Згорів сарай, гори і хата: український менталітет у народних приказках та прислів’ях

Якби можна було описати українця одним словом, це був би «фаталізм».

Перефразовуючи «Вікіпедію», фаталізм — філософський погляд на закономірність буття. Правда, із присмаком легкого мазохізму. Втратив роботу? Саме час ще й кинути дівчину і почати життя з нової сторінки. Вкрали телефон? Напиши про це у Фейсбук і швидко видаляйся з усіх мереж, щоб ніхто вже напевне не зміг тебе знайти. Перехилив чарку на вечірці, хоч ти і за кермом? Давай вже, пий скільки влізе — все рівно не зрозуміло, чи потрапиш сьогодні додому взагалі. Що б не сталося, куди б не завела доля — якось воно буде. Будда пишався б нами.

Абсолютно несподіваним чином ще кілька років тому це прислів’я пробралося в одну з пісень Олі Полякової (що, звісно, не робить його гіршим, а лише вкотре підтверджує безкрайній потенціал нашого фольклору). Усі ми з молоком матері вбираємо народну мудрість, озвучену класиком: «У мене невибагливий смак — мені цілком достатньо найкращого». Через це багато таких «квіточок» продовжують до 30 років жити з батьками (навіщо витрачати зарплату на хрущовку десь на Борщазі, коли можна щоранку прокидатися з видом на Лавру?). Або не працювати узагалі, пояснюючи це тим, що, якщо вже й «віддаватись» роботодавцю, то мінімум — Ілону Маску. Пам’ятаєте, як один косметичний бренд кожну свою рекламу завершував фразою «Бо ти цього варта!»? Так-от, неймінг своє віджив, а нашій «квіточці» ще рости й рости.

Зазвичай так кажуть, коли проблема, якої було не оминути, зникла сама собою. Наприклад, коли вирішуєш, що пора сідати на дієту, щоб бути у формі, а потім відкриваєш холодильник і бачиш, що там — ні фруктів для фрешу, ні зелені, ні йогурту. Зате лишились сирники, дбайливо приготовані мамою. До речі, сьогодні вона зайде, щоб лишити тобі ще й голубці. А потім лагідно потріпає за щічку і скаже щось у дусі «Яке ж ти худеньке!». Після цього ти подивишся на себе іншими очима, усвідомиш усю абсурдність наміру розпрощатись із кількома кревними кіло і з полегшенням зітхнеш: «Баба з воза — коням легше».

Класика українського фольклору, яка десятиріччями тішить молоді покоління. Довго мізкувати над її значенням не будемо, бо воно і так вичерпне. Останні кілька років українці намагаються наполегливо перефразувати прислів’я у, так би мовити, кращу сторону, що не завжди приносить хороші плоди. Особливо, якщо ви тиждень чекаєте, доки ЖКК вкрутить лампочку в під’їзді.

«Молодым — везде у нас дорога, старикам — везде у нас почет», — невідомо, чи буквально виражався автор цих рядків, чи іронічно, але грецька міфологія не витримує його логіки ні на мить. Адже батько Зевса, Кронос, наніс непоправної шкоди здоров’ю свого отця, Урана, що кінець-кінцем привело Кроноса до трону. У свою чергу, Зевс оголосив йому війну, що йшла десять років, після перемоги в якій громовержець запроторив батечка в Тартар. Здавалося б, який стосунок усе це має до нашої теми? Але мораль одна: поспіх ще нікого не доводив до добра — спитай у старших.

Попри відчайдушні намагання вчителів молодших класів «роззнайомити» дітей із прислів’ями, маємо сумніви, чи розуміє підростаюче покоління їх узагалі. Тому спробуємо пояснити актуальними прикладами. Не змінюй статус у Фейсбук на «в стосунках» після першого ж побачення. Не кажи батькам, що ще тиждень-два — і ти з’їдеш з їхньої квартири, бо ріелтори не мають ні совісті, ні жалю. Не бери кредит, якщо не знаєш, як його віддаватимеш (краще узагалі не бери кредит: нізащо, ніколи!). Недаремно предки називали мовчання золотом — збагачуйся і ти.

