Від Ярила до Світовида

Помер Ярило, немає вже Ярила!

Цілий тиждень по Купальській ночі ще згадують Ярила та удавано (а хто й щиро) тужать за ним, а насправді це тиждень гарячих робочих літніх днів, а для молоді – ще й гарячих та коротких ночей:

Ой мала нічка-купалочка –
Не виспалася Наталочка,
Не виспалася, не нагулялася,
З Іваночком не настоялася.

А трохи старша молодь своє думає:

Петрівняя зозуленько, ой,
Та не куй рано по діброві!

Та не куй рано по діброві, ой,
Не збуди мене, молодої.

Та нехай мене той збудить, ой,
А котрий мене вірно любить.

Церква призначила на ці дні шанування апостолів Петра й Павла. Потихеньку язичницький тиждень проводів Ярила перетворився на християнський Петрів піст (теж дуже «доречний» у пору найтяжчих господарських робіт – косовиці, жнив, обмолоту). Але то не біда, бо хіба без цього народилась би така весела приказка: «Погане порося й у петрівку мерзне». Та й саме слово «петрівка» ніяк з великої букви не хоче писатись, так само як і «спасівка».

У язичників було багато спасів – ягідний, мокрий (на воді), грибний, маковий, полотняний, горіховий, а мабуть і ще більше, бо кожному овочу був свій час і свій спас. Галина Лозко припускає, що всього спасів було чи не 28. Це був цілий сезон (місяць чи й два) подяки Природі за її дарунки. Перші овочі, ягоди, мед, горіхи, словом, перші сезонні дари урочисто виставлялися на столі, старший у родині збирав усіх до столу, творилася молитва, найкращі ягоди, мед чи зерно покладалися на жертовник як пошана й подяка відповідним богам (силам Природи), і лише після пригощання богів могли причащатися й люди.

Найважливішими були – й залишаються – медовий, яблучний та хлібний спас. Вони давно вже «злилися» з християнськими святами. Так, давній медовий спас тепер присвячено «чесному животворящому Хресту», спас яблучний став Преображенням Господнім, а на третій спас (першого хліба), почали вшановувати перенесення до Константинополя нерукотворного образу Ісуса Христа.

Прийшов Спас – пішло літо від нас. Справді, в серпні щодень більше відчувається подих осені. Але для Українців ця приказка ніколи не була сумною. Навпаки: наступає особливо щедра пора. Пора збирати плоди праці – зерно, городину, фрукти. Початок кладе перший,медовий спас, або ж Маковій (14 серпня). У цей день у церкві навіть освячують свіжий мед, а разом із ним – зілля та мак. А давньогебрейські воїни-брати Маккавеї, що разом із матір’ю загинули за віру Христову, предивно асоціювалися на нашій землі з маковієм (провіюванням маку для очищення його від полови). Дарма що жартують: «Сім літ мак не родив, а голоду не було», – ця рослина в Україні завжди в пошані, вона й першому спасові дала ім’я, символізує плодючість і є оберегом. Любили завжди його квітку, трохи таємничу, аж небезпечну, любили розтерти в макітрі свіжого насіння та влаштувати великі лакітки з медом та пампушками або коржами. А що це небезпечний наркотик – сім тисяч літ мак родив, а ніхто й не здогадувався…

Нетерпляче чекають на першого спаса пасічники – це дні останнього збору меду. Бджолярі ще за два-три дні до спаса визначають, скільки меду взяти собі, а скільки лишити бджолам на зиму. Бо після спасівки, кажуть, бджола вже працює не на господаря, а на себе.

Годиться в ці дні всіх пригощати медом, особливо сусідів, приятелів, а ще й сиріт. Українці кажуть: «На першого спаса й жебрак медку спробує».

Яблучного спаса (19 серпня) ще й сьогодні старі та віруючі, за всієї поваги до Преображення господнього, шанують у язичницький спосіб: не візьмуть до рота яблука раніш цього дня. Бо спершу яблук мають скуштувати відповідні боги-спаси. Правда, цей звичай тепер мало хто розуміє, тобто він перетворився на звичайний забобон – але тримається!

Хлібний спас (29 серпня) – найважливіший, бо хліб був і є головним продуктом нашої землі. Сучасна людина не знає, а якщо й знає, то якось не дуже до голови бере, яка то грандіозна технологія – зорати поле, засіяти його зерном, доглядіти, а потім викосити (вижати) врожай, зібрати в копи, звезти на тік, змолотити, перевіяти, скласти в комору, в свій час відвезти до млина й повернутися з теплим ще борошном, замісити, заквасити, вистояти тісто, натопити піч і спекти в ній запахущий хліб! І то все своїми руками, ніяких машин. І кожна з цих дій вимагала різноманітних, але точних знань, тонкого вміння, фізичного й душевного здоров’я. Коли в хаті пікся хліб, це була не тільки складна й важка робота, це було також свято – з своїми ритуалами, молитвами, настроєм. Не можна було в цей день лаятись, грюкати, навіть голосно розмовляти. Виймання хліба з печі було справжнім священнодійством, бо люди добре знали й шанували всю трудну дорогу, якою оці паляниці прийшли до хати. Дорого, дуже дорого давався людині хліб, зате ж він і був «усьому голова». Справжній, правильно спечений хліб – то найкращий (найпоживніший, найздоровіший, найсмачніший) харчовий продукт землероба. Хліб уміла пекти кожна господиня. І у кожної він був інший, і шанували люди тих, у кого «як пече, то на все село хліб пахне». Втрата цієї трудомісткої, але такої прекрасної та здорової культури – чи не завелика плата за примарні солодощі технічного прогресу й фізіологічного комфорту?

