Як треба звертатися. Кличний відмінок

Сьомий, Кличний, відмінок донедавна, в радянські часи, був репресований, аби українська мова була подібною до лексично бідної московинської. Мабуть, тому ми досі не шануємо його...

Кличний відмінок виконує в реченні роль звертання до істоти (уособленого предмета), він не пов'язаний з иншими словами за допомогою запитання. При звертанні не запитується (хто? що? кого? чого?), а вказується на особу формою займенника ти (ви) у будь-якому випадку (напр., Даринко, матусю, ненько, земле, татку, Ростиславчику). В українській мові звертання обов'язково виражене Кличним відмінком іменника. Використання у звертаннях форм Називного відмінка (що властиве московинській мові) для української мови – не нормативно.

Слухаєш давню народну пісню і тішишся: як же ласкаво, ніжно вміли наші люди через пісню і спів звертатися до всього живого, до явищ природи, до предметів, які персоніфікуються. Засвідчують це вже самí назви народних перлин: "Ой дівчино, шумить гай", "Гей, чого, хлопці, славні молодці?", "Ой гиля-гиля, гусоньки, на став", "Ой, зійди, зійди, ясен місяцю", "Плавай, плавай, лебедонько", "Подай же, дівчино, подай же рученьку", "Ой вербо, вербо", "Ох і не стелися, хрещатий барвінку"...

І український фольклор, і літературна класика віддавна пильно дотримувалися Кличного відмінка, або, як його ще називають мовознавці, вокативу. Впродовж сторіч витворено великий арсенал мовних засобів для звертань, здатних задовольнити найвибагливіші смаки. При іменникові у формі Кл. відмінка ставили прикметники, займенники, вигуки, непоширені й поширені прикладки. Згадаймо Шевченкові рядки: "Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий!", "Думи мої!", "О славо злая!", "А ти, моя Україно, безталанна вдóво, Я до тебе літатиму з хмари на розмову", "Петрусю! Друже мій єдиний! Моє ти серце!".

Кл. відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритности. Може, сáме це найбільше і стривожило більшовицьких ідеологічних наглядачів, і з граматик, виданих у радянські часи, "крамольний" відмінок викинули, а при звертанні замість нього дозволили вживати іменники у формі відмінка Називного. І цілком справедливо дорікав Максим Рильський: "Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови... Мені, напр., просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні "дорогий наш учитель", бо все моє українське єство тягнеться сказати "дорогий наш учителю".

Отже, система відмінків української й московинської мов стала однаковою. Бо в московинській, як відомо, Кличного відмінка нема (винятки – християнські звертання "Господи, Боже, Отче наш"; які збереглися з давньоукраїнської мови, бо спочатку саме на українські землі поширювали грецьку релігію).

Проте борці за культуру рідної мови обстоювали законні права цієї повноцінної граматичної категорії, засобу живого спілкування, й у виданнях років незалежности знову бачимо її на своєму місці. Однак у самому спілкуванні часто чуємо уже звичні, але не наші, форми звертань: "Микола, привіт!", "Василь, тримай", "Марина, підійди", "Олег, напиши", замість наших форм "Миколо, Василю, Марино, Олеже".

Нехтувати кличним відмінком – означає невибагливо і без поваги ставитися до свого й чужого мовлення та до державної мови загалом. Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка. Його мають усі іменники першої, 2-ої та 3-ої відмін в однині. У множині Кл. відмінок дорівнює Називному. Рідше утворюється він від іменників 3-ої відміни, бо це переважно назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (надто в поезії) із закінченням -е: вісте, радосте, ноче, смерте, честе. 

А тепер конкретніше. У Кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення
-о (тверда група): дружино, перемого, сестро;
-е (м'яка і мішана групи): воле, земле, Катре;
-є (іменники м'якої групи після голосного й апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, а також Іллє;
-ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.

Іменники 2-ої відміни утворюють Кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.
На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема, з суфіксами -ик, -ок, -к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й подібні.
Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю.
Утворення на зразок Андріє, Юріє, Ігоре, наголошує відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.
На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар'яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець: (женче – від жнець; хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Кармалюче, Довбуше).

У звертаннях, які складаються з загальної назви та ім'я, такі іменники вживаємо у Кл. відмінку: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім'я ще й по батькові, то форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Гордіївно, Велимире Кузьмичу (або Кузьмовичу), Світанно Ярославівно. У звертаннях, де є загальна назва і прізвище, у формі Кл. відмінка виступає перше слово, а 2-е – в Називному: товаришу Іваненко, депутате Климчук, кореспонденте Пилипів. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох подаємо у Кличному відмінку: пане офіцере, добродію ювіляре. Хоча автори нового "Українського правопису" вважають, що друге слово може мати і форму Називного: пане лейтенант, добродію ювіляр, однак власне українська традиційна ф-ма – це форма 7-ого, себто Кличного, відмінка.

Як я вже зауважила, українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: "Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш" (І. Котляревський); "Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку" (народна пісня). З цього можна робити висновок, що й нам не треба уникати цієї особливости рідної мови.

Отже, звертаймося в усному і писемному мовленні саме так, у формі Кл. відмінка: Василино, Галино, Миколо, колего, мамо, донечко, нене, закрійнице, Насте, Іллє, Маріє, Ксеніє, Зоє, Галю, Лесю, Марусю, бабусю, тітусю, братику, Світланко (Світанко), хлопчику, сину, татку, онучку, Петрику, Любомирчику.

