Водокрес - свято богині Дани

...і виходили люди з церкви, і несли додому сухі квіти, дзбан­ки, наповнені посвяченою водою...

...і прямували люди до Дніпра, і набирали з річки воду, і ставали в коло, щоб на них впала ота бажана крапля святої води...

...і раділи люди від побаченого й відчутого, ставало їм лег­ко і зимно від морозу...

...і не знали вони, що та вода, яку набрали вони з Дніпра, була посвячена ще в ніч з 1 на 2 січня кимось не з людей...

...і хвилювався Дніпро, бо не йняв віри тому, що люди не вірили в нього, а поклонялися чужому богові...

...і полилися рікою освячені сльози Дніпрові, і набирали їх люди, і вірили не йому...

Здавна відзначає Україна свято Дани (Водокрес), який астрономічно припадає на друге січня, а в народі має назву Водохреща або ж Видорощ. У християнстві воно відоме під наз­вою "Хрещення Господнє" і святкується за новим стилем 19 січня. Вважається ще й досі, що людина, яка купатиметься цього дня в річці, буде здоровою, мудрою, сильною. Бо саме в ніч перед святом вода в ріках починає хвилюватися, ніби напов­нюватися цілющою енергією з космосу. Відбувається освячен­ня джерела життя прадавніми Богами, які запліднюють ріки незбагненною енергією.

Але пройшов той час, коли люди вірили в Природу та її могутні сили. Вони змінили свою віру на чужу і забули про це. Ось і мають тепер церкви за головні духовні джерела, а попів — за наставників. І радіє народ, бо у щось вірить.

Ось і на свято Водокреса 19 січня вийшов до духовних дже­рел з бідончиками, дзбанками, пахучими сушеними квітами, які можна було придбати в цей день перед усіма церквами міста Заходив з ними до храму, хрестився, поклонявся образам, куп­ляв свічку, запалював її. Ставав у коло, і тоді від кропила попа на нього падала вода, подібна до сліз. По тому він виходив з церкви, знову хрестився, щоб не образити ікони, і вже на вули­ці, під доволі в'їдливий мороз, йому ставало легше на душі. З тим він ішов додому святкувати далі.

Були й такі, яких тягнуло до Дніпра і які з певних причин не змогли потрапити на відправу до церкви, і, прийшовши до річ­кового порту, чекали там на освячення своєї води. Багато хто вже й змерз від того чекання. А люди все йшли, йшли... їх наб­ралося близько двохсот. Уже був заповнений увесь пірс, бал­кон на другому поверсі порту Зрідка між людьми маячили мілі­ціонери. Мороз в'їдався все сильніше й сильніше. І ось вона, та довгоочікувана хвилина! На дорозі завиднілися попи в ризах, червоні та сині хоругви Вони обійшли порт і зайшли з піснею на пірс. А там уже на них чекали люди. Кожен з них отримав те. що хотів: воду та віру. По тому зі своєю маленькою радістю пішли вони по домівках ділитися нею з іншими. Окропити й на­поїти родичів та друзів освяченою водою.

Сіре небо, що так зимно відбивалося у Дніпрі. Залишки бруд­ного снігу, що лишили на пірсі хмари, і теплі мушлі на березі. Це говорило про те, що люди розійшлися. Всі лишились задо­волені. І лише один Дніпро гув від того, що не вірили йому лю­ди і його освячену воду окропили не тою вірою І не тим звича­єм, А, може, тому, що вже 1000 років десь на його дні лежить такий рідний і такий далекий Перун. Це за ним берегом прада­внього Славути-Дніпра у 988 році, коли Русь хрестили «вогнем і мечем», бігли наші Предки, з жалем вигукуючи: «Видибай, ви­дибай, Боже!!!»