Волхви

Усі давні суспільства мали чіткий кастовий поділ. Як писав В. Шаян, "Інституція каст забезпечує лад та ієрархію" (1.870), Волхви, воїни, землероби (ремісники та ін.) - аристократія, інтелігенція, народ, як колись, так і нині, відповідають трьом основним видам діяльності суспільства: вольовій, розумовій та чуттєво-емоційній Українська духовна верства мала в давні часи, можливо, той же статус, що в Індії брагмани ( жерці, представники вищої касти) Каста брагманів представляла, ідеалістичні, творчі елементи історичної спільноти.

У слов'янських народів, у тому числі й українців, існувала ще й своєрідна підпорядкованість самих жерців: кожне племя чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який відігравав головну роль порадника у вирішенні державних справ (при князеві), бо всі важливі справи в князівствах вирішувалися на княжих радах, в яких обов'язково брали участь найшановзнішї волхви.

Виконавці язичницьких релігійних обрядів мали різні назви: волхви, кудесники, жерці, а також - чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі та ін. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними обов'язками. Літописи донесли нам відомості про те, що князь поєднував світську і духовну владу, коли розпочинав загальнодержавні богослужіння, клав першу борозну, звертався зі Словом до воїнів перед битвою тощо. Етимологія слова князь свідчить про спорідненість його з поняттям волхв, жрець, священик (наприклад, польське ksiaze - князь, ksiadz-"католицький піп", ксьондз - 2.1(.475).

Князь у свідомості давніх слов'ян мав значення голови роду, батька. Відомо також, що в доісторичні часи роль жерця в родині виконував батько, дід чи прадід, тобто найстарший в родині. Пор., наприкпад, назви священика, які побутують і нині - "отець", "батюшка". Б. Кравців у своїй статті "Мітологія" писав: "Скити мали статуї чи фігурки своїх Богів, і, за свідченням Елія Геродіяна, називали ці фігурки попами ( грецьке попос - назва для Богів і духів)" (3.8). Вірогідно, до цього ж ряду можна віднести ім'я скіфського божества Папай (Батько), який, за Геродотом, ідентичний Зевсові Така взаємоперехідність імен Богів, жерця, князя і батька (діда) родини стане зрозумілою, коли звернемо увагу на обрядову мову жерця від імені Богів: Герборд описав зустріч жерця Яровита з селянином у лісі: "Я Бог твій,- вимовив жрець, я той, хто одягає поля зелом і ліси листям; дає приплід череди і все, що служить для користі людини: все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю у тих, хто не визнає мене" (4.30),

Свої пророкування волхви чи жерці також могли виголошувати від імені Богів, ніби передаючи їхню пряму мову. У "Велесовій Книзі" знаходимо звернення Богів: Перуниці, Сварога, Матері-Слааи та ін. до народу. Наприклад, мова Вишеня є водночас і пророкуванням і повчанням:

"Се бо Вишень іде по хмарах до нас і каже: "Діти, городіть град ваш і кріпіть його, бобудете оточені по весні ворогами, і боротьба ваша буде люта і кріпка. Оце Сварог послав мене до вас, сказавши, що будете мати Сили Небесні ошую і одесную ваших, і також казав, що ви недбало ставитесь до Богів, і так бо є самі перед ворогами"{дощ.15б).

