Найвища святість, частина 5

Продовження. Початок:

Частина 1. Космогонія святости

Частина 2. Про "історію данців" Саксонця письменного

Частина 3. Свідоцтво Герборда

Частина 4. Назва Бога

Назва Божества "Свантевит"

Спробуємо далі перейти до розгляду етимології назви "Свантевит" у світлі наведених досліджень та лінгвістики.

У Саксонця воно має форму "Свантевітус" — записане латинською мовою германомовним автором. Не міг він у сво­їй мові, ані в латинізованій транскрипції зробити різниці між "С" і "Сь", так само, як і між м'яким і твердим "Вь" чи "Вь". Не міг теж записати цієї назви в інших відмінках і додав латинське закінчення "ус" до родового відмінка у звучанні "Свантевіт".

Слово, очевидно, зложене із двох частин, а саме "Сванте" і "Вит" чи, може, "Вид". Перше із них "Сванте" пізнаємо слухом як пізніше українське "Сьвято* — у польській мові "сьвенто". У польській мові затримався виразно носовий звук "єн" після подвійного пом'якшення "сь" і "вь". Не маємо теж сумніву, як звучало це слово у староукраїнській мові. Маємо грецький за­пис цього слова, сучасний Святославові, у Лева Диякона [...]

Отже, записана у "Саксонця" форма із носовим "ан" є найстаршою з усіх відомих нам форм. Нічого дивного, так сама святиня, як і назва, вказує на величну старовинність, і ця форма мусила бути протослов'янською, поширеною на терені усієї Слов'янщини [...]. Отже "Сьвєнт" є похідне від "Сьвіт", так як наш "Свантевит" виявиться сином Сварога — саме сином Найвищого "Сьвітло-Сьвіту", — саме Сварожичем.

Нас не здивує теж, що похідні чи рівнобіжні словоутворення від цього кореня стрінемо також в інших індоєвропейських мо­вах — у санскриті і в мові "Авести", Отже, це слово протоіндо європейське. Дивним дивом стрічаємо цю серію зв'язків знов у тих самих групах, що й "Свар" чи "Дану" — "Дунай".

У санскриті Стрінемо тут, а саме — у найстарших текстах Ріґведи, сло­во докладно того самого звучання, а саме — "СЬВАНТА". Звер­таю увагу, що маємо тут докладно той сам звук "сь", що й у слов'янських мовах. А також довге "аа", що цілком відповідає фактові зміцнення, про яке я згадував вище. Зубна приголосна "н" не може інакше звучати перед зубною приголосною V — як тільки носово. Вона ж і класифікована у граматиці санскриту як "носовий зубний звук". Отже, маємо повну спорідненість фонетичного звучання "Сьванта" — протослов'янської мови і старо- санскритської, або ж інакше — ведійської мови.

При аналізі семантики цього слова стрічаємо, однак, величезну несподіванку. А саме, як я згадував у вступі, стріне­мо тут старше, напевно дохристиянське і напевно первісне значення цього слова.

Отже, Ґрасман подає нам значення як "польфрайх" і бефройндет", себто той, що несе багату поміч, той, що є дружній. Увіходять, отже, у зміст цього слова поняття "дружності" і "доброти", "щедрости" і "несення помочі", в загальному — "той, що несе добростан". Не буду на цей раз мучити читача надто довгими аналізами тексту. Вони зовсім потверджують і навіть поширюють значення, подане Ґрасманом. Воно відповідає теж поясненням цього слова у коментарях Саяни.

Але ж маємо в Ріґведі ще й похідні від цього слова, а саме —   утворене від нього "номен аґентіс" або дієвої особи чи дії, а саме "СЬВАТРА", означає: "той, що творить дозрівання росту", "сприяючий дозріванню", міцний, потужний, а також — Друг- Помічник, Приятель (пояснений словом Мітра!), і врешті сама Сила і Міць.

Наш читач-доспідник не може мати найменшого сумніву, що ці всі означення чудово відповідають істоті Нашого Бо­жества. Його головне свято у часі дозрівання збіжжя, саме після жнив, коли це йому приносять першу жертву із жнив у вигляді оцього на меду спеченого коловаю, яким ціла громада причащається торжественно після принесення Коловаю в жертву, як теж у зв'язку із цим святом відбувалися пророку­вання чи волхвування щодо врожаю в найближчому році. Очевидно, це все у супроводі гімнів і молитов, як це ми бачи­ли в описі Саксонця.

Є ще інші похідні в санскриті ведійському, як "сьватраб гадж" і „сьватрія", які тільки підтверджують вищесказане.

