Про вовка

Вовк – тварина із родини собачих, схожий на великого сірого пса із завжди опущеним хвостом. Живуть і полюють зграями, якими зазвичай керує стара і мудра вовчиця, харчуються дрібними ссавцями, жабами, не гребують падалиною, за що їх називають санітарами лісу, Трапляється вовкам нападати на кошари та хліви. На європейських територіях поширений, в основному звичайний сірий вовк, про якого, власне, і піде мова. 

Одні із найдавніших парних зображень вовків виявлено біля сіл Сватове та Керносівка у степовій зоні України а також на Кавказі і датують їх епохою бронзи.

Вовк у світовій культурі має двояке значення: будучи втіленням ворожих руйнівних сил, його, все ж таки досить часто вважають символом мужності та безстрашності. У міфологічних системах багатьох народів світу вовк відіграє якщо не ключову, то одну із найважливіших ролей. Так, заснувателі Рима Рому і Рем були вигодувані молоком вовчиці, у греків є легенда про вовка-спасителя людей, на честь цієї події було навіть засноване місто Лікорея, Осіріс приймає подобу вовка, коли повертається зі світу померлих, аби повстати на боротьбу із Сетом, майже завжди зображення Марса тогочасні митці доповнювали зображенням вовка – символом войовничості. Скандинавська міфологічна система знає вовка Фенрира, що зараз замкнений у підземеллях і вирветься звідти лише в кінці світу, аби поглинути сонце, ще інший вовк має проковтнути місяць. Взагалі, існує цілий ряд есхатологічних переказів, авторства різних європейських етносів, у яких світ завершує своє існування після того, як величезний вовк ковтає сонце.

У Середньовіччі образ вовка переважно асоціювали із жадібністю, хтивістю і хижістю. Навіть диявола називали пекельним вовком, або вовком, що викрадає людські душі. Дослідники наводять лише поодинокі випадки, коли вовка у цей період було наділено позитивною семантикою. Зокрема, це російська народна казка про Залізного Вовка, який допомагає Івану-царевичу подолати ряд перешкод і досягти своєї мети. Вовк у ній виступає таємним помічником головного героя, його провідником. В окремих казках, у тому числі і українських, герой веде свій родовід від вовка (Іван Сучич, Сученко), або при потребі може набувати вигляду вовка. Варто звернути увагу на одну важливу деталь подібних казок: чужорідний і негативний персонаж кориться добру, кмітливості і високій ідеї служіння добру і стає союзником казкового героя, тобто тим, що у дослідників ранніх тваринних культів прийнято називати терміном «нагуаль» – союзник, помічник.
У російському традиційному обрядовому фольклорі часто супровід нареченого, як і його самого, називають вовками, оскільки у домі нареченої їх мають за чужих, чужорідних, отже – вовків:

Козушка-белоножушка по приволью гуляла,
Дразнивала, предразнивала серого волка:
«Волчушка мой сернький, я тебя не боюся!»
«Козушка-белоножушка, постой, не хвалися!
Встанем мі ранесенько, поглядим на утрях:
Ножки лежат, рожки лежат, а козушки нету…
Вот же тебе, моя козушка, за твои насмешки!»
По двору девушка ходила,
Дразнивала, передразнивала доброго молодца:
«Добрый молодец, я тебя не боюся!
«Красная девушка, постой, не хвалися!
Встанем мы ранесенько, поглядим на утрях:
Девки играют, платки сияют –красной девушки нету…
Вот же тебе, девушка, за твои насмешки! [117, 313].