В жіночих святилищах (присвячених Богиням, покровителькам жінок) духовними особами були жінки-волхвині. В фольклорі зберігається назва волхва (жін. рід від волхв). Так називали жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє тощо. Відомі й інші назви: потворниця, потвора, що означало ту жінку, яка "творить чудеса". Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом християни надали йому цілком протилежного значення - негарної бридкої істоти. Про волхвинь як про "богопротивних" жінок писали християнські попи в своїх настановах, як сповідувати людей у церкві: "А ще волхову водил еси в двор или к ней еси ходил" (6. №3);"Иже ворожила еси з бабами богумерзкая"(6. №10); "Или сумеешь волшебные притворы" (6.№15). В Номоканоні Івана Постника читаємо: "Аще жена некая чародеяние ухитрившая и к волхвам и чародеям ходившая, и аще уб бесам послужи и призываниям бесовским,- вся лета живота своего без причащения да будет, токмо к смерти да причастится" (7.149). ( Тут усі виділення наші). Отже,слово волхова, чародеяние ухитрившая, призивание бесовское та ін. свідчать про певні язичницькі обрядодії - "волшебные притвори", які засуджувалися християнською церквою і, на здійснення яких накладалися певні покарання чи обмеження, в даному випадку - позбавлення християнського причастя на все життя. Були і сильніші покарання, а саме тілесні катування, які іноді закінчувалися смертю. Так, патріарша грамота на заснування Львівського братства 1586 року наказує: "А, якби в котрому місті чи селі була чарівниця або ворожка - сосуди диявольські,-або волшебниця..., да істребиться от церкви, і тих, котрі Дияволом прельстившись, до чарівниць і ворожок ходять - відлучайте! (8.III.602).

На думку Є. Анічкова, Богиня Мокоша мала пряме відношення до жіночих таємних знань, чародійства. Тому попи запитували жінку: "не ходила ли к Мокоше?", що означало: "чи не ходила до чаклунки?"(9.276)

Те, що жінки часто зверталися до волхвинь, чаклунок по допомогу у всяких родинних справах (знайти чи повернути чоловіка, викликати його кохання, вилікувати чи зміцнити дитину, допомогти завагітніти безплідним) засвідчено в багатьох документах. Ось як "Домострой" (1649 рік) засуджує таких жінок: "З дитинства почне вона у проклятих баб обавничества навчатися і єретицтва шукати, і запитувати буде багатьох, як би їй заміж вийти і, як би їй мужа причарувати на першому ложі і в першій бані; і знайде обавників І обавниць, і волшебство сатанинське, і над їжею буде шепотіти і під ноги підсипати, і в узголів'я, і в постіль вшивати, і до штанів пришиваючи, і над чолом втикаючи і всяко прилучившись до того промишляти, і корінням і травами примішувати - і всім цим над мужем чарує".

Традиції жіночих чарувань беруть свої початки в глибині віків. У "Велесовій Книзі" зустрічаємо слово кудесниці (жін. рід від кудесник): "...чарівниці, які в лісах були, взяли мечі і пішли з раттю. І побачили кудесниць, які чудеса великі творили. І із праху, кинутого до небес, встають Раті Небесні, і ті течуть на ворогів і могилюють їх. І тамо бачимо птахів великих, що летіли на нас, а кинулися на ворогів" (5.дощ.14). Ця, на перший погляд, поетична гіпербола могла мати й цілком реальну основу - завдяки чаклунству (певним обрядодіям волхвинь), піднявся військовий дух воїнства і вони отримали перемогу над ворогом.

Про незвичайні знання, уміння лікувати, розуміти закони природи і космічних світил, якими володіли жінки-чаклунки, збереглися хіба що легенди. Писемних доказів цього мало, та й те, що є, носить характер християнської критики, осуду тощо. Хоча деякі історичні приклади свідчать про виконання жінками функцій верховних жриць: "У скіфів... там, де влада переходила до рук цариці, вона здійснювала і громадське богослужіння, при ній були діви, зобов'язані прислуговувати при обрядах жертвопринесення". <8.11.55-56).

Серед предметів культу, знайдених археологами, можна назвати деякі атрибути волхвинь та волхвів. Це крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних та люнарних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями), дзвіночки, жертовні ножі, жертовний посуд, пряслиця, кістяні писала та ін. Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, підвішеними на ланцюжках до конічної основи. При ударах палицею об землю ці дзвоники створюють ритмічний дзвін - вірогідно, подібні палиці з навершями служили для закликання духів-помічників або використовувалися в обрядах з іншою магічною метою.