Не маємо також сумніву, що в староукраїнській мові це слово пов'язане із основними своїми коріннями у звучанні "сьвіт", себто те саме, що в сьогоднішній українській мові "сьвітити", блищати, бути ясним, як теж похідний прикметник "сьвета", що так і значить "білий, ясний, блискучий" і відноситься також... до барви коня, і то не абиякого коня, але міфічного Коня, якого Лицарі Ранку Асьвіни подарували Педові, Сьвантевит — як ми бачили — був Божеством Білого Коня.

І врешті слово „СЬВЕТЛАНА" так і значить „Світання". Тут, мабуть, не треба вже доказувати споріднення.

Що й треба було доказати!

Наш Святослав, який так гордо відкинув християнізм, кажучи, що з нього будуть сміятися його хоробрі лицарі, не був Святим у християнському значенні схимника і аскета, людини, що не має жінки і живе у відреченні від світу. Ні, зовсім ні. Це пізніше значення цього слова, і воно у тому пізні­шому значенні аж ніяк не могло стосуватися до нашого прехороброго та улюбленого цілою стоп'ятдесятитисячною ар­мією лицарів Божественного Святослава. Його Святість — це міць, це лицарська Дружність і любов, це готовність нести поміч, це дар приносити достаток, ріст і добростан, це, разом із тим, Світла Радість Життя і Життєтворчість.

Божеством такої Святості був престаровинний Сванте­вит — син Сварога, Вічного Світла і Вічної Святості.

Я вже не буду займатися значеннями цього слова у піз­нішому класичному санскриті, в основному тими самими, ані аналізом текстів, бо самі ж словникові пояснення цілком правильно і майже повністю вичерпують його зміст.

Похідне від "Сьвента" маємо в Авесті у формі "Спента".

Уже Бартоломай мав сумніви, чи можна всюди, де вис­тупає це слово в Авесті, подати просто значення "сьвятий"

—   "гайліг, бо хоч воно й походить від слова „сьвента", але ж тільки умовно означає те, що це слово в пізніших христи­янських значеннях. Коли мова про "Святого Духа", то ця різ­ниця не впадає в очі, якщо не шукати глибини значення. Але якщо її шукати, тоді знайдемо, що цей Святий Дух Авести саме і є Творчим Духом Потуги, Світла і саме Святості. Це ж

Він непримиренний ворог Темряви, Ворог Демонів, Ворог Ду­ха Зла (Аніра Майнію) або Агрімана. Споконвічна боротьба ведеться між цими Духами. Беруть у ній участь цілі світи. Символіку цієї боротьби ми бачили у культі Білого Коня, що на ньому мав Свантевит вирушати вночі на бій із його ворога­ми. Отже, цей кінь мав бути ранком вкритий білою пікою від далекого лету. Так вірили його визнавці, як це засвідчує Сак­сонець. Але ж маємо тут тільки старшу форму цієї Ідеї Спо­конвічної Боротьби Агурамазди із Анра Майнію у вигляді бо­ротьби його Ордену Божественних Сил і Потуг, Духів і Язатів.

Великий Меч, Священний Меч Свантевита був тим са­мим символом, зрозумілим усім його дітям і синам. Священ­ний Меч на боротьбу проти сили темряви ] зла. Звідси теж його найвища Влада.

Може, цей міт звучить для декого сьогодні наївно, для тих, які не розуміють, що Боротьба між Добром і Злом ве­деться споконвічно, щоденно і щохвилинно, що її театром є, перш за все, наша душа, а далі світ та історія. Це за допомо­гою того старовинного міфа наші Прапредки заявили своє місце у цій споконвічній боротьбі Вони — сини Світла і Свя­тості. їхня Боротьба — це споконвічний, даний їм як найвище призначення. Священний Героїзм. Своє ідеологічне завершен­ня чи одну із висот знаходимо у нашому преславному "Сло­ві'. Воно заховалося, щоб поставити перед нами завдання, недокінчене завдання Прапредків, що його довершити суди­лося нам.

Але вернімося до значення слова "Спента" у релігії куль­ту Вогню і культу боротьби у первісній Авесті чи передавестійському світогляді її творців. Отож — уже Бартоломай ве­де дискусію у своєму словнику, чи „Спента" не значить „той. що приносить благодать, приріст і благостан" („гайль"). Але ж подальші досліди цього слова Гершона в його праці "Гімн до Мітри" довели його до завершеності перекладу слова "Спен­та Майнію", себто Святого Миспе-Духа, як "Інкрементапь Спіріт", себто Духа, що приносить Ріст у широкому значенні цьо­го слова. Ми додамо в тому значенні, що ми його стрічаємо в Ріґведі і,., нашому культі Свантевита і в наших іменах, що мають у собі корінь "Свято-": як "Свято-слав" чи "Свято-полк", себто той, що веде Святу Боротьбу.

