Як “дуля” стала “непристойним жестом” (до питання трансформації давніх релігійних символів)

У статті розглядається традиційний символ “дуля” із семантикою плодючості, а також його трансформація: протягом ХVІІ–ХІХ століть “дуля” перетворилася на непристойний жест. Дослідження автора грунтується на архівних матеріалах, що відносяться до 20-х років ХХ в. (Л. Штернберг, К. Грушевська та ін.).

Гортаючи сторінки рукописних наукових студій, що були написані в 1920-х рр., натрапила на такий заголовок: “Что значит “показать кукиш”, автором якої значиться Каневець А. Він же зізнається, що з розмов “про це” з академіком Володимиром Перетцом стало ясно, “…що жест цей в повному сенсі слова є пережитком, і коріння його треба шукати в релігійних ритуалах…, піснях і повір’ях, що стосуються т. зв. нечистої сили, відьом, чортів, бо є це релігійним символом т. зв. язичницького божества…”  ¹.

Далі автор звертає увагу читача на характерну фразу про “нечистих” з українських оповідань Олекси Стороженка: “Я хотів був їх подратувати, показав їм дулю – так вони в один голос так і запискотіли” ². Після таких цитат дослідник ставить ще одне запитання: чому “дуля” – (плід грушевого дерева) набула такого значення? Проте словники Володимира Даля та Бориса Грінченка, до яких він звертається, не дають відповіді на таке питання. Обидва автори підкреслюють тільки те, що “дуля” (“кукиш”, “кука”, “шиш”) є жестом для вираження насмішки чи презирства. Борис Грінченко подає приклади з нової української пісенності у записах Павла Чубинського: “Ти думаєш, дурню, що я тебе кличу, а я тобі, дурню, крізь тин дулі тичу” ³. Сучасний тлумачний словник української мови, виданий 1998 року, подає найповніший перелік усіх значень слова “дуля”; під № 3 читаємо: “…стулена в кулак рука так, що великий палець посередині між вказівним і середнім, як знак зневажливого ставлення до кого-небудь”. Серед прикладів, який побутує у живій розмовній мові, наводиться й такий: “Матері твоїй дулю!” ⁴. Отже, ХХ століття остаточно закріпило за словом негативне забарвлення. Смислову природу поняття “дуля” прояснює словник Брокгауза і Ефрона, що в 1902 році в 35 томі опублікував довідкову статтю видатного дослідника первісної релігії Льва Яковича Штернберга (до речі, уродженця м. Житомира). В ній йдеться про те, що “кукиш” є символічним зображенням фалосу і протягом тривалого часу вважався охоронцем від різних злих духів і чарування ⁵.

Отож маємо справу з фалічним культом, що проявлявся в обожнюванні органів запліднювання – чоловічого (фалос) і жіночого (ктеіс), в антропоморфізації цих органів як божеств родючості. “Культ цей панував не лише у класичному світі, звідки пішла його назва. Він однаково поширений на різних стадіях розвитку у первісних племен і у культурних народів неєвропейських (наприклад, японців), а у вигляді численних переживань – у сільського населення Європи. Грубий звичай ставити “кукиш” тому, хто нас образив, чи для охорони від поганого ока, що так часто зустрічається серед нас, веде свій початок від фалічного культу” ⁶.

Генезу фалічного культу Лев Штернберг вбачав у анімістичних уявленнях первісної людини – це переконливо ілюстрували деякі зображення фалоса і в т. зв. культурних народів. Л. Штернберг згадує, що вестибуль Етнографічного музею Академії наук прикрашала антропоморфна звіро-людська фігура з величезним фалосом.

Про фалічні культи в т. зв. “класичному світі” писав і Євген Кагаров у праці “Культ фетишей, растений и животных в Древней Греции” (СПб., 1913). 1928 року у Мінську в “Записках відділу гуманітарних наук” було опубліковано дуже цікаву статтю І. Ф. Борщевського “З історії фаллектоенізму”, яка присвячена виключно еволюції фалічних культів. Автор акцентує увагу на тому, що зображення фалоса мали магічну силу, їх у вигляді амулетів носили на шиї, щоб уберегтись від злих духів. Згадує І. Борщевський і про “кукиш” (“фігу”) як символ плоті: “…ця комбінація і у наші часи вживається для лікування деяких хвороб. У Німеччині у давні часи фігу зображали на стріхах хат як талісман, що охороняв садибу від нещастя” ⁷. Сучасний український етнолог Василь Балушок звернув мою увагу на те, що у Німеччині “feige” (“дуля”) – це амулет з металу, слонової кістки, який носили на шиї чи на грудях навіть діти. Він вважався помічним від відьомського чаклування та зурочення. Такі амулети і відповідні їм жести були відомі в Італії та Іспанії вже в античні часи. У Німеччині був вперше зафіксований 1178 року і мав певне сексуальне значення (пропозиція сексуального прохання). Там практикувався обмін зображенням “дулі” між хлопцем і дівчиною – зображення із срібла посилає хлопець, у відповідь одержує мініатюрний амулет. Далі відбувається обмін срібними зображеннями серця ⁸.