У Києві неподалік від Софіївського собору знайдене пряслице, що датується ХІІ-ХІІІ ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить про його цінність для власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з'являються ще в пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню священність - не просто як знаряддя праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі прясла мають астральні знаки (Сонця, Місяця, Сузір'їв) або календарні, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім'я власниці - волхвині-відунки, визначної особи (10.297-300), хоча є, звичайно, і прості прясла без візерунків, які використовувалися за прямим призначенням (настромлювалися на край веретена, щоб не спадало прядиво).

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним "оком", через яке дивилися на Сонце й Місяць, М. Чмихов навів народні загадки: "Із вікна у вікно - веретено", або "Лисий жеребець через прясла глядить", що означає відповідно - сонячний промінь (який проходить із вікна- Сонця у вікно-око у вигляді веретена), і Місяць ("лисий жеребець"). Такими священними, астрономічними і лікувальними властивостями наділялися всі предмети, які мали отвір (особливо круглий): пряжки, кільця, топірці, камінці з дірочкою (тобто пробиті блискавкою, '"перунові стріли'') (10.341-342).

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий портрет жерця Миробога з бушівського святилища, а також зображення деяких волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під 1071 роком вміщена мініатюра - зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою.

Чимало язичницьких термінів були перекручені християнськими попами з метою висміювання язичницьких вірувань і звичаїв, які вони назвали "срамними", "бісовськими". Досі слово біс пояснювалося тільки з точки зору християнського світогляду: "чорт", "нечиста сила" тощо. Його найдавніше значення-індоєвропейське - "блищати, світити", (2.1.201).

Вірогідно, бісами називалися служителі язичницького культу, які виконували функцію запалювання ритуального вогнища, тобто "світили" на жертовнику. Пор,; споріднені слова біситися, біснуватися первісно означали ритуальний стан жерця під дією ритуального (хмільного) напою, що супроводжувався пророкуваннями чи магічними заклинаннями. Пор. також назви наркотичних рослин, з яких виготовлялися обрядові напої: бісина, бісдерево та ін. З часом, за християнською традицією, бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв та ін.): бусурман, басурман, бісурман (2.і.202).

Негативного значення християнство надало також слову жерти, що первісно означало "приносити дари Богам", тобто спалювати дар на вогнищі, на жертовнику. Можливо, й джерело (жерело) мало значення жертовника - місця, де перебуває Бог і куди приносять жертви. Етнографи повідомляють про звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, бо у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння, жертвопринесення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх богослужбах, жертвопринесеннях, обрядових іграх, тризнах тощо. За зоряним Небом волхви визначали і встановлювали строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них І такі, що мали велику чаклунську силу впливу на погоду. Таких волхвів дуже цінували в народі, називаючи "облакогонителями" за їхню здатність викликати дощ або спиняти бурю з допомогою ритуальних дій і заклинань.

В Київській Русі були поширені застібки з пряжками (фібули), які слугували не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, ювелірних прикрас, що мають типову язичницьку символіку, якою ще довго після насильницької християнізації живилося давньоукраїнське мистецтво. Ці символи ще були зрозумілі новонаверненим християнам, але наступні покоління використовували їх тільки з естетичних уподобань, бо вони притягували своєю самобутністю.

В середовищі волхвів творилися стародавні перекази, міфи - так звані кощуни. На думку І. Срезневського, кощуни близькі до "басен" (байок): "Одні гудуть, інші бають йому і кощунять" (11.105). Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях, дудках тощо. Отже, кощуни виконувалися у супроводі музики (можливо, співалися або промовлялися речитативом як кобзарські думи). Кощунник • виконавець цих творів. В язичницькі часи "кощунствувати" чи "кощунити" означало - "виконувати кощуни* (пор.: "колядувати" - виконувати коляди). У науковій літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Руські книжники XI - XII ст. перекладали грецьке слово міф слов'янським - кощуна. Співці-кощунники, а пізніше лірники й кобзарі, пробуджували генетичну пам'ять народу про Рідну Віру. Недаремно християнські попи оголосили кощуни крамольними, перекрутивши значення цього слова на негативне - "оскверняти святиню" (2.111.71). Маємо усі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні кощуни та байки (басні) - зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були винищені християнством. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися ці тексти, вже знайдено чимало - це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді казкових звірів чи орнаментальних переплетень). Нині стає відомо все більше фактів, які засвідчують наявність писемності в Київській Русі задовго до "місії" Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнізованих літописах давніші записи, що вносилися ще з язичницьких списків (наприклад, гіпотеза М. Брайчевського про Аскольдів літопис, уміщений в "Повісті врем'яних літ").