Але, але ж... тут приходимо до основного висновку моєї праці. Не їздили літаком до Індії наші Праволхви, щоб учитися там міфології і семантики слова "Святість". Не їздили волхви із Руґії чи з прапоселень Слов'янщини до Заратуштри вчити Міф Священної Боротьби Світла із Тьмою. Ворожости із Свя­тістю.

Нічого дивного, що попали ми в неволю, забувши наш великий Заповіт. Але й не слід впадати в розпач. Це був дорогий і жахливий досвід Може, саме сьогодні світ потре­бує саме такої ясної ідеологи.

Разом з відновленою Вірою наших Прапредків ми знайде­мо і цю світотворчу силу в нашій душі, щоб зло і неволю пере­бороти в його світовій боротьбі.

Відновимо тоді величну святиню Свантевита — Божес­тва Святості як світотворчої Потуги.

Це ми сотворимо світ — залунала вже програма віднов­леної Віри. Сотворимо світ із святості. Лише тепер розуміємо цю декларацію.

Заповіт наших Прапредків. Заповіт народів, що одідичили не тільки мову, але саме її найглибший зміст із так званої мовної єдности індоєвропейських народів.

Хто ж вони були, де виросли і виплекали цю свою мову і ці всі такі прекрасні і високі ідеали чи міфи про Сварога, про Сварожичів, про споконвічну боротьбу Лицарського Бога Перемоги із темрявою і Безладом Хаосу.

Хто знайде у собі поклик Сина Світла й Святості, хто відчує себе рідним сином чи внуком Дажбога, Бога Сонця або ж Многоіменного Бога Святості, — той у своїм серці розв'яже цю загадку (...)

У текстах "Книтлінгасаґи" стрічаємо таке пояснення Триглава, якого вважаємо іншим видом Свантевита: "...iserateorumdues, quicumin  expeditionibusibat". Себто: "Він був їхній Бог Перемоги, який ішов із ними у воєнні походи".

Знам'я Бога символізувало його самого Участь Бога в боротьбі даного народу стрічаємо часто майже в усіх старовинних текстах, навіть у „Второзаконії" Мойсея, численну кіль­кість запевнень.

Пригадаймо собі надзвичайну ролю "станіци", себто пра­ора, на появу якого лицарі-оборонці Аркони мусили вийти довершувати найвищого героїзму із повним забуттям про небезпеку для свого життя. Бог був тоді із ними. Боротьба ішла на життя чи на смерть

Пригадаймо собі, що Свантевит часто воював проти сво­їх ворогів, себто сил Темноти, на Білому Коні, на чудово різьбленому сідлі, мав великий меч і бойове спорядження.

Отже, разом із його розумінням як Божества Святості іде його розуміння як Бога-Переможця над злом і темрявою, що зовсім відповідає розумінню святості як творчої і світотвор­чої сили і духової потуги.

Якщо вийти поза балто-слов'янський мовний терен, тоді знайдемо в санскриті старовинне слово "віті". Його старовинність засвідчена хоч би тим, що одне із його значень записане тільки лексикографами. Це слово ВІТІ (довге І) означає — Ра­дість, Свято. Свято, як споживання святочних страв і напоїв. — далі: Світло, Сяйво, і навіть "Сонце", а також "Вогонь Божес­тва Вогню", У множині це слово означає Вогнепоклонників.

У словосполученнях, як Віті-радгас воно значить "той, що дає радість".

Підкреслімо, що всі ці значення мають релігійний відтінок і знаходимо їх у священних текстах Ріг*веди, Айтарея-Браг- манас та в Пуранах. Лексикографічне значення — це саме "Сонце", очевидно, в метафоричному значенні.

У моїх дослідженнях я звик до того, що літургійно-релігійне чи магічно-жертовне значення старовинних слів знаходжу у... Ріґведі. Це, мабуть, дає нам ключ чи хоч би одну можливість для семантичної інтерпретації слова СВАНТЕВИТ.

Це — Радість Святості, Вогонь Святості, це, врешті, Сонце Святості. Можливі ще й інші корені, як „від'' чи „вінд", але ж дивно, що досі вони якісь близькі одне до одного чи пов'язані семантикою. Усі вони скріплюють значення Бога Святості як творчої, активної, переможної, життєдайної і радостедайної Сили і Свідомості Космічного Божества Святості, саме Свантевита.[...]

"Сварожич" — це назва по батькові. Із описів хроніки не маємо сумніву, що цей напис відноситься до Божества Свантевита. Для нас є очевидною різновидність його зображень. Чому це в недоґматичній релігії мали б бути всі зображення одного стилю?

Знаходимо тут ще додаткове потвердження, що Сванте­вит звався також Сварович, і тут можлива помилка в самому записі поодиноких буков, але не цілости слова: Свантавіц і Сваравїц. Сварожич, отже, син Сварога Але ж закінчення „вич" у м'ягченій західньо-спов'янській вимові, передана старонорвезьким „віз", могло теж відбивати різновидність імен по Батькові.