В українському ж фольклорі часто зустрічаються оповіді про перетворення всього весільного поїзда на вовків. Швидше за все, тут має місце мотив відчуження родами своїх дітей і тимчасове неприйняття чужих, аж до моменту здійснення поєднання наречених.
Вчені доводять, що вовк на Поліссі був тотемною твариною. На користь цієї версії є багато доказів, які ми розгорнемо трохи нижче.
Коли вірити етіологічним легендам українців та сусідніх народів, вовка створив не Бог, як решту тварин. Він був зроблений чортом для того, щоб люди краще пильнували своєї худоби. Спочатку вовк був завбільшки з вола, але Бог наказав його «зістругати», що чорт, хоч і дуже неохоче, але все-таки зробив. Тоді його слід було оживити, але як чорт не намагався цього зробити – у нього нічого не вийшло. Тоді він спробував нацькувати вовка на Бога, але той стояв нерухомо. Лише коли Бог наказав вовкові схопити чорта, він ожив і кинувся на свого творця. Загалом же, серед слов’янських народів побутувало переконання, що вовки їдять чортів і цим регулюють їх популяцію, до речі, такі ж функції виконував колись Перун, а тепер – Святий Ілля, тому, можливо, між ними є якийсь зв'язок. До речі, естонці вірили, що вовки їдять чортів та небіжчиків, яким не лежиться у домовинах. Причому, вовки повині тричі з’їсти такого небіжчика і одного разу в нього мусить влучити блискавка і тільки тоді він заспокоїться.

Викликає інтерес також наявність у вовків керівника із числа святих (очевидно, після введення християнства) або богів, демонів чи стихійних духів (у язичницький період). Ось що про це вдалось записати П. Чубинському:«Волками заведывает Св. Юрий; по его указанию они съедают животных. Есть предание, что одному человеку чаровники сделали то, что он превратился в волка и был им целый год. Изгнаный из села людьми и собаками, бегая в лесу, он захотел поесть, и в это время увидел Святого Юрия, едущего верхом на белой лошади. Юрий, приблизившись, встал и свиснул; на этот свист прибежал другой волк, которому Св. Юрий сказал: «возьми этого товарища и руководствуй им, потому что он еще неопытен и не может сам себе приобресть пищи» [159, Т1, 58]. Знаменно, що у росіян із Георгіївським святом пов’язані обряди, що мають на меті захист від вовків. У цей день накладена заборона на вживання у їжу м’яса, не можна виконувати жодних робіт, пов’язаних зі скотарством, у тому числі виконується повне табу на вигін худоби на пашу. На день Св. Георгія (Юрія)вівчарі клялися не стригти волосся, аби вовки та інша лісова звірина не чіпали худоби, а на Святого Андрія вовки збиваються у зграї.
У превентивних замовляннях від вовків зверталися до Святого Юрія з проханням утихомирити своїх псів (хортів), не допустити, аби вони не шкодили: «Молюся Богу, Матері Божій, всім святим його, Святому Георію, хортів припинающому. Як сім сучкам не розвиватися, так і хортам моєї скотини (такої-то масті) не чіпати!» [145, 145]. Святий Юрій із народних переказів заповідає на споживання вовкам не лише тварин, а й людей. Так, дуже поширений переказ про те, як чоловік стає свідком вовчого збіговиська, де кожному із присутніх головуючий Святий Юрій заповідає в якості їжі якусь конкретну тварину, а одному із вовків наказує з’їсти чоловіка, який сидить неподалік і все це бачить. Як після цього чоловік не переховувався, він все-одно був роздертий вовком. 

У Вінницькому повіті П. Чубинський записав таке: «Полисун или Святый Юрий управляет волками. Это видел один путник, ехавший накануне Юрьева дня. Застигла его ночь под лесом. Видит он – мерцает в лесу огонек. Он подумал, что там ночуют люди, и в обществе их ему безопаснее будет провести ночь. Подъезжает – и что же? Видит он: сидит человек, убеленный сединами, пред ним горит свеча, а вокруг его волков – видимо не видимо! Старик тот был св. Юрий. Человек испугался, но Юрий, ободрив его, сказал:
– Не бойся, волки тебе не сделают вреда, но знай, что они собрались сюда с жалобой на тебя, что ты всегда отбиваешь у них добычу. Берегись же впредь делать это, чтобы и тебе не сделаться жертвою их кровожадности. Вот ты тепер кажешься их глазам облитым кровью; и если бы не я , они растерзали бы тебя на месте. Знай же, что сам Бог назначает волкам, что им есть, и их жертва всегда кажется им облитая кров’ю» [159, Т1, 176-177].

