Якими були обрядові страви традиційного українського весілля?

Обов'язковим атрибутом українського весілля були різні вироби з борошна, передовсім коровай. Наприкінці ХІХ – у першій половині XX ст. коровай як обрядовий весільний хліб випікали скрізь в Україні, за винятком деяких районів Закарпаття і Середнього Подніпров'я. Тут його виготовлення (від замісу тіста і до прикрашення готового виробу) супроводжувала низка обрядодій з виконанням великої кількості спеціальних народних пісень.

Випікали коровай із кращих сортів муки, переважно із пшеничної, додаючи до тіста яйця, масло. Зверху оздоблювали його виготовленими з муки шишками, голубками, жайворонками, качечками, квіточками й іншими виробами, а також прикрашали зеленню барвінка, цвітом і ягодами калини, червоними стрічками, подекуди – гілками плодових дерев, обплетених тістом, тощо. Споживали коровай наприкінці весільного застілля, пригощаючи за винагороду гостей.

Для обдаровування молодими коровайниць, гостей, весільної челяді, молоді, яких не частували короваєм, випікали окремі шишки, качки (Середнє Подніпров'я), гуски, калачі (Поділля, історико-етнографічна Волинь, Північна Буковина й інші регіони) тощо. Споживали на весіллі також інші види обрядового хліба – дивень (Середнє Подніпров'я, Південь України, Слобожанщина), верч (Полісся), лежень (Слобожанщина, Середнє Подніпров'я). Верч і лежень були переважно овальної форми, а дивень виготовляли, як правило, із плетінки у формі кола. Лежень і дивень часто прикрашали, натомість верч оздоблювали спорадично.

Дивень і верч слугували здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив їх для тещі, а молода – для свекрухи. Дивень виробляли найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднували, щоб утворилося замкнене коло. Дивень прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних).

Через дивень молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли пекли дивень, загадували, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо дивень удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляли:

Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям – на велике диво, молодим – на щастя, на долю, на свою родину.
Печись, дивень, не схились, не пригори, молодім серця та й не зсуши!

Гуцули і бойки обов'язково смажили для молодої пари двоє курячих яєць, а весільні куховарки деяких районів Середнього Подніпров'я готували для неї локшину з курятиною. Курей дарували молодим гості на теренах Північної Буковини. Тут же відвареними курми пригощали хрещених і весільних батьків молодих.

Який еротичний символізм вкладений у процес випікання весільного короваю?

Сьогодні коровайний обряд також займає одне з чільних місць у весільній обрядовості. Однак, порівнюючи з кінцем XIX – першою половиною XX ст., коровай усе частіше замовляють у пекарнях і, відповідно, ніяких обрядових дій, пов’язаних з його виготовленням, не відбувається. Обдаровування ж проходить так само, як і колись. Повніше зберігся коровайний обряд у селах, більш віддалених від міста. Там і досі приділяється велика увага вибору коровайниць та іншим обрядовим діям, що спрямовані на забезпечення щасливого сімейного життя подружжя.

Загалом коровайний обряд є найбільш тривалим у часі порівняно з усіма іншими весільними обрядами. Йому приділялася велика увага, і всі дії відбувалися з великою пошаною, адже коровай передусім був символом родючості, продовження роду, а його випікання символізувало побажання добробуту, щастя, як для молодят, так і для всієї рідні.

Коровай був ритуальним весільним хлібом на всій території України. Випікали його як у домі нареченої, так і нареченого. Коровайницями мали бути жінки продуктивного віку, які перебували у першому шлюбі, жили в злагоді зі своїми чоловіками і бажано, щоб мали дітей. Таким чином, вони мали передати всі найкращі якості свого сімейного життя молодому подружжю.

Існували численні заборони щодо вибору коровайниць. Не могли ними бути незаміжні дівчата, вдовиці, розлучені, жінки, які зле жили зі своїми чоловіками, у яких діти мерли, “нечисті”, омивальниці покійних тощо. За коровайниць на Поліссі в основному брали сім-дев’ять жінок, адже числа сім та дев’ять – сакральні.

Якщо коровай був спільним для обох молодих, то вчиняли дві жінки: одна з боку молодої, а друга – молодого. На другий день ці жінки місили коровай, а виймати з діжі вже приходило все жіноцтво, як символ єднання родів нареченої та нареченого.

І коли вчиняли коровай, і коли витягували з діжі, старша коровайниця тричі просила дозволу на це у батьків та старост. Спочатку коровайницям відповідали батьки, а після вже старости.

Треба зазначити, що старостам належала головна роль при виконанні всіх найбільш важливих обрядів. Це пов’язано з тим, що староста вважався головним представником свого роду.

Зазвичай це був дядько чи одружений брат. Староста прислуговував коровайницям, тобто робив новий “погрібач” і “помело”, приносив дрова і воду, вигрібав жар із печі. Він мав бути присутнім впродовж усього процесу випікання короваю.

Присутність чоловіка серед коровайниць могла символізувати силу чоловічої продуктивності, участь чоловіка у зачатті нового життя. Можливо, саме з цим пов’язаний ретельний вибір коровайниць та старости, адже для випікання короваю вибирались люди, сімейне життя яких, на думку громади, склалося щасливо. Проте, варто зазначити, що не на всій території Полісся чоловіка залучали до коровайного обряду.