Тепер повернемося до питання, що ставилось на початку статті: чому “непристойний” жест має однакову назву з назвами плодів, до того ж солодких? В. Н. Топоров у “Мифах народов мира” (стаття “Растения”) звернув увагу читачів на те, що заборонений плід з дерева пізнання добра і зла асоціюється не тільки з яблуком, а й з фігою та грушею ⁹. Саме ж фігове дерево є символом шлюбу, родючості, жіночого єства. Фіговий листок був першим “одягом” Адама після того, як він спробував заборонений плід. Фігове листя з плодами інколи трактувалося як символічне поєднання жіночої і чоловічої статі, життя і кохання ¹⁰. Звертаю увагу читача на таку деталь: Лев Штернберг вважав “кукиш” символічним зображенням фалоса (чоловічого органу запліднення), натомість І. Борщевський писав, що “кукиш” або “фіга” символізують собою “ктеіс” ¹¹ (тобто жіночий орган запліднення). За висновком В. Н. Топорова (маємо на увазі цитовану статтю “Растения”), відомий “непристойний” жест є поєднанням (на символічному рівні) чоловічої й жіночої запліднюючої сили. На таку думку наштовхує і зображення амулетів, що їх розкопали у Помпеї (малюнок опублікував І. Борщевський як ілюстративний матеріал до згадуваної статті “З історії фаллектенізму” на с. 65). Таке трактування не суперечить серцевинній ідеї фалічних культів – обожнюванню сил природи.

Тепер настала черга згадати і про епітет “солодкий”, що стосується плодів фігового і грушевого дерев. Описуючи обряди культу Ярили на Україні, І. Борщевський звернув увагу на їх еротичний характер. Ляльку Ярили виготовляли з соломи, з гіпертрофованими ознаками чоловічої статі. Цю ляльку клали в труну і після заходу сонця вносили в поле, а жінки, підходячи до труни, вдавано голосили: “Помер він, помер. Який же він був хороший да який услужливий!” На цей плач сходилися чоловіки, піднімали ляльку, трясли її й казали: “Еге, баба не бреше, вона знає, що їй солодче меду”. Жінки ж не переставали плакати: “Не встане він більше. Не встане він більше. О, як же нам розставатися з тобою, і що за життя, коли нема тебе”¹². Вислів “солодче меду”, очевидно, не потребує додаткових коментарів. Під впливом християнства стійке символічне значення відомого жесту що в першооснові був своєрідним втіленням магічної сили запліднення переосмислювалося, вульгаризувалося, що стосується не лише “дулі”, “кукиша”, “фіги”, а магії в цілому. Це зауважила, зокрема, Катерина Грушевська у праці “З примітивного господарства: кілька зауважень про засоби жіночої господарчої магії у зв’язку з найстаршими формами жіночого господарства”, що була надрукована в щорічнику “Первісне громадянство” (1927 р. – Вип. 1–3. С. 9–42). Авторка переконливо довела, що оголене жіноче тіло протягом тривалого часу в т. зв. примітивних культурах сприймалося як резервуар особливої життєвої сили. Оголена жінка виконувала різні магічні маніпуляції, що згодом вчені окреслили як комплекс очисної магії. Під впливом християнства ці ж дії набули протилежного трактування і приписувалися виключно “відьомським” практикам. Науковий доробок етнологів 1920-х рр. цікавий перш за все увагою до великих культурних комплексів (проф. Преображенський, Є. Кагаров, О. Нікіфоров, К. Грушевська), завдяки чому поодинокий етнографічний факт набував значущості, бо усвідомлювався ланкою в еволюції людської думки. Так сталося і з лайливим словом і жестом “дуля”, що є уламком фундаментального для традиційної культури культу родючості.

1. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. – Фонд 1–4, од. зб. 280. – Арк. 1.
2. Там само. – Арк. 2.
3. Словарь української мови Б. Грінченка. – К., 1907. – С. 455.
4. Тлумачний словник української мови. – Т. 1., А–Є. – К., 1998. – С. 44.
5. Штернберг Л. Я. . Фаллический культ // Штернберг Л. Я. Первобытная религия в свете этнографии. Исследования, статьи, лекции. – Ленінград, изд-во Института народов Севера ЦИК СССР им. П. Г. Смидовича, 1936. – С. 210.
6. Там само.
7. Баршчэускі І. Ф. З гісторыі фальєктєнізму // Запіскі аддзєлу гуманітарных навук.. – Кн. 4. Працы катэдры этнографіі. – Т. 1. – Сшытак І. – Менск, 1928. – С. 52.
8. Wörterbuch der deutschen Volkskunde / Begriindet von O. A. Erich und R. Beite. – Stuttgart, 1974. – S. 209.
9. Топоров В. Н. Растения // Мифы народов мира. – Т. 2. – М., 1982. – С. 369.
10. Там само. – С. 371.
11. Баршчэускі І. Ф. З гісторыі фальєктэнізму. – С. 52.
12. Там само. – С. 77.