Знак рівності: гідність та мова

Знак рівності. Років 25 тому в Криму, де я тоді жив, трапився випадок, не дуже політичний, і аж ніяк не глобальний, проте показовий у сенсі розуміння того, що відбулося з Кримом і сходом країни.

Мій колега, хлопець трохи молодший за мене, етнічний росіянин, який, як і я, народився в Криму, а отже мав українське громадянство. Чи дуже він цю належність до “громадянської нації” відчував на собі? Навіть не сумніваюся, що для нього це громадянство було простою формальністю, нав’язаною кимось незрозуміло для чого.

Під час нудного нічного чергування ми говорили про фантастику. По одному з загальноукраїнських телеканалів почали транслювати “Зону сутінків” (якщо бути точним – друге втілення цього культового американського телесеріалу, зняте в середині 80-х). Серіал виправдав усі сподівання, а головне, що викликало в мене захоплення – він був дубльований українською мовою. Я порадив колезі подивитися цей серіал, але, дізнавшись який канал його транслює, мій напарник відмовився: “Это же на украинском?”.

Для мене не було новиною упереджене ставлення переважної більшості кримчан до української мови, але, не вступаючи в пряму (завідомо марну) суперечку, спробував витягнути з нього більше інформації: “Но ты же в школе учил украинский?”, – на що отримав дуже відверту і недвозначну відповідь.

“Конечно учил. И все понимаю, но мне… просто противно”, – ось що я почув від нього.

Примус до вивчення або стимулювання до користування, обмеження і квоти – чи допоможуть вони у зміцненні позицій української мови, якщо комусь “просто бридко”?

І таких досить багато в нашій країні, навіть не враховуючи окупованих територій. Коли ці території, включно з Кримом, будуть повернені під контроль української держави, доведеться зіткнутися з тим самим населенням, якому переважно “бридко”, хоч як його не заохочуй “пряником” чи примушуй його “батогом”.

Отже все одно доведеться з’ясовувати причину такої нелюбові до мови, а не ховатися від реальності за штампованими формулами.

Проблема, як виявляється, зовсім не у знанні чи незнанні мови. Двомовних країн у Європі чимало, плюс ще Канада, плюс іспанська мова в багатьох штатах США, плюс Ізраїль; у світі є приклади вдалого чи не дуже вирішення проблеми двомовності. Але здебільшого все впирається у те, що, наприклад, мешканець Фландрії не розуміє французької, а валлонець не володіє фламандською. У нас, якщо уважно придивитися, країна взірцевої для Європи двомовності: побутових проблем від того, що один зі співрозмовників говорить російською, а другий українською, – практично не буває; навіть бувають двомовні подружжя… І нікому не бридко.

Проблема насамперед у тому, що проросійські політичні сили намагалися впровадити двомовність на законодавчому рівні за якоюсь штучною моделлю – бельгійською, канадською тощо, – маніпулюючи настроями мас, на догоду кремлівським босам, замість пошуку шляхів розв’язання складної проблеми.

Окрім Канади чи Бельгії, є інші приклади. Двомовність у Білорусії призвела протягом 25 років правління Лукашенка до того, що білоруська вже опинилася в меншості, і дедалі здає позиції; впровадження арабської як другої державної в Ізраїлі не звело нанівець конфлікт з арабами; Кіпр розколотий на дві частини, попри те, що турецька мова там так само офіційна, як і грецька; в Ірландії ґельська мова вже сто років як “відроджується”, але її носіїв все меншає та меншає, і вже з усією серйозністю обговорюється скасування обов’язковості її вивчення, володіння та застосування.

Проблема стану української мови чи статусу російської мови мають вирішуватися на набагато глибшому рівні. Росіяни (ті, що в РФ) у переважній більшості обрали старий добрий конформізм радянського штибу в обмін на примарну безпеку і відносний добробут. Та частина мешканців України, що звикла голосувати за проросійський вибір (умовні малороси) хотіла звичного конформізму, добробуту і безпеки в обмін на мову і незалежність. Але конформіст, не маючи гідності, до якої, в підсумку, все і зводиться, не має й власної мови. Кремль поставив українців перед цікавим вибором, в якому гідність і мова на одній шальці терезів, тобто між ними ніби знак рівності.

Конформісту завжди буде бридко від думки про те, що хтось може не пристосовуватися та при цьому не бути покараним. А тим більше – якщо хтось, маючи вибір, обирає інший шлях.

А, по-друге, враховуючи сказане: українська держава (а точніше державні управлінці) проголошуючи гасла про свободу й народовладдя, в реальності хотіли отримати кероване населення, а не націю гідних громадян. Виплекали той самий радянського штибу конформізм, тільки україномовний, а такий варіант “відродження та розвитку” мови абсолютно безплідний. Тому що конформіст “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує”.