"Свантавіц" могло б бути таким самим чи подібним патроніміконом, як "Сварожич", і могло в народній етимологи зміша­тися із "Свантевит" оскільки слово "вит" перестало бути зро­зумілим. Поняттєво, себто семантично, не було тут ніякої труд­ності, оскільки, нам уже відомо. Свантевит був сином Сваро­га, а це те саме, що сином Святості як сутності Сварога

Тут ми дійшли до моменту, коли лінгвістичні труднощі даються зрозуміти тільки у світлі генотеїзму. Пригадуємо собі наші міркування із розділу про назви Бога. В інтенціонапьному моменті свого значеннєвого спрямування до предмету визначення є те саме інтуїтивне поєднання різних, сказати б, „з'явищевих" проявів Божества, в одну різновидну сутність. Звідси Бог \ Бог-Син, Бог і Велика Мати чи інші уявлення, якими вира­жене наше інтуїтивне прагнення охопити різновидність Богопояви одним метафізичним поняттям Це був довгий про­цес пізнавання Божества, який надалі триває в історії, а сліда­ми якого є оці різні назви Всепроявного БОГА [...].

Ономастика Руґії

Назви місцевостей острова Ругії, відчитані на згаданій уже карті острова Руґії, мають свою вимову. Сімсот літ гер­манізації не стерли численних слов'янських назв:

Wolhin, Presenske, Dranske, Kreptiz, Leblin, Grubonov, Ruschvitz, Kublekov, MedowKrackvitz, Sailentiv, Passtiz. Stedar. Stubnitz. Dubnitz, Gnies, Parehov, Budkevitz, Lussmitz, Lubzov. Voldenitz, VilmnitzНайцікавіша із тих місцевостей має свою проречисту наз­ву SWANTW.

Я навів тільки деякі для прикладу. Звертають нашу увагу такі назви, як от — Свантов, Медов, Дранске, Стедар, які мають звучання далекої доісторичної давності. Деякі з них мають свою відому історію. Так, наприклад, германське за­кінчення, але слов'янський корінь, має назва місцевості не­далеко від Аркони, що зветься „Яромарсбурґ". Прізвище „Яромара" відоме нам із хронік як того зрадника-князя, що воював проти Аркони по стороні данського короля. Нічого дивного, що після перемоги нагородили його правом поселення, яке наз­вав він Яромарс-бурґом.

Із хронік довідуємося також про численні інші прізвища князів із прекрасним старовинним звучанням.

Тут ще широке поле для ономастичних дослідів, але для нашого предмету вони не істотні. Це тільки додаткове свідоц­тво сивої давнини цього слов'янського острова, де наші Прапредки так хоробро боронили свою віру у дванадцятому столітті.

Усе ж таки я наведу декілька з них. Вони характеристичні своїм старовинним звучанням.

Свантібор, Вартіслав, Стоіслав, Теслав (слід думати, що "І" мало ще лінґвальну вимову і з нього розвинулося, або ж воно відповідало чеському Чеслав), Дубислав, Яромар (Яромир), Побигнєв (Побийгнів), Буріслав (Борис­лав), Вислав, Свантополк, Ярослав, Варнута, Сентеслав, Богіслав та інші.

Як бачимо, два із тих прізвищ мають у своєму корені слово "сванте" — Свантибор — себто "борець святості", Бо­рець за святу справу, — Свантополк, у пізнішій староукра­їнській формі Святополк, часто уживане як ім'я князів Воно означає те саме: Священний похід, Святого борця.

Усі ці імена безперечно дохристиянські. Знаходимо їх головно у свідченнях Саксонця. Вони вказують та ще зайвий раз стверджують розуміння Святості як поєднаної із силою боротьби і воєнного походу (полку) і її утвердження в історії.

До цієї групи імен належить і згадуване вже ім'я улюбленого в історії України князя СВЯТОСЛАВА, князя СВЯТОЇ СЛАВИ.

Якщо мова про історичні записи, про сам острів Ругїю, то слід тут згадати свідчення римського історика Тацита.

Як відомо, спираючися на свідчення римських старшин і полководців із другого століття нашого літочислення, Тацит наводить довгий перелік слов'янських племен.

Між ними плем'я Ранів або Руянів, про яких він виразно каже, що вони поселені над морем, себто над Балтійським морем. Не може бути сумніву, що мова тут про Руґіянців.

Але це джерело як і його свідчення надто добре відомі і висвітлені істориками, щоб присвячувати йому більше місця. А однак... справа давности слов'янських поселень не тільки на терені Прибалтики, але і в Північно-Західній Європі ще недостатньо досліджена, а ще менше оцінена в історіографії.