Коровай ретельно місили, стежили, аби тісто вимісили не занадто круте, бо життя молодих складеться скрутно, але й не рідке, бо коровай розрепається і подружнє життя начебто розпадеться, трапиться біда, неприємності, несподівани зміни. Всіляко улещували й піч:

Пече наша, пече, хороше нам коровай спечи,
Щоб не підпалився, щоб не засмалився,
Щоб був білий, як мак цвілий,
Як яснеє сонце, що світить у віконце…

Існувала й низка заборон, що їх необхідно було дотримувати під час коровайного дійства. Скажімо тісто у дерев’яних ночвах обов’язково місили до себе, щоб молоді завжди були разом; не можна було його місити кулаками. Прикраси на коровай (фігурки птахів, квітки тощо) не дозволялося робити ножем, лише тупим кінцем ложки (щоб не було гострих ситуацій в сім’ї). Вірили, якщо до короваю брати ножа – буде чоловік як з ножа (лихий).

Як свідчать етнографічні записи, коровайниця садила коровай до печі, промовляючи: “Печись, коровай, на три сини і дві дочки!”. На Поділлі у коровай під центральну шишку чи рожу обов’язково запікали два сирих яйця, які при розподілі короваю віддавали молодим. Науковці пояснюють споживання нареченими коровайних яєць як звичай, що символізує продовження роду.

Існувала прикмета: як посадять коровай у пiч, стежать, хто першим зайде до хати, чоловiк чи жiнка. Так намагалися визначити, якої статi буде перша дитина у подружжя. Це ще раз підтверджує значення короваю як символу продовження роду.

Виймали коровай двома лопатами і клали на віко з пікної діжі. За зовнiшнiм виглядом спеченого короваю намагалися вгадати майбутнє подружнє життя наречених. Коли коровай вдавався, це означало згоду в сім’ї, щасливе сімейне життя. Коли ж ні – тріскався, западав – то це віщувало неприємності, біду, несподівані зміни.

Чому весільні “шишки” мають фалічно-символічне навантаження?

Другим весільним атрибутом кулінарного коду після короваю по всій Україні були “шишки”. Назва даного обрядового печива походить від його схожості із сосновою шишкою.

У весільній обрядовості фалічно-символічне навантаження соснової шишки переносилось на порційне обрядове печиво – шишки. Вважалось, що принесена з весілля шишка принесе в сім’ю щастя та добробут. Обдаровування дітей шишками мало магічне значення і було спрямоване на їх народжуваність у молодого подружжя в майбутньому.

Як свідчать матеріали середини ХІХ століття, шишки виготовлялися за декілька днів до весілля родичами як в молодого, так і в молодої. Це зумовлено тим, що молода ходила запрошувати жінок на коровай з шишкою. Крім цього, саме в переддень весілля, коли виробляли коровай, як молода, так і молодий запрошували на весілля гостей, лишаючи їм шишку.

Виготовлення шишок мало на меті передати молодому подружжю, а також тим, кому вони дарувалися, всі найкращі якості сімейного життя. Адже до кола коровайниць брали лише жінок продуктивного віку, які перебували у першому шлюбі, жили в злагоді зі своїми чоловіками і мали дітей.

Робили шишки на більшій території України переважно в такий спосіб. Коровайне тісто розкачували коржем і різали на смуги шириною 7-8 см. Ці смужки підрізали з одного боку ножем, загортали в качалочку так, щоб один бік лишався гладким (це був низ), другий же, порізаний, розпускався квіткою – це був верх шишки. Поряд з вищезгаданою і найбільш поширеною формою шишки на території Полісся побутували й інші. Так на Східному Поліссі шишками називали невеличкі хлібці з одним або двома голубками наліпленими зверху. Їх інколи могли обмальовувати червоною фарбою.

Використання червоного кольору у весільній обрядовості не є випадковим, адже у світовій культурі він є кольором фалічного божества плідності, крім того у слов'янській культурі символізував незайманість та цноту нареченої. Наявність червоного кольору на шишці мала збільшити її магічні властивості, які наділяли людину життєвою силою та плідністю.

Ритуальне призначення шишок полягало перш за все в обдаровуванні коровайниць та дітей. На Чернігівщині на початку XX ст. обдаровування дітей шишками називалось “хватать коровай”. Одна з коровайниць шишки у решеті виносила у сіни дітям, яких багато збиралось із різних кутків. Діти кидалися до жінки і діставали шишки, а коровайниця піднімала решето і не давала. Рідко яка жінка вистоювала на ногах, а то й повалювали її, а шишки розхватували. Обдаровування дітей шишками мало магічне значення і було спрямоване на їх народжуваність у молодого подружжя в майбутньому. Крім обдаровування коровайниць та дітей, на Східному Поліссі шишки служили для запрошення жінок на коровай та гостей на весілля.

Шишку інколи брала з собою молода йдучи до комори в першу шлюбну ніч (Чернігівщина). В даному випадку шишка теж мала магічно-фалічне навантаження і її наявність під час першої шлюбної ночі була направлена на забезпечення плодючості молодих.