Отже, що ми маємо, проаналізувавши ці перекази? Вовками керує Святий Юрій. Його Свято – 6 травня. У дохристиянські часи місяць травень вважався місяцем Ярила – бога, що теж зображувався, як у першому переказі, «у білій полотняній одежі, на білому коні» [49, 663], [74, 71], М. Крищук стверджує, що Ярила зображали у вигляді босоногої молодої жінки в чоловічій сорочці, але й він не заперечує, що в обрядових дійствах, пов’язаних із Ярилом, важливу роль відігравав білий кінь [85, 42], про слов’янського бога на білому коні веде мову і М. Костомаров у праці «Славянская мифология»[80, 201]. Але ж і про Св. Юрія на білому коні згадується не в одному десятку замовлянь-примівок. Тож чи не йдеться в даному випадку про одну особу, що перекочувала із пантеону язичницьких богів до християнських храмів? Ну, хоча б у рецепції простого люду? Тоді це пояснює і зв'язок Святий Юрій – вовки, бо зв'язок Святий Юрій–змії християнство аргументує, а Святий Юрій–вовки – нічим. Цікаве також сплутування імен Святого Юрія та Полісуна. Згідно дохристиянських вірувань нашого народу, «полісун –…господар лісу, його дух, звичайно злий, нечистий;... у Б. Грінченка: «В лісі живе полісун. Ходить з великою пугою, бо він – вовчий бог» [49, 339], а В. Войтович вважає, що полісун – служко лісовика, що має своїм обов’язком пильнувати лісову звірину, особливо вовків та ведмедів, він має дружину і дітей, може перекидатися на сову, вовка та іншу звірину. Заввишки полісун не вище трави Отже, маємо також перенесення функцій язичницького лісового духа на християнського святого. 

Іноді патроном вовків також вважали Святого Миколая. «Перед святим Николаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Николай, котрий має що їсти за цілий рік» [18, Т2, 144] – записано на Гуцульщині у 1913 році в с. Репужинці Городенківського повіту.
У зв’язку із подібними переказами деякі учені схильні бачити вовка зооморфним образом демона, а християнських святих (Юрія, Михаїла, Миколая, Іллю), що керують вовками, вважають трансформованим образом язичницького бога-громовика. 
Людину, що може перекидатися на вовка, називають вовкулакою. У спеціальній літературі це явище отримало назву лекантропії. Подібні вірування надзвичайно поширені і дуже давні, бо найдавніші наскельні зображення вовків, що стоять на задніх лапах або людей у вовчих масках датують ще бронзовим віком. Іноді навіть виводять етимологію слова «кудесник» від «куделя», тобто людина, одягнена у шкіру тварини, швидше за все – вовка і яка ніби-то, ввійшовши в транс, набувала властивостей спілкуватися з тотемом – вовком і його силою творила «чудо».

Українці вважають, що існує кілька типів вовкулаків.Є вовкулаки, які стають час від часу вовками незалежно від своєї волі. Вважається, що ці люди були зачаті під час релігійних свят чи постів, коли потрібно утримуватися від актів фізичної любові, або вагітна під час вагітності бачила вовка чи їла м’ясо тварини, роздертої вовком. Ще одна причина природженого вовкулацтва полягає у народженні не вперед головою, як більшість людей, а ногами. Способу «вилікуватися» від цього немає, оскільки дане вовкулацтво вважається Божою карою. Як правило, ці вовкулаки повністю залежні від фази місяця і жодним чином не можуть противитися силі повного місяця, абсолютно втрачаючи на цей час людську волю, подобу та контроль над власною поведінкою [18, Т3, 341].

Зв'язок вовків із місяцем виявляється і в тому, що на Чернігівщині худобу, яка народилася на молодику, вважли такою, що «належить вовкові», тому її не вирощували, а різали, кастрували чи продавали [126, Т3, 149].