Знання про волхвів як духовну верству зберігається зрідка й в українському фольклорі, але такі згадки вже поодинокі: На горі, на кам'яній, Щедрий вечір, добрий вечір! (приспів) Влохи кують, терем будують, З трьома верхами, з трьома вікнами. В первім віконці - яснеє Сонце, В другім віконці - ясний Місячик, В третім віконці - ясні Зірочки.(12.122) В інших зразках цього сюжету замість влохів (волхвів) знаходимо: "дідки старенькії', які вже "варять воски жовтенькії"(13.28). Подібний сюжет російської лісні передає сцену жертвопринесення козла, якого волхви збираються різати, тобто приносити в жертву. Вірогідно, що білоруська колядка про "дідків стареньких" вже є пізнішим переробленим варіантом, де язичницька жертва замінена християнською (воски для свічок).

В літописах знаходимо відомості про існування окремих волхвів упродовж майже цілого тисячоліття після християнізації. Рукописний збірник ХУ століття зазначає, що "гріх є до волхвів ходити, запитувати, або в дім приводити, або чари діяти". За цей гріх церква накладала покарання: "епітимьї 40 днів, поклонів по 100 на день", "гріх є діяти чари будь-які в питті - епітимьї 5 років по 100 поклонів на день; гріх є носити наузи (язичницькі обереги) - епітимьї 40 днів по 60 поклонів на день" (8.III.602).

Про розправи над язичницькими священиками збереглося небагато свідчень, але й те, що є, вражає своєю жорстокістю. Відомо, що в 1227 році князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) спалив живцем чотирьох волхвів (14.42). Десятки волхвів знищив московський цар Іван-Грізний, незважаючи на те, що сам неодноразово звертався до їхніх послуг. Цей фанатичний християнин, будучи хворим, не вважав за гріх звернутися до волхвів заради власного зцілення: він закликав до себе близько 60 волхвів з усіх сусідніх земель. Волхви предрекли день його смерті. Коли цей день настав, царю покращало, і він наказав "за брехню" стратити всіх волхвів, яких досі тримав у в'язниці. Одна з волхвинь перед стратою зауважила цареві, що "Сонце ще тільки зійшло..." Щоб заспокоїтись, Грізний сів грати в шахи, але... змушений був відправитись "на лоно Авраама".

Московська деспотія відзначалася особливою нетерпимістю до язичницьких знань. Цар Федір в грамоті до Слов'яно-греко-латинської академії говорить про заборону таких предметів "найпаче же магіи естественной и иных, таким не учити и учителей таких не имети. Аще же таковые где обрящутся, и они с учениками яко чародеи без всякого милосердия да сожгутся". Далі він наказує не тримати "волшебних чародейних, гадательних и всяких от церкви возбраняемых книг и писаний, и по оным не действовал и иных тому не учил. У кого же обьявятся такія богопротивныя книги, тот вместе с ними без всякого милосердия да сожжется".

Але, незважаючи на ці покарання, люди продовжували користуватися не тільки "чарівними" книгами, але й дієвими послугами волхвів. Згадки про це знаходимо й в інших документах. Наприклад, у грамоті Мисаїла до Никодима, написаній у кінці ХУІІ ст,: "Да в городах же и уездах бывають чародеи мужского и женскаго полу и волхвованием своим и чародейством многих людей прельщают. Многие люди тех волхвов и чародеев в дом к себе, к малим детям и к больным младенцам призывают, а они всякое волхвование чинят, и от правоверия християн отлучают" (15.28).