Культ Свантевита, якого прадавність і прапервісність засвідчена самою його назвою, а ще більше теологічним зміс­том, стоїть як непорушна скеля, як могутній свідок високого Духа Релігійної Культури наших Прабатьків, що в культі Сван­тевита вбачали багатойменного і багатовидного Сина Свя­тості, Сина Прабатька Космосу, Сварога.

Висновки

Так, висновків треба. Маємо перед собою величезний матеріал фактів. Маємо перед собою цілу добу боротьби двох світів: церковно-християнського і народно-слов'янського.

Церковно-християнський світ озброївся в динамічну по­тугу т. зв "Святої Римської Імперії Німецького Народу" ("DasheiligeromischeReichder  deutschenNation"). Рим і воюючий християнський універсалізм, заснований на традиціях римсь­кої імперії, знайшов добре знаряддя і збройне рам'я для своєї спроби установлення світового тоталітаризму. „Поганські" народи мають бути навернені або винищені. Навернені — це значить упокорені мілітарною силою і підлеглі світсько-цер­ковній владі держав завойовників. Це означало також грабу­нок святинь і майна завойованих, установлення десятин на підкорених землях, а далі — тілесного рабства. Це також ріст і експансія націй пануючих і завойовників.

Германські племена і народи, войовничі і без того, знай­шли тут виправдання своїх завойовницьких і загарбницьких походів на цілі століття.

Найповнішу картину цієї німецько-германської експансії на схід знаходжу у солідній і чесній науковій праці Джеймса Томпсона п.з. „Феодальна Німеччина", виданій Університе­том у Чікаго, у 1928 році, а зокрема в її розділі п.з. "Навернення слов'ян*. (Тhompson James Westfall: Feudal Germany, Univ. of Press , 1928. „Тhe Conversion of the Slaves").

Праця заснована головно на самих же німецьких джере­лах і треба дивуватися, що так мало із її висновків знаходимо у т. зв. "історіях світу", а навіть в історіях поодиноких наро­дів. Період розбійницької експансії германських народів, замаскованих благословеннями Риму на "святість імперії" повинен би бути забутий або прихований.

Тим часом західнослов'янські племена і народи, надбалтійські слов'яни, як і балтійські народи, протиставили довгий і рішучий спротив смертельній загрозі. Шлях цього спротиву позначений відомими і невідомими кривавими погромами, паленням святинь, святих статуй, винищуванням народів і тривалими завоюваннями здобутих теренів.

"... Це їм зробите: вівтарі їх порозвалюєте, а стовпи їхні порубаєте на дрібні кусочки, а гаї їхні свячені вирубаєте, а різьблені їхні статуї вогнем попалите" (Мойсей, V. 7. 5.).

На шляху цього походу знищення і завоювання упав у історії хоробрий нарід Прусів, а їхня земля стала твердинею германізму. Кривавий тевтонський Орден Хрестоносців за­кує в залізні диби Литву і Литвонію. Тут ще далеко не все витягнуте на світло денне, Наші джерела, наведені у цій пра­ці, мали засвідчувати тріумф воюючого християнізму над т. зв. "поганами". Із панегіричних історій цих походів постає пе­ред нами всього декілька картин і декілька відомостей про їхню віру. Не були вони призначені ані на звеличення, ані на свідоцтво, ані на вивчення цієї знищеної віри. Навпаки, наве­дені згадки мали засвідчувати славу здобичників і мудрість тих, що ведені жорстоким фанатизмом, наштовхували амбі­ції і жорстокість своїх князів до злочинів, убивства народів і їхньої віри. Отже, помимо їх бажання устає перед нами струн­ка і монументальна велич, сонячна осяяність і натхненна високість віри і мудрости наших Прапредків Устає, щоб ніко­ли не погаснути, осяйна постать Свантевита.

І те, що перше впадає в око при зустрічі із цим Божес­твом, це сама превисока і навіть сучасна теологія і теогонія його постаті. Під час пізнішого цькування старої нашої Пред­ківської віри християнські пропагандисти усе воювали заки­дом, що ця віра була примітивна, анімістична, обожнююча "мертві стовпи" чи якусь там обмежену "силу" т, зв. "приро­ди". Ця "природа" за вченням християнського дуалізму мала бути "мертвою" і „бездушною". Т. зв. „погани" почитали щось „мертве". Іхні статуї мали б бути самими „богами" — писани­ми згірдливо з малої букви.