В. Гнатюк зафіксував вірування, згідно якого вовкулака місяць перебуває у подобі вовка, а місяць – людини. До цього типу вовкулаків подібні дводушники – істоти, що містять у своєму тілі душу людини і душу тварини, найчастіше вовка. Дводушники, як і вроджені вовкулаки, перекидаються на вовків (чи інших тварин) у певний час, коли в них переважає «звіряче». Цей час ніяким чином не пов’язаний із фазою місяця і залежить суто від суб’єктивних обставин у кожному конкретному випадку. Дводушник, набувши подоби тварини, пам’ятає все, що з ним відбувається, проте не контролює себе і поводиться як тварина –може роздерти навіть найдорожчу людину.
Є інший тип вовкулаків (про нього йшлося у вищецитованому переказі про Святого Юрія) – коли чарівники чи відьми насилають на людину прокляття, що на певний термін перетворює її на вовка. Відоме також забивання сучка в руку або ногу, який можна витягти на Святий вечір і вовкулака обернеться знову на лбюдину. Є перекази про перетворення на вовків навіть цілого весільного поїзда чи молодої пари: «гуляли одні люде весіллє. От батько молодої чимсь-то не вгодив боярину.
– Ну, постой же, коли так, – каже боярин, – я тобі угожу!

Та узяв хомута і перевів через його молодих, і стали молодиї вовками і повтікали у гай. Довго вони так бігали вовками по гаях і полях, а як захочуть їсти, то біжать до хлопців-ночліжників. Ночліжники знали, що се за вовки, і годували їх хлібом.

Батько усіх людей просив, щоб чи не поймає хто тих вовків, то щоб перевели через хомут. От один чоловік і поймав одного і зробив,я к йому казали, і стала з того Вовка молодиця, невістка уже, значить, того чоловіка, а другий вовк – син – утік і по сей час ще не поймався і бігає вовком» [143, 586]. 

До речі, коли європейська традиція схильна вбачати у в всіх типах вовкулаків саме лише зло, то східнослов’янська, в тому числі й українська, веде мову про наступне: «Вовкулаці чуже все вовче. Він спокійний, часто скавучить, їсть тільки хліб; вовки заїдають його, тому він горнеться до людей, а ті не можуть зрозуміти його. За уявленнями українців, вовкулака навіть не виє по-вовчому, а стогне і плаче, як людина»., а задні ноги у нього, ніби-то, обернені колінами вперед, як у людини, а не назад, як у вовків.

І, нарешті, третій тип вовкулацтва – це ті, що можуть перекидатися на вовка за власним бажанням. Для цього в землю встромляють лезом догори якісь спеціальні ножі або кілки і перекидаються через них, промовляючи при цьому слова закляття, іноді йдеться про перекидання через якийсь пеньок. Так чи інакше, мається на увазі кувирок як магічна дія, що призводить до зміни подоби. Відоме також не перекидання, а качання по якигохось кілочках [18, Т3, 343]. На Україні в часи козаччини була поширена віра в те, що козаки-характерники, що ніби-то володіли надприродніми здібностями, вміли перекидатися на вовків. Найвідоміший характерник-вовкулака – Іван Сірко. Сама етимологія його прізвища пов’язана із вовком чи собакою. Уміли перекидатися на вовка і деякі міфічні чи епічні герої – Аполлон, Беовульф, Сігурд, Всеслав Полоцький та інші. Слід звернути увагу на те, що ці вовкулаки-перевертні могли контролювати свою поведінку (вели до бою військо, ходили під личиною вовка у розвідку, полювали тощо), їх здатність перетворюватися на вовка не залежала від фази місяця. Цікаво, що Всеслав Полоцький, який мав на голові язвено, тобто був природженим вовкулакою, і був народжений «від волхвування», на відміну від інших природжених перевертнів, теж міг перетворюватися на вовка за власним бажанням і, навіть ведучи в подобі вовка у бій військо, переміг ворога, чим заслужив шану і честь. У літописі Руському про Всеслава Полоцького читаємо наступне: «У сей же час і в сей рік помер Брячислав, князь полоцький, син Ізяславів, і Всеслав, син його сів на столі його. Народила його мати од волхвування, бо коли мати родила його, то була в нього сорочка на голові його, і сказали волхви матері його: «Цю сорочку, [що] на голові його, нав’яжи на нього. Хай носить він її на собі до [кінця] живоття свойого». Так що носив Всеслав її до смертного дня на собі, і через це немилостивий він був на кровопролиття» [90, 94]. Такі бойові подвиги вовкулаків, до того ж, момент застосування зброї - ножа при переході з одного стану до іншого, ще більше утверджує нас на думці про вовкулаків як різновид чоловічого військового союзу первісного племені чи, навіть, ряду племен. Так чи інакше, але нічне перекидання через ніж, найчастіше, на вигоні чи роздоріжжі, дуже нагадує ритуальні танці первісних мисливців перед початком полювання, можливо, з переодяганням у шкіри тотемної тварини, у даному випадку - вовка. До речі, білоруси вірять, що при болях у попереку потрібно тричі перекинутися через голову і хвороба минеться.