Пішов спас, пішло літо від нас… Спадає поступово робоча напруга, минає бабине літо, ось уже й свічку з комином пора женити: свіччине весілля справляється в перших числах вересня й знаменує перехід до вечірніх робіт у хаті при свічці, біля теплого комина й грубки, перехід до перших хатніх посиденьок, коли надворі стає незатишно, темно, та й роботи поступово меншає. В ці самі дні «хоронять комах» – їм таки пора втихомиритись та засинати на зиму, бо дуже вже набридли («Злюща, як муха в спасівку»). Похорон супроводжується комічним голосінням, веселими витівками та піснями («Ой умер той комар та й не дише, Ні ручками, ні ніжками не колише…»).

Бабине літо – недовге повернення тепла на землю, сонячні дні, павутиння, особливо глибока, якась аж пронизлива небесна блакить. Жінки збираються на березі річки й роблять пожертви Рожаницям – богиням материнства, покровителькам вагітності та пологів. Кожна жінка має свою Рожаницю, закликає її та сипле на воду вівсяне борошно: «Жертву Вам правимо, і так співаємо славу й велич Вашу». В ці ж дні матері обливають водою своїх зрослих дочок на порозі дому – на красу та на щасливу долю.

Відлітають птахи – прийшло журливе й поетичне свято Вирію (середина вересня). В ці дні всі прощаються з птахами, бажають їм щасливого повернення, переказують свої новини, прохання, вітання й молитви всім рідним і близьким, котрі «вже там, у Вирії». Прощаються з теплом. Збираються перші молодіжні вечорниці. В хату з горища чи клуні заноситься прядка – велике чудо селянського конструкторського генію, знаряддя праці й витвір мистецтва водночас, мов жива істота, з якою жінка чи дівка спілкуватиметься всю довгу зиму. Бо одяг, рушники, рядна, занавіски, постіль – то все не в універсамах купувалось, а сіялося дрібним конопляним сім’ям, росло, косилося, вимочувалося в річці, висушувалося, з того стебла на терницях вибивалася костриця, а залишок – конопляне лико – розчісувався до тонесеньких волокон, з яких усю зиму жінки сукали (пряли) довгу, нескінченну, таку набридлу й таку необхідну нитку. Таку саму нитку пряли й з овечої вовни. І все це вимагало неабияких знань, практичного вміння, душевного здоров’я й терпіння, терпіння, терпіння.

І ще одне, з найменш тепер відомих, але дуже важливе свято – Світовид осінній, Овсень, осіннє рівнодення. Про нього, про його давні святкування та обрядовий аспект ми знаємо дуже мало, хоча в певному сенсі це найголовніша мить Сварожого кола. Як гарно Різдво Сонця перегукується з Купальським днем: у найдовшу, найтемнішу ніч народжується нове божич-Сонце й дарує людям віру в нову весну – а найпалкішого, найдовшого дня вмирає, відходить Ярило, і приходить Спас – пора важких жнив та складання запасів на зиму; так само на Великдень, коли ще прохолодно, Божич-сонце перетворюється на веселого бешкетника Ярила, чиєю владою все живе розквітне й забуяє, – а восени прийде Світовид і знову зрівняє день з ніччю, нагадає про неминучість сну-смерті, але й дасть людям відчуття рівноваги, спокою, впевненості перед наближенням зими.

Образ Світовида передає відомий «Збручанський ідол» – чотиригранний стовп із обличчями, що дивляться на чотири сторони світу; це символ ясності, спокійного, врівноваженого бачення «на всі боки». Світовид – бог осені, рівноваги й розважливості, мудрості, справедливості й спокою. Інші його назви – Світовит, Святовит – відображують ще одну рису: цей бог «витає» над нами, він не на небі за хмарами, не під землею чи водою, а саме над людьми, він усе бачить і всьому посилає рівновагу й мудрість. Так само як його антипод Ярило ввергає світ у революцію, рве греблі, розкриває всі бруньки й квітки, парує всіх живих істот, – Світовид, коли ще не холодно, коли ще така краса стоїть навколо, готує всіх до зими, сну й смерті. Чи могла сама собою не народитися з цих діаметрально протилежних космічних (і водночас абсолютно земних, людських) образів дивна символіка, відома тепер як китайський знак інь-ян, але знайдена ще на трипільських черепках? Вічний плин, вічне взаємопроникнення, вічне зародження, вічне повернення. І вічний відхід, і смерть як тимчасовий спочинок. «І нема тому почину, і краю немає».

Світовид – це свято філософів. Любомудрів. А хіба існували коли-небудь Українці, які не любили мудрість? Мабуть, існували, бо свято, на жаль, зовсім забуте.

Чи вмерло? Чи заснуло на зиму?