Мають Кл. відмінок і іншомовні імена з основою на г, к, ж: Джеку, Жаку, Ніку, Майку, Людвігу, Генріху, Фрідріху. І загальні назви: викладачу, глядачу, укладачу, лікарю, поштарю, секретарю, товаришу (але каменяре), вихователю, дідусю, Віталію, Геннадію, Костю, Олесю, Ігорю, брате, парубче, друже, пастуше, Іване, Степане, Володимире, Мирославе (але: діду, сину, тату); радисте, альпіністе, професоре, директоре, ректоре, адміністраторе, режисере, комбайнере, бригадире, командире; іменники м'якої групи із суфіксом -ець-: молодче, хлопче, кравче (але: бійцю, знавцю, добровольцю); Довбуше, Джордже, газетяре, кресляре, стороже.

У Кл. відмінку іменники III відміни мають закінчення -е: розкоше, земле, радосте, Любове, Аделе, Нінеле.
 
Кличний відмінок прізвищ та імен. В. Сосюра звертався до поета Є. Маланюка: "Шановний пане Маланюче! Ми ще зустрінемось в бою". Отож уживаймо й ми: пане Іванюче, Михайлюче, Петренку, Винниченку (зауважмо: форму Кл. відмінка мають лише чоловічі прізвища на -ук, -юк, -енк(о)). Втім, звертатись тільки на прізвище – не вельми коректно, хоча інколи й доречно.

Взагалі вживання Кл. відмінка – це важлива ознака культури мовлення. Отже, звертання на зразок Ніна, Люба (Зіна) Григорівна – це калька з московинської. А правильна форма звертання – Зінаїдо Андріївно, Наталю Гордіївно, Любове Мирославівно, Зоє Іллівно, Ліліє Дзвенимирівно.

Розглянемо ще на прикладі українських чоловічих наймень (а деякі з них стали прізвищами), напр., на букву "В": Велимире, Веледаре, Велемудре, Величаре, Венцеславе, Вербане, Вересе, Вернидубе, Верниславе, Веселане, Веснославе, Вишене, Вишеславе, Віродане, Віродаре, Вірославе, Вістане, Вітане, Вітомире, Владе, Владиславе (Володиславе), Вогнедаре, Вогняне, Воїславе, Волелюбе, Володáре, Волошкý (бо Волошкó), Волемире, Володимире, Володíю (бо Володíй), Воротиславе, Восьмáче (бо Восьмáк), Вратиславе, Всеволоде, Вселюде, Всеславе, В'ячеславе, Владисвіте.

А ось як проявляються жіночі наймення у Кл. відмінку. Розглянемо українські жіночі наймення, напр., на букву "Л": Ладо, Ладиславо, Ладомило, Ладомиро, Левúно, Лелю, Лесю, Лілеє, Літославо, Лоліто, Любаво, Любаню, Любúно, Любиславо, Любове, Любозоро, Любомило, Любомиро, Люборадо, Людмило, Людославо...

Приємно відзначити, що в давніх народних і в літературних творах Кл. відмінок вживали правильно. Згадаймо "Думу-заповіт" гетьмана Івана Мазепи:
 

Тарас Шевченко: "Отак-то, Богдане! // Занапастив єси вбогу // Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка".

Дмитро Павличко: "Мово рідна, радосте й тривого, // Піднімайсь, як сонце, понад мряч".

Валентина Бондаренко:
Чи живеш біля моря синього,
Чи в степу, чи обіч гори,
Ти не будь малоросом, сину мій,
Українською говори.

Сергій Цушко:
"В тому, певно, є й моя провина,
що для тебе був не кращий час...
Наша мово, мово журавлина –
повернись із вирію до нас.
Зазвучи! Хай серце одпочине,
спів хай зачарує рідний край.
Наша пісне, пісне солов'їна,
слів своїх крилатих не втрачай!
Де б не був – додому серце лине.
Де б не жив – все українець ти...
Наша доле, горда, соколина –
вище хмар насуплених злети!
У долоні упаде пір'їна
наче лист жаданий від синів.
Позбирай же, ненько-Україно,
всіх своїх розкиданих птахів!" ("Журавлиний псалом").

Дмитро Павличко:

Максим Рильський: Іди ж, синку, кудрявчику, Кудрявчику-ласкавчику.

Катерина Мотрич, "МОЛИТВА ДО МОВИ". У її словах, виражених поширеними звертаннями, – почуття і помисли всіх щирих українців, чиї серця не байдужі до долі рідної мови:
"Мово! Пресвята Богородице мого народу! Мово! Мудра Берегине, Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби... Мово наша! Стражданнице, великомученице Мати Божа наша, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять разів розстріляна, чорнобильською смертю засіяна. Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена своїми дітьми…"

А вірш поета Дмитра Білоуса – якраз про те, як засвоїти відмінкові закінчення, себто форму звертання. І назва вірша – цілком логічна і доречна, і взагалі дуже поетична: "Слова покличні – прості й величні". (Тож звертання можна називати ще й словами покличними).
 

 
У моїх творах і, звісно, у мовленні звертання теж звучать органічно, природно, позаяк вживаю їх змалечку і все життя не задумуючись.
 

Написала я і вірш-пораду для школяриків (а може, не тільки для них...).