Убити характерника чи вовкулаку не так просто, бо проста куля чи стріла його не бере. Зробити це можна лише застосувавши срібну кулю, що над нею прочитано 12 літургій. Кажуть, що перетворити людину на вовкулаку може і Святий Юрій, накинувши на неї вовчу шкуру. 
Згадки про ціле плем’я неврів-перевертнів, що жило у п’ятому столітті до нашої ери у верхів’ї Дніпра і які, ніби-то, за допомогою чарів на деякий час у певні періоди перетворювалися на вовків є і у «Скіфії» Геродота: «Виглядає так, що ті люди чарівники. Скіфи й греки, що живуть у Скіфії, кажуть, що що кожен невр раз на рік стає вовком на декілька днів, а по тому знову прибирає давню подобу» [111, 155]. В. Давидюк розповідає, що й нині на територіях, які раніше, ніби-то належали неврам, чоловікові, що зустрівся з вовком у лісі сам-на-сам, місцеві радять присісти по-вовчому і сказати : «І я вовк» [35, 90]. Саме слово «вовкулака» виводять від слів «вовк» і «длак» – шмат вовни, або «вовк» і «кодло», тобто «не чужі вовкам», «вовчий рід», тобто у поширеній у всьому світі, а особливо на території слов’янського світу вірі у вовкулаків можемо мати відголоски тотемістичних вірувань, які, можливо, пов’язані із згадуваним Геродотом племенем нервів, яке в ході історії було асимільоване сусідами Ті ж, у свою чергу, асимілювали вірування у вовкулаків, але, можливо, не прийняли вовка як тотемну тварину. Тим не менше, вовк як тварина-помічник (союзник) відомий у багатьох творах звіриного та чарівного казкового епосу. 

Є згадки і ще про одне слов’янське плем’я, чи, точніше, союз племен, яке називало себе вовками: «Было и целое славянское племя, носившее три гордых имени: вильцы («волки»), лютичи («сыны льва») и велеты («великаны»). Обитало оно во ІІ в. В устье Вислы, позже – к западу от Нижней Одры» [26, 26]. Походження назви «вілці» виводять із родового, а пізніше і племінного тотема – вовка.

Відомо кілька способів перетворення вовкулаки-вовка знову на людину. Так, аби перетворити вовкулаку знову на людину, потрібно зняти із себе пояс зав’язати три (сім, дев’ять, дванадцять, сорок) вузлів, приказуючи при зав’язуванні кожного вузла «Боже, помагай!» а тоді цим поясом оперезати вовкулаку. Також кажуть, що коли лекана у вовчій подобі вдарити (тричі?) ліщиновим прутиком-однолітком, то він перетвориться на людину. Ще один спосіб повернення людського стану полягає у перебіганні між ніг людини, що зробила наслання (Полісся). Можна також перевести вовкулаку через хомут або тричі ударити перевеслом чи змусити тричі перекинутися через голову. Кажуть також, що на шиї кожного вовкулаки висить мотузка, розрізавши чи розірвавши яку, можна перетворити лекана на людину. 
Часом говорили, що вовкулака після смерті може стати упирем. Аби цього не трапилося, йому перед погребінням зав’язували рот, або вкладали туди монету. Вовкулаки-упирі відзначаються тим, що мають на голові язвено – певний знак, за яким їх можна пізнати. Люди-вовкулаки мають понуру вдачу, білки їх очей червонуваті, а брови зрослі на переніссі.