Про імена волхвів знаємо мабуть ще менше, ніж про їхні функції, статус, знання тощо. Деякі імена відомі з літописів, хоча іноді важко встановити належність їх до того чи іншого етносу. Літописці неохоче писали про це, вважаючи, що про язичників і волхвів знають всі "через безліч їх"(16.522).

До нас дійшло небагато імен руських волхвів, жрець Миробог, зображений на Бушівському рельєфі; "высший над жреци славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей", який боронив язичницькі святині в Новгороді (171.112-113). Знаємо й волхвів укрів із "Велесової Книги": "І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословен і так сказали русам: "Не творіться на дар той", тобто "не приймайте грецьких дарів"(дощ.25).

Мабуть, говорити про певні інституції волхвів як стану (чи касти) в Україні протягом останнього тисячоліття не маємо підстав - надто вже жорстоко з ними розправлялися християнські суди, що засвідчено в документах багатьох судових процесів проти чаклунів, чорнокнижників, єретиків тощо. Можна припустити, що знання язичницьких духівників передавалися від батька до сина, від матері до дочки або взагалі до учнів, тобто передача знань була суто індивідуальна. Так, Афанасьєв, посилаючись на Верегина, пише, що в Архангельській губернії "існує навіть переконання, що таємна наука волхвування зберігається постійно в деяких родинах, передаючись у спадок із роду в рід - від батька до сина" (8Л.59).

Волхвівство в українських землях також пройшло довгий складний шлях свого виникнення і становлення, існувало довго в несприятливих умовах боротьби християнства з традиційною етнічною вірою та залишилося частково в деяких родинах, іноді у досить двовірському (синкретичному) вигляді.

Розвиток волхвівства мав кілька стадій. Первісно мати - господиня дому, хранителька домашнього вогнища здійснювала функції головної жриці в родині. Домашнє вогнище (піч) було першим жертовником, на якому готувалася їжа, біля якого говорилися магічні заклинання.

3 переходом від матріархату до патріархату ці функції переходять на батька - голову родини, або найстаршого чоловіка (діда, прадіда). З виникненням суспільних відносин і племінних об'єднань, а згодом і держав, виникає потреба у публічних богослужбах. Ось як пише про це О. Афанасьєв: "подібно жо того, як поруч з родовими вогнищами виникає уявлення про племінне і всенародне вогнище, полум'я якого вшановується однаково всіма окремими сім'ями і родами, так поруч з господарями, охоронцями родинної єдності і служителями батьківських Богів у тісному колі родичів, великий князь користується усіма правами верховного жерця, служителя перед вівтарем того священного вогню, який був очевидним знаменням народної єдності. При здійсненні громадського богослужіння, він з'являється попереду, як пастир народу" (8.II.53-54).

Не зважаючи на переслідування офіційною християнською церквою язичницької обрядовості, знищення волхвів, спалення релігійних книг, руйнування храмів і священних гаїв, потреба в них не зникла Народ зберігав більшу довіру до давніх батьківських релігійних обрядів, здійснювати які вже не було кому, та й не було де Тому з часом відбувся поступовий перехід язичницьких обрядів знову в сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома, в колі своєї сім'ї: Святвечір, освячення вогнем, освячення худоби, подвір'я, поля, зерна та ін. Відбувся також поступовий перехід знахарів, ворожок, чаклунів та відьом до зовнішнього двовір'я. Відомі випадки, коли знахарки, прикриваючись християнськими молитвами, відповідали на запитання етнографів, що вони нічого, крім молитов не знають.

