925 році РНК УСРР створила відповідну комісію під керівництвом Олександра Шумського, до якої увійшли Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Майк Йогансен та інші. Із заходу долучили Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

На всеукраїнській правописній конференції особливо гострі суперечки точилися щодо передання в запозиченнях літер l і g. Представники західноукраїнської традиції наполягали на ля, льо, лю та ґ, східноукраїнської — на ла, ло, лу та г. У цих питаннях знайдено важкі компроміси. До того ж Майк Йогансен, Борис Ткаченко й Михайло Наконечний запропонували прийняти латинку як частину правопису. Після дискусії було голосування, під час якого 20 голосів висловилися за, а 25 — проти.

Заборонена орфографія. Фонетичний правопис Пантелеймона Куліша застосовували в підросійській Україні до Емського указу 1876 року

Харківський правопис затвердили в 1928 році. Він став утіленням інтеграційного вектору. Однак невдовзі почалися репресії. У 1933 році правописну комісію очолив Андрій Хвиля, який звинуватив правопис 1928 року в орієнтації української «на польську та чеську буржуазні культури» й роль «бар’єра між українською та російською мовами». З правопису викинули літеру ґ, докорінно змінили правопис іншомовних слів, зокрема норми рубали з плеча, а тому невдовзі виникла потреба їх доопрацювання.

У 1942 році цю місію доручили комісії під керівництвом Леоніда Булаховського, що намагалася пом’якшити різкий проросійський вектор, але не дуже успішно.

Дещо інакше правописна історія відбувалася на Закарпатті. Довгий час цей край був відрубаний від наддніпрянського й навіть сусіднього наддністрянського мовного контексту.

Тому станом на початок ХХ століття основною кодифікаційною працею для місцевих українців залишалася «Grammatica slavo-ruthena» Михайла Лучкая 1830 року, видана латиною. У цей час домінував русофільський етимологічний правопис, здійснювалася потужна мадяризація. Місцеву мову Будапешт кваліфікував як «угро-руську». У 1907 році Угорщина прийняла закон Аппоні, який забороняв використання кирилиці. Як у випадку єрижки, було дозволено транскрипцію засобами угорської графіки. Така політика мала виразний вектор асиміляції закарпатських українців.

Після Першої світової Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У цей період на противагу етимологічному москвофільству з’явився фонетичний вектор. Августин Волошин у трьох виданнях граматики поступово перейшов від етимологічності до фонетичності. У 1922 році з’явився правопис Панькевича (що використовував етимологічні напрацювання Максимовича для інтеграції доволі розрізнених говорів Закарпаття). Згодом фонетичний вектор Наддніпрянщини прищепили у правописах Августина Штефана й Івана Васка (1931) та Ярослава Неврлого (1937).

Під час Другої світової Закарпаття окупувала Угорщина й вирішила повернутися до асиміляційного вектору «угро-руської мови» та відповідного етимологічного «язичія». У 1941 році було опубліковано «Грамматику руського языка» Івана Гарайди.

Після Другої світової Галичина, Буковина й Закарпаття приєдналися до УРСР. Відповідно, для всіх став обов’язковим радянський правопис 1942 року. У 1956 році з’явилися оновлені «Правила русской орфографии и пунктуации». Тамтешні зміни продублювали і в українському правописі, який видали в 1960-му. Ним послуговувалися 30 років. Це був найстабільніший період в історії української орфографії, саме тому норма зацементувалася й важко піддавалася змінам.

Перемога «проєкту»

У 1988 році з початком перебудови розпочала роботу орфографічна комісія при відділенні літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР. У 1990 році з’явилася чергова редакція правопису, що відновила букву ґ і кличний відмінок замість кличної форми.

У 1993 році на І Міжнародному конгресі україністів вирішили кардинально реформувати радянський правопис і створити єдину норму для усіх українців світу. Було скликано правописну комісію, вінцем роботи якої став «Проєкт правопису» 1999 року під керівництвом Василя Німчука. Вектором цього правопису стало відновлення норм харківського правопису 1928 року. Однак зважаючи на довголітнє панування удосконаленого правопису Хвилі й утрату актуальності деяких напрацювань 1928 року, «Проєкт» викликав рішучий опір суспільства.

Процес модернізації правопису відновили після Євромайдану. У 2019 році затвердили нову редакцію правопису, у якій дозволили багато паралельних норм (радості / радости, ефір / етер, міф / міт), упорядкували правила з дефісами та написання деяких слів (окреме написання пів (пів яблука), священник з двома нн).

Насправді правопис 2019-го має подібний, хоч і значно слабший вектор, як і «Проєкт» 1999 року: реабілітація норм 1928-го й обережні зміни, щоб не викликати спротиву.

Мені особисто виразно бракує модернізаційно-оптимізаційного вектору. За чималу історію в нормах української орфографії збереглося багато неактуальних правил. Скажімо, правило дев’ятки, за яким у запозиченнях після букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р треба писати и. Тобто чипси, принтер і диджиталізація. Це правило запровадили Смаль-Стоцький із Ґартнером, запозичивши його з польської. Воно абсолютно неактуальне для нашої мовної системи, оскільки і після д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р в українських словах вживається спокійно: чіп, тік, зір, сірка, ціль, чільний, шість, жінка, ріка. То чому диджиталізація, а не діджиталізація?

Також у правописі 2019 року чомусь залишили практику одомашнення східнослов’янських імен і прізвищ (Тиждень не дотримується цього правила. — Ред.). Тобто Володимир Путін і Світлана Тихановська, а не Владімір Путін і Святлана Ціханоуська. Ця норма за радянських часів мала на меті показати триєдину близькість росіян, білорусів та українців, навіщо її залишати зараз — питання відкрите. Також можна переглянути нашу суперрозбудовану пунктуацію й погодитися на певні спрощення, чого у правописі 2019 року не зробили. Сподіваюсь, ми дочекаємося модернізаційного вектора української орфографії. Бо саме він свідчитиме про здоровий і незаполітизований підхід до мовних питань.