На Кременеччині був записаний переказ [8, 216-219] протилежного змісту , тобто про те, як вовк, що згрішив проти чоловіка, з’ївши його обід, змушений був відпрацьовувати. Для цього він перетворився на людину і три роки ковалював у бідного чоловіка в наймах, вивівши його таким чином з нужди. Що стосується ковальства, то коваль у казках, легендах та переказах слов’ян часто являв собою того, кого східна традиція називає аватаром – повелителем стихій, чи, навіть, деміургом. На підтвердження того, що вовк-коваль-аватар мав надзвичайну силу, служить те, що протягом якогось часу найголовнішим його промислом було перековування старих людей на молодих, а також чудесне звільнення господаря від шибениці. Важко сказати, чи подібними силами народна уява наділяла всякого вовка чи цього конкретного, представленого у наведеному переказі. Слід звернути увагу, що зустрічаються подібні до наведеного переказу народні казки, де роль, відведену в цьому тексті вовкові, відіграє чорт. Він, правда не ковалем, а простим наймитом, служить у чоловіка, аби відслужити вкрадений хліб [18, Т3, 408]. Взаємозамінність вовка і чорта (нечистого, лукавого створіння, здатного приносити людині лише зло, хоча в більшості випадків позбавленого «клепки в голові») свідчить про їх зв’язок, тим більше, що донині побутує ряд народних казок про тварин, де вовк виступає вічно голодним, злим, нерозумним і легко піддається обдурюванню («Лисичка-сестричка та Вовк-панібрат», «Вовк і кобила», «Легкий хліб»), як і чорт у народних переказах. Їх взаємозамінність і подібність семантики наводять нас на думки про спорідненість. Можливо, первісний позитивний образ вовка під впливом часу, зміною релігії та менталітету хтонізується і перетворюється на щось подібне до стихійного лісового духа, а згодом, із посиленням впливу християнства, взагалі переходить в розряд першочергового Божого ворога – чорта. Врешті, народна творчість в переважній більшості змальовує чорта не стільки страшним, скільки комічним і навіть таким, що викликає жалість. Цікаво, що ті ж самі казки про служіння вовка/чорта простому селянинові, зображають його позитивним персонажем, що його праця, причому, абсолютно безкорисна, призводить до збагачення його господаря. Слід звернути увагу на те, що цей вовк/чорт на період служіння (як правило, цей термін суворо обумовлюється і становить або рік, або три) виганяється зі зграї/пекла, тобто стає повним маргіналом, і отримує свій статус лише по завершенні служіння, що ще раз наводить нас на думки про ініціальне випробовування та посвячення, як перехід з одного стану в інший. Зауважимо, що синонім слова чорт – «біс» має також значення жерця культу у племені, що колись жило на наших теренах. Цілком можливо, що не лише племена неврів та лютичів мало відношення до вовчих культів, а й це. У такому випадку отримуємо образ Юрія-Ярила не лише розпорядника «вовчим військом», але й чортячим, що значно розширює його функції та посилює значимість. З таких висновків стає зрозумілою і змієборча функція Юрія з точки зору не лише християнства, але й дохристиянських вірувань (протистояння вовки-змії описує ще Геродот). 

Проте трапляються випадки, і далеко не поодинокі, коли вовкулака виступає демонічною силою, носієм зла і антагоністом героя («Лісник та Залізний Вовк» [18, Т2, 120]), проте цікаво, що у багатьох казках про Залізного Вовка він ставить героєві умову не одружуватися, інакше він його з’їсть або одразу на посаді, або ж по весіллю. Порушення ж героєм такого примусового целібату призводить до ряду пригод, які сприяють його змужнінню, виробленню у нього героїчних рис характеру і, як наслідок, героїчної долі. Окрім того, помічниками героя у деяких казках про Залізного вовка можуть виступати чарівні собаки із надприродними якостями. Можливо, тут маємо відголосок перетворення лісового (чужого, а отже – ворожого, тобто вовка) на свійське (своє, а отже корисне, потрібне – собака) із подальшим фактом їхнього протиборства.
Л.Залізняк, аналізуючи нартський епос а також європейські фольклорні традиції, звертає увагу на те, що хлопця часто примусово «перетворювали» на вовка на чітко визначений термін –1, 3 або 7 років і вважає його терміном військової ініціації юнаків: «Можливо, в давнину саме стільки тривала ініціація, «вовче життя» юнаків у первісних військових громадах не лише осетинів, а й інших індоєвропейських народів» [55, 152-153]. 