Їхній же Бог, себто Бог християнський, як вони вчили, це мав би бути єдино-живий Бог, який мав, навіть, як чоловік, зійти на землю, вродившися непорочно із лона матері одного народу. Так немов би вже хочби стара грецька віра не вчила про синівство Боже численних героїв від їхніх живих і чоловікоподібних Божеств. Щобільше, численні великі старовинні народи вірили у своє Божественне походження. Стрічаємо в історіях теогонію численних націй в історії. У тому числі укра­їнці вірили, що вони є внуками ДажБога. Не самим "деревом" і не самим "стовпом" був, отже, їхній Дідо.

І не просто "сліпою" і "мертвою" "силою природи" був їхній Божественний Дідо, але свідомою світотворчою і жи­вотворчою Бого-Істотою, Творцем усієї Всеживої Вселенної, а в ній людини чи нашої нації.

Але ж такими вигадками і нісенітницями зогиджували християнські апологети, чи лак пропагандисти, уявлення старовинні про Божество, і їм удалося упродовж століть закріпити такий ненауковий, недійсний і викривлений погляд про ро­зуміння Божества старовинними дохристиянськими віруваннями. У такому образі доказом сили їхнього власного Бога мало бути те, що статуї були порубані, і це сталося безкарно: Дивіться! Нічого не сталося! Наш Бог дужчий! Такі "арґументи" виразно стрічаємо в наших текстах чи теж у хроніках християнських монахів старої Руси.

Не впав вогонь із неба і не запалив землю під погромни­ками. їхній Бог, Єгова чи Христос, сильніший! Стрічаємо часто в історії християнізму цей арґумент там, де руйнуються Свя­тині. Чи бачать християни сьогодні силу цього арґументу, ко­ли то їхні власні святині руйнуються в ім'я безбожницького ленінізму? Невже знищення народу і його віри є непомильною познакою святості чи правди завойовника?!.. Тільки Шевчен­ко пророкував, що "сонце стане і осквернену землю спалить". Чим же ж була вона осквернена, як не злочинами насильства народу над народами?

Але не будемо ще тут розглядати філософії історії у світлі вчення про історичну карму народів. Не будемо теж увіходити в оцінку концепцій „природи" і світу в системі християнізму.

Ствердимо натомість виразно, що у світлі наведених дже­рел у відношенні до концепції Свантевита стрічаємося із Бо­жеством високої теологічної дійсності.

Це Бог Святості, — а Святість, як я вже вказував, є основним атрибутом Бога та самою його сутністю.

„Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!" — моляться християни.

І так теж молилися вже споконвіку наші Предки, а їх розу­міння Святості було куди глибше, живіше і світотворчіїле, ніж у світозаперечливій і сівітовід верненій системі христирнізму.

Свантевит — це Бог Святості, І тут першим питанням для порівняльного вірознавства повинно бути питання, що є Святість? Яка це Святість лежить в основі розуміння атри­буту Святості Бога? Яка її природа, бо ж християнська теоло- гія знає кілька її видів чи значень.

Такого питання наука, а головно християнська теологія, собі не завдала. І всупереч самій назві та істоті було "здеґрадовано" Божество Свантевита до типу "поганського" у жах­ливому спрощенні цього розуміння, із виразними елемента­ми знецінення і зневаги.

Я вже стверджував, що Святість Свантевита не дасть­ся вмістити у християнсько-церковне розуміння цього по­няття. Може, найближче ще є поняття "Санктум Авґустум" ("SanctumAugustum") — себто "Святість Блаженної Щасли­вості", але й це поняття не віддає Активної, Космічної, Тьмоборчої Святості Свантевита. Це не стан Душі Людської чи Душі Людиноподібного Божества. Це стан цілого Всесвіту!

І вже тут треба впасти на коліна перед Космічною Велич­чю такого розуміння Божества. Навіть християнські теологи нашого часу пізнають, який маленький, який анахронічно об­межений у часі і просторі є той малесенький світочок, який упродовж століть затискав хочби поняття "нескінченого сві­ту", видвигненого в історичних часах теологією Джордана Бруна, спаленого на вогнищі після семи літ ув'язнення за "єресь" "поширити світ".

Старовинне розуміння Всесвіту нашими Прапредками бу­ло вільне від теологічних обмежень. Нескінченний Світо-Світло-Духовий Простір над нами — це Сварог. Його діюча, про­явлена Світло-Істота у нашому світлосвіті — це його Син Свантевит чи, точніше, його сини із різними назвами.

Що більше! Уже в нашому сторіччі з'являється в науці наукове поняття астрофізиків, які побіч "Світу" потребують поняття ще незрозумілого для них "Протисвіту".

Це Свантевит веде якусь невидиму Космічну Боротьбу із тим "Протисвітом" модерної науки.

Дозволю собі навести тут ще додаткове джерело хроні­каря Еббона до цих моїх стверджень теологічної натури.