Якщо згадки про волхвів знаходимо ще в ХУІІ, навіть на початку ХУІІІ ст.,то далі-хіба що про чаклунів, чорнокнижників, відьом тощо. В цей час напевно відбувся деякий стихійний розподіл язичницьких знань між представниками різних сфер діяльності: мірошниками, лісниками, свахами, повитухами тощо. Ці люди за своїми знаннями і вміннями повинні були "спілкуватися" з тією чи іншою стихією, духами чи Богами, і кожен з них добре мусив знати властивості тієї Божественної Сили, з якою йому доводиться мати справу внаспідок професійної діяльності. Мельник знав, як догодити Водяникові, якщо млин стояв на воді, чи Вітру, якщо - в полі. Наприклад, у Білорусі мельник при перших заморозках, коли вода вкривається тонкою кригою, опускав Водяникові кусень сала, "щоб колесо не скрипіло". Щоб підняти вітер, він вилазив на вершок свого вітряка і кидав борошно пригоршнями "для посилення вітру". Тому односельці часто запрошували його лікувати хвороби, спричинені стихіями вітру чи води (напр., підвій, лихоманка та ін.). Він також умів замовляти воду для ліків. Подібні знання зберігали і лісники: вони вміли задобрити Лісовика, щоб той не насилав небезпечних звірів до худоби; він жертвував Лісовикові частину впольованої здобичі, або клав їжу на галявинах. Саме такого лісника описала Леся Українка і в своїй знаменитій "Лісовій пісні". Лісники знали безліч різних язичницьких замовлянь (молитов) на всякі випадки життя в лісі, знали всіх його мешканців. Язичницькі знання мали й інші професійні чаклуни: пастухи черед, пасічники, ковалі, пивовари. В пам'яті народу залишились лише деякі з цих знань, але вже без релігійного осмислення - просто як традиційно-звичаєві правила.

В документальних джерелах майже не знаходимо жодних згадок про посвячення волхвів або чаклунів, хіба що окремі натяки. Проте, деякі обряди свідчать про певні ініціації (як вікові, так і кастові). Посвячення у волхви гіпотетично складалося (як і в інших ініціаціях) з трьох ступенів: підготовчого, порубіжного і "коронації", тобто саме визнання і прийом до стану волхвів. Підготовчий ступінь означав прощання з попереднім життям звичайної людини. Цей етап міг тривати навіть кілька років, поки майбутній волхв, чародій засвоював необхідні знання, набував навичок, потрібних у волхвуванні. Порубіжний ступінь, як правило, закінчувався складанням присяги (власне посвяченням). Порубіжна ініціація фактично означала "ритуальну смерть" посвячуваного в старій якості (тобто звичайної простої людини) і народження його в новій якості, яку, однак, посвячуваний отримував дещо пізніше, на третьому ступені, коли його визнавали вже у якості волхва. Неодмінним обрядовим елементом посвяти було покладання на голову землі з дерном, що символізувало перебування посвячуваного між світом Ява і світом Нава (земля на голові - земля під ногами).

Присягу складали Велесу, як володарю підземного царства і Богу таємних знань (пор, з грецьким Гермесом). Цікаві свідчення про становлення чарівника подав А. Богданович: більшість людей дивляться на чарівника, як на вище знання даної професії. Щоб бути могутнім чарівником, треба присвятити себе язичницькій Вірі і язичницькому Богові. Для цього необхідно порвати будь-який зв'язок з християнською церквою І здійснити щось антихристиянське.

Тут же Богданович зазначає, що такий вчинок був можливий хіба що в далекому минулому. В кінці XIX ст, (коли писав автор) таких сміливців піддавали тортурам, тому вже мало хто відрікався від офіційно прийнятої релігії (християнства). Лише одиниці наважувалися поклонятися язичницьким богам. Далі автор зазначає, що, на відміну від офіційної думки (церкви чи держави), сам народ ставився до волхвів з великою пошаною: він був свідком, як під час родинних свят їх садовили на почесні місця, звертали виключну увагу, по- особливому пригощали тощо (13.139-141).

Проаналізовані явища дають право говорити про існування духівників язичницької релігії впродовж тисячоліття (в завуальованих формах) паралельно з офіційною християнською духовною верствою.