Слід звернути також увагу на західноукраїнську діалектну лексему «вуйко» (материн брат), яка, нам здається пояснює не лише родові матрилінійні (а отже – дуже давні) стосунки, але й, можливо, торкається чоловічих «вовчих» союзів. Як ми вже писали у розділі про ведмедя, згідно матрилінійної системи спорідненості, найближчою людиною чоловічої статі був не батько – він часто виступав лише чоловіком матері і, за переконаннями носіїв культури того періоду, не мав жодного відношення до потомства своєї дружини. Діти, особливо хлопці, жили поруч із матір’ю до досягнення ними підліткогово (передініціального) віку, а тоді переходили жити в дім свого дядька по матері. Більше того, за матеріальне забезпечення жінки та її дітей відповідав не чоловік, а саме її рідний брат. Подібні системи спорідненості аналізував Р. Редкліф-Браун на прикладі племені бхатонга у Південній Америці. Тож про особливе місце «вуйка» у житті хлопця сумніватися не доводиться. Багато учених, серед яких Л. Залізняк, Б.Успенський, В. Михайлін також вважають, що чоловічі військові союзи на території Центральної та Східної Європи мали вияв у формі вовчих, тобто вова для них мав надзвичайно велике значення. Саме з цим пов’язують величезний пласт лайливої лексики слов’ян, так чи інакше пов'язаний з вовками та собаками: сука, сучий син, щеня, пес, песя кров, собака – так, очевидно, називали маргіналів, що не пройшли обряду ініціації.У сербів та хорватів вовк звучить як «вук». Так, до речі, тут називають як і злих, тиранічних людей, так і доблесних лицарів, а антропоніми, що нагадують нашого «вуйка» і нині зустрічаються не так рідко, це такі, як: Вук, Вуjаш, Вуjило, Вучjак та інші. Тож можливо діалектне «вуйко» містить залишки інформації про ініціацію хлопців через вовчі союзи та особливу роль у них дядька по матері? 

Вважали, що є зв'язок із вовком і святом Артемія (2 листопада). Ніби-то народжену у цей день дитину брала під свій захист сама мати-вовчиця. А на день Святої Ганни (22 листопада) вовки збиваються у зграї, починаючи тічкувати, тому в цю пору вони особливо небезпечні. Тиждень перед Колодієм подекуди називали Вовчим – бо у цей час по хатах ходили ряджені у звіриних масках, але оскільки свята називали саме вовчими, то, можливо, маємо підстави говорити про таку тотемну тварину, принаймні окремих поселень чи племен, коли не усього народу, як вовк. Тотема мали за прямого родича, то ж чи не тому народна традиція зберегла у казковому епосі звертання до вовка «Вовчику-братику?» В. Жайворонок стверджує, що в цей час проказували замовляння для забезпечення здоров’я домашніх тварин. 
У Галичині на святі Коляди ходили з чучелом вовка, зупинялися перед хатами і виголошували колядки, а також бігали селом з вовчою шкурою» [19, 241]. Можливо це ходіння з вовком є таким самим обрядом водіння тотемної тварини з метою освячення дворів та закликання добробуту? Слід сказати, що на Різдво подекуди було заборонено вживати слово «вовк». Замість нього вживали евфемізм «колядник». Кажуть також, що гуцульські відьми у перший день Різдва можуть наслати вовків на своїх ворогів або тих, хто їм чимось недогодив.
Вірили, що тічкують вовки тільки до Водохреща, і, зачувши Йорданську стрілянину, одразу ж розбігаються. 

Частини тіла вовка застосовували у народній магії та медицині. У казках є згадки про цілющі властивості вовчої слини: «Убитого Прунслика знайшов такий вовк, що як облизав рану, то чоловік ожив. Вовк облизав Прунсликову голову й шию, приклав на місце, й хлопець ожив» [18, Т3, 653]. Кінчиком вовчого носа обкурювали пасіку, аби бджоли давали більше меду, а вовчі зуби носили як нашийний амулет. Сифілітичні виразки на шкірі радили присипати товченоя вовчою кісткою, а дівчата та жінки носили у намисті один абро кілька вовчих зубів, які слугували оберегом.