Бупо для Еббона, а також для пізніших, важливим питан­ня, що означають три голови Триглава у Щетині. Еббон запи­сує вирішаючу відповідь: "...summum eorum deumtriahaberecapita, quoniam triaprocuratregna, idestcoeliterraeetinfermi"(Hilferding, 167). Один із найстаріших хронікарів, ще не зіпсо­ваний пізнішою пропагандою, засвідчує безпосередньо висо­кий теологічний характер Триглава. Тригпав — це Бог Богів із Щетина. Це різновидність розуміння Свантевита, пізнавано­го в іншому аспекті. Він має три голови, "бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля".

То це тобі не вітер, ані не повітря, ані не стовп, марний пропаганд истичний брехуне! Це навіть не лютий Демон одно­го народу, що хоче цілий світ завоювати через знищення Ні! Це теологічне Божество "пар екслянс", що володіє трьома світами, видимими і невидимими.

Свантевит воює не з марними дакцями, — але з його ворогами, з ворогами Космосу і Психо-Космосу, — з ворога­ми Світла і Світу — із невидимим ворожим Протисвітом, іс­нування якого відкривають при кінці 20-го століття. Його Кінь і Меч — це тільки уявні символи Сили Володаря Всесвіту. А цей Видимий і Дійсний для нас Усесвіт є Сином Сварога.

Свантевит є також Сином Бога. Але не марним єдиним Чоловіком, якого Батько посилає на самозатрату, щоб ряту­вати непослушних мурашок людського роду. Сварог і Сванте­вит — це Божества Космічного Розміру і Космічного Ладу. Людина утратила разом із старовинною вірою оце величне і світотворче відчуття величі Живого Космосу Іі свого в ньо­му місця та зв'язку із ним.

і хоч Усесвіт сьогодні більший, ніж уявляли собі наші Пред­ки, але, може, він тільки більше вимірний, бо все одно вони уявляли його безконечним, — то все ж саме сьогодні схиля­ємо нашу горду козацьку голову в поклоні перед Божеством Всесвіту — Батьком і Сином.

Еббон, складаючи своє свідчення, напевно не сподівався, що воно послужить для спростування пізнішої забріханості християнської пропаганди проти старої віри слов'янських на­родів, буцімто вона була чи не найпримітивнішою в Европі. На жаль, за цією пропагандою пішли численні науковці і дос­лідники, які не доглянули ні глибини, ні висоти утраченої віри як душі народу, і верзли про анімізм, примітивізм чи обожню­вання самих сил природи.

Саме цю відрізану чи відрубану голову Триглава було вис­лано папі Римському як тріумфальний трофей здобичників, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів. Я завдав собі даремного труду шукати її в каталогах скарбів старовинного мистецтва Ватикану, Я знав, що моя праця даремна, але для наукової докладності мені потрібне було і таке ствердження. Цю відрубану голову Божества не посилали туди для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу, історія не записує такого злочину як "деіцид", хоч вона добре знає геноцид [деіцид — дослівно "боговбивство": від Deus — Бог і cido— вбивати. — Ред.]. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Руґії без знищення її головної святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії.

А найважливіший висновок для нас, для тих, що в глиби­ні прадавності шукають міцного коріння для росту у висоту сучасної історії — це наступне.

Ми не забудемо з'явища Ордену трьохсот лицарів на до­бірних конях, мабуть білих, що бережуть Святиню, боронять у світі Правду і Волю, а разом із тим, і життя свого народу. Сьогодні їх завдання значно ширше, бо ж Лад, Законність та Ієрархію треба установити в цілому світі.

Блискуче підтвердження моїх висновків про Єдино-Божество слов'янської віри у формі генотеїзму знаходжу в яс­кравому твердженні Гельмольда, яке, з уваги на його надзвичайну доказову вагу, наводжу в оригіналі та в перекладі

Латинський оригінал: “Inter multiformia vero dearum numina. quibus arva, silvas, tristitias atque voluptates attribuunt, полdiffttenturunum deum in celis ceteris imperitantem, ilium prepotentem celestia tantum surare, hos vero distributis officiis obsequentes de sanguine eius processisse et unumquemque eo prestantiorem, quo proximio-rem iJli deo deorum". (HeJmondiChron. Slavorum, 183). У перекладі: "Поміж многовидними появами Божеств, яким приписують володіння полями, лісами, жалощами чи розко­шами, не бракує їм віри в Одного Бога, який у небесах воло- дарствує над усім іншим. Цей Премогутній Бог володарює саме над небесними Істотами, а вони виконують призначені їм обов'язки; а походять вони із його крові, і кожний із них тим визначніший, чим ближчий вік до цього Бога Богів (Гельмольд: Слов'янська хроніка, 183).

Не можна ясніше. Існує Один Бог, Володар на небесах і над усіма небесними Істотами. Усі вони наділені Владою над якоюсь Потугою світу — як Поля і Ліси, чи як Психологічні Потуги Страждань і Розкошів.

