Заввага щодо періодизації

Звукозміни, крізь які пройшла українська мова від своїх початків до нинішнього часу і які становлять предмет цієї книги, подано тут у хронологічній послідовності.

Встановлення часових і просторових параметрів кожної звукозміни є надзвичайно важливе, бо тільки у випадку змін, для яких вони відомі, можна сподіватися на з’ясування їхніх причин, чи то вже внутрішніх, укорінених у структурі тогочасної мови, чи зовнішніх, зумовлених змінами в структурі суспільства, до якого мовці належали або яке вони утворювали.

Аналізована послідовність звукозмін поділена тут на періоди, що носять умовні назви "протоукраїнський", "давньоукраїнський", "ранньосередньоукраїнський", "середньоукраїнський", "пізньосередньоукраїнський" і "сучасний". Ця періодизація ґрунтується на критеріях, зовнішніх щодо фонологічного розвитку мови. Вони радше стосуються джерел, що з ними має справу дослідник. Як показано в 1.3 — і докладніше розглянуто в "переходових" розділах 14, 29, 43, 57, — характер джерел із часом зазнавав докорінних змін. Відповідно до цього мусять мінятися й застосовувані дослідником методи та підходи. Такі модифікації є передумовою адекватного потрактування фактів.

Наразі зробімо лише кілька загальних і дуже спрощених завваг. Для протоукраїнського періоду, як уже зазначалося, немає джерел, писаних носіями мови на території України. Давньоукраїнський період представлений досить значною кількістю писемних пам’яток, але складені вони, як правило, церковнослов’янською мовою; елементи місцевої фонології треба виловлювати з цієї маси чужомовного матеріалу. Для ранньосередньоукраїнського періоду основна проблема — це відмежування українських пам’яток і рис від білоруських. У пам’ятках середньоукраїнського періоду писемна мова виступає в кількох варіантах: головно як особливий різновид церковнослов’янської мови, але теж і як особливий — дуже перероблений — різновид мови говірної. Вивчаючи пізньосередньоукраїнський період, дослідник часто має справу з мішаниною української та російської мов у різних пропорціях. У сучасний період народна мова запанувала в художній літературі, а відтак поширилася на всі писемні жанри.

Хронологічні рамці накреслених періодів такі:

• протоукраїнський — до середини XI ст.;
• давньоукраїнський — від середини XI ст. до кінця XIV ст.;
• ранньосередньоукраїнський — від початку XV ст. до середини XVI ст.;
• середньоукраїнський — від середини XVI ст. до перших років XVIII ст.;
• пізньосередньоукраїнський — решта XVIII ст.;
• сучасний— від останніх років XVIII ст. і дотепер.

Зміни в характері писемних джерел цілком природно залежали від культурних, політичних і суспільних чинників (віровизнання мовців і його еволюція, співіснування та боротьба ідеологій, політичні тенденції, загальна структура суспільства й насамперед статус освічених верств тощо). Отже, застосована тут періодизація так чи так є уґрунтована в соціально-історичних процесах.

Внутрішня періодизація фонологічного розвитку на підставі загального характеру звукозмін та їхніх рушійних сил — це заманлива перспектива для майбутніх студій. Крок до її побудови здійснено в заключному розділі книги (62.1), але, оскільки нічого подібного давніше не робилося, вона силою речей має пробний характер. Аж надто очевидна непевність такої класифікації внеможливила її використання як бази для основного викладу.

Усі використані писемні пам’ятки також віднесено до того чи того періоду, що в ньому вони й розглядаються, — за винятком тих, які, хоч і складені первісно в більш давній період, збереглися лише в пізніших копіях. Такі пам’ятки мають, так би мовити, два шари й використовуються, з огляду на цю подвійність, в обох періодах. За приклад можна навести Сл. Єфр. Сир. — пам’ятку, переписану 1492 р. (ранньосередньоукраїнський період) з тексту 1284 р. (давньоукраїнський період); або Іп. літоп., що цитується як фактичний матеріал і для давньоукраїнського, і для ранньосередньоукраїнського періоду.