Розглянувши язичництво як світоглядну систему, знайдемо чимало фактів, які вказують на цілісну концепцію ладування відносин людини з природою (космосом), розвинену систему обрядів, мережу культових споруд (діючих храмів), наявність писемності й релігійних текстів (Велесова Книга, дослідження І. Огієнкат В. Даниленка, І. Стойка та ін,): існування молитов та усталених обрядів, річного календарного кола, узгодженого з астрономічними циклами природи, - все це свідчить про високий розвиток язичницької культури українців. Якщо за часів князювання Володимира й відзначалися кризові явища, то аж ніяк не на світоглядному рівні, а швидше- на політичному (тобто криза влади, чи державної ідеології).

Таким чином, ряд перелічених фактів дає право припустити, що духовна язичницька верства існувала безперервно протягом тисячоліття після християнізації, паралельно з християнством Українське двовір'я ще зберігає деякі ознаки язичницького богослужіння, а збережені давні звичаї та обряди засвідчують існування знавців цих обрядів, функції яких можемо порівнювати з функціями язичницьких жерців та волхвів.

Отже, волхвами були люди, наділені особливими талантами і знаннями у справах культу і віровчення - служителі Богів, відуни, цілителі і поети, хранителі родової мудрості, яка передавалася у вигляді релігійного відання (тобто міфології). Знання волхвів поважається, як чудесне обдарування, послане їм Богами.

Воно полягає насамперед в умінні розуміти таємничу мову обожнюваної Природи і використовувати це вміння в повсявденному житті. Українські волхви були і залишились носіями етнічної (національної) ідеї Це вони передали нам любов до Рідної Віри, яка закарбована на дубових дощечках Книги Велеса і в священних текстах українських коляд.

Релігійна думка українських мудреців уже у "Велесовій Книзі" має яскравий етнічний характер і виразне розуміння саме Рідної Віри, на відміну від чужої: "Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої, і не мусимо чужої добиратися", або: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві і не поклонятися Богам їхнім" (дощ.7з, 6г). Наші волхви сформували розуміння кровної спорідненості з рідними Богами: "Славимо Дажбога, і буде Він наш кровний заступник від Коляди до Коляди (дощ. 15а); "А кров наша про те каже, що ми русичі всі" (дощ.4г). Саме волхви розробили вчення про божественність походження нашого народу, де Боги Права "є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших"(дощ.24в)

Саме вони, Українські Волхви передали нам предківський заповіт, який мусить стати священним для кожного українця: "То стрепенися, Народе мій, від сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, - не інші Боги!" (дощ,7г)

1. Шаян В. Віра Предків Наших. - Гамільтон,Канада, 1987.-Т.1.
2. Етимологічний словник української мови в 7-ми томах.- К., 1983-1989.
3. Історія української культури (під заг. Ред. Крип'якевича І).- К.: Обереги.-1993.
4. Фаминцин А. Божества древних славян.- СПб, 1995.
5. Велесова Книга.-Індоєвропа.- К.,1994.№1-4.
6. АлмазовА. Тайная исповедь в православной церкви,- Одесса, 1894,-Т.ІІІ. Приложения.
7. Горчаков М. Отчет о Номоканоне.- СПб ,1914
8. Афанасьєв А. Поэтические воззрения славян на природу.- М., 1865-1869.-Т. 1-3.
9. Аничков Е Язычество и древняя Русь.-СПб., 1914.
10. Чмихов Н. Истоки язичества Руси.-К.,1990.
11. Срезневский И. Материалы для словаря древнерусского языка.- СПб., 1903.
12. Українські народні пісні в записах Зоріяна Доленги-Ходаківського.- К., 1974.
13. Богданович А. Пережитки древняго миросозерцания у белоруссов. Этнографический очерк.- Гродна, 1895.
14. Новгородская летопись. - ПСРЛ.-ТІИ, - М.,1841.
15. Сахаров И. Сказання русского народа.- М.,1987.
16. Літопис Руський.-К., 1989.
17. Татищев В. История Российская.-М.-Л., 1962,-Т.1.