Усі вони є Аспектами Однієї Волі і Однієї Потуги. Найвищий Бог є Многопроявний і Многопотужний. Усі ці Божественні Істо­ти постали із його Єдиної Крови. Кров — це Таїнство Сімені і Розроду. Таїнство Множества і Єдності. Одне із найбільших Таїнств для всього Первісного і Теперішнього Людства.

Між цими Многовидними Божеськими Істотами існує Іє­рархія Постання. Є ближчі до його Небесно-Висотної Істоти і є дальші походженням. Але всі вони наділені та є виявами його 

Божественної Потуги (...).

Як його звати? У моїй праці про Найвище Світло я дока­зав, що його людське, праслов'янське ім'я звучало „Сварог".

Найближчий його Син — Сварожич — зветься у наших текстах Свантевит, Але мав він і інші назви, і інші Потугопрояви, які вбачали основою його назв і його Істоти. Ми пізнали Істоту Першого Сварожича, Дієвого Володаря Світів і Духо­вої Сутності Всесвіту.

Чи ж треба ясніших доказів? Гельмольд, як теж ні один із наших авторів джерельних документацій, не був прихильни­ком старослов'янської віри і не був заінтересований у Ті пох­валах. Навпаки, — повторюю, — основний закид для розби­вання цієї віри був раціоналістичний закид її сповідної многобожественності.

А ось стрічаємо пряме і явне, як теж рідкісне чи винятко­ве ствердження про саму теологію і теологічну ієрархію єдинокровних Небесних Істот, від Батька ісходящих.

Свідоцтво не є єдиним. Тут пригадаю моїм читачам і дос­лідникам свідоцтво Прокопія, наведене вже Костомаровим у скороченні, а мною у довшому тексті у праці про "Дунай, Дніп­ро і Дністер".

Пригадую: "Вони вірять в одного Бога, творця блискавиці і громів, який є Володарем усього Світу, і жертвують йому волів та інші жертвоприношення".

Щобільше, Костомарову було відоме наведене місце Гельмольда, хоч наводить його тільки у нотці. Я вже ствер­джував, що знаменита праця Костомарова, спалена мос­ковською цензурою, заслуговує на перевидання і докладне вивчення.

Що ж бачимо? На двох кінцях слов'янського розселення у двох епохах стрічаємо те саме свідоцтво про Єдино-Божество слов'ян у вигляді генотеїзму.

У Прокопія, який мав діло із старовинним українським ли­царством, висовується саме Перуновладність Істоти Найвищого Бога, його Бойова Владо-Поява у світі Але ж і Свантевит має свого Білого Коня і Меч, щоб вів він свої бої у Небесах Найвищих Наші історичні бої на Землі були відбиткою того Космотворчого Бою, що творить Світлий ДОБРОЛАД,

Різно називали віщуни те, що є Одне.

Ось на скелях Ірану викутий у гранітах наступний напис: “Baga vazraka Auramazda hya imam bumim ada hya avam acmana ada hya martiyam ааа". У перекладі: "Великий Бог є Агурамазда, який дав (створив) цю Землю, який дав це Небо який дав (створив) Людину". Тут Найвище Божество зветься Агура- Маздою, у молодшому тексті — Аура маз дою, а це значить Божественне Добро і Світло.

Хто ж не побачить тут поза іранською мовою ту саму Бого-Істоту, що зветься Сварог, Свантевит, Агура-Мазда чи Перун. чи ще іншими іменами

В написі на скелях стрічаємо назву Ваііа — Бог. І цей напис веде нас до дальших дослідів над сутністю Бога і його розуміння народами в історії людства. І це саме, що досліди над численністю його назв і над Єдністю Многопроявних По­туг у Космосах. (Мультіформія нуміна!)

А в наших хроніках! Монахи, що їх писали, були так спов­нені богопротивною ненавистю до старої української віри, що не залишилося нам нічого із лам'яти про них, окрім декількох назв у перечисленні т. за. „Володимирових Богів". І тому ми мусіли шукати слідів нашої правди і віри у чужих, хоч також ворожих джерелах.

Але є і далекий відблиск цієї правди і в одній із наших хронік, саме в місці, де, при нагоді наведення Хроніки Малали, автор здобувся на вбогий коментар і поверхове зіставлення деяких грецьких назв із староукраїнськими. При цій нагоді згадує він про Сварожичів. За цією хронікою Дажбог — це також Сварожич, себто син Сварога. Але розгляд цієї хроніки може бути предме­том дальших дослідів, які мусили бути підготовані моїми поперед­німи працями відносно старослов'янської і староукраїнської віри. Будемо займатися преулюбленими Синами Сварога, однієї крові із ним та із нами, онуками Дажбога Сварожича