Доволі часто це прислів’я вживають буквально, але в кожного віку — свої іграшки. Тому ми з легкою поблажливістю ставимось до чоловіків, які можуть годинами обговорювати останню комп’ютерну гру. А ще — з розумінням киваємо, коли дізнаємось, скільки грошей дівчата витрачають на косметику. Звісно, бувають і цікавіші випадки, коли успішний друг вирішує податись у дауншифтери кудись на Аляску, а бабуся — опанувати кухню народів Сходу (хоча, бачить бог, хай би вона і далі пекла пиріжки). Що б не обрала близька людина в якості свого захоплення і яким би дивним воно не було, ми часто прощаємо їй це. Можливо, тому що усвідомлюємо власний «потенціал».

На перший погляд, прислів’я має негативне забарвлення, але виною цьому є лиш наша упередженість. До прикладу, візьмемо слово «здибанка». Воно означає «зустріч», «збори», «побачення». Відповідно, здибати можна кого завгодно: сусіда, маргінала, політика. Акцент, скоріше, на тому, що на одному відрізку часу і простору перетнулися дві людини з однаковими поглядами, думками, звичками. А те, ким є ці люди і чи варто по відношенню до них вживати негативне забарвлення — уже зовсім інакше питання.

І знову ми бачимо, як український фольклор тісно переплітається із віруваннями в Будду, просвітлення і карму. Може здатися, що ця глибока приказка — усього лиш риторичне питання. Та людина знаюча побачить у ній капелюх фокусника з подвійним дном. На перший погляд, він видається абсолютно порожнім, але якщо прибрати перетинку, під нею можна побачити кролика. Так і з приказкою: доки ти не знайдеш у собі сил розірвати це замкнене коло, будеш приречений знову і знову приходити до тями, лежачи на дивані в компанії дешевого фастфуду та чергового серіалу.

Щось підказує нам, що саме так відгукувалися б предки про наших фейсбучних кумирів, «обтяжених» вузами фрілансу то на Балі, то десь у Європі. Стабільність, надійність, вірність — ось три стовпи, на яких тримається це прислів’я. Воно категорично закликає нас до того, чого ми вже стільки років прагнемо уникнути — до нормального життя з 10:00 до 19:00, до домашніх обідів замість китайської їжі в коробках, до покупки автівки, а не човна. Нам співчувають, нас бояться і ставлять у приклад дітям, коли говорять про тотальну безвідповідальність. А ти розумієш, що іноді і радий зробити зупинку і перевести подих, але або зараз, або ніколи.

Іноземці із щирим дитячим захопленням розповідають своїм, як їх пригощали салом на черговому бієнале в українському павільйоні. А ще — викладають селфі з дівчатами у вінках і вишиванках, підспівують «Червоній руті» під час застілля й обіцяють обов’язково повернутися. Що маємо, того не сховаємо: люблять у нас і відсвяткувати на широку ногу, і догодити гостю. Але раптом хтось косо гляне на твою Оксану чи надумає з’ясувати, чий же Крим — ось де шапка, он де двері, і поминай як звали.

Ніщо так не засмучує щиру українську душу, як необхідність двічі повторювати те, що і так мало би бути очевидно. Для того, щоб упевнитись у цьому, варто хоча би переглянути Фейсбук: «еміграція — це вихід, але не вихід», «бентега бентегу збентежила», «мовний патруль вирушає на допомогу» і таке інше. Поговорити ми любимо, пожурити — ще більше, тому нічого дивного у тім, що пошуки істини завершуються уже на початку, немає. А так хочеться, щоб іноді тебе без зайвих слів зрозуміли. Щоб написав ти коротке «Ех…», а у коментах одразу — «Те ж саме, чувак», «Тримайся!», «Усе буде добре».