Три основи українського буття. Друга основа, інформаційна: Звичай

Початок. Основа перша, фізична

Звичай – просте Українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало й не багато, а всю ту грандіозну сферу, яку людство колись назвало культурою. Я був навіть поставив між ними знак рівності, але подумав і зрозумів, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Я вже згадував одного героя нашого часу, що хапався за кобуру пістолета, зачувши слово «культура».

Коли сьогодні придивишся, наприклад, чим опікується наше міністерство культури та численні його заклади й установи, рука й справді тягнеться – як не до кобури, то хоча б до віника. Слово «звичай» слугуватиме нам краще: воно майже випало з ужитку, а тому не затягане й не спотворене; отже нам треба лише пригадати, що воно означає. Можна, правда, й це слово заялозити – ну, тоді вже нема ради.

Суттєва перевага цього слова, крім того що воно рідне, полягає ще й у глибокій принциповій відмінності між звичаєм і культурою, і про це я хочу сказати. Згадаймо: колись слово «звичай», як і «земля», в Україні було священним. Навчити дітей звичаю – то було ще важливіше, ніж їх народити, одягти й нагодувати. Ось Шевченко розмовляє з Україною – з її суспільною свідомістю:

Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі…"

(Зверніть увагу, як змінюються епітети при слові «діти»: непевні – малі – добрі…) Не треба шукати в звичаї якихось містичних елементів. У своїй практичній суті звичай завжди простий і доцільний. Звичай – це неписаний закон, якого ніби можна й не дотримуватись. Можна не вітатися з односельцями, можна не прибирати подвір’я й ходити задрипаним у свято. Можна не вміти спекти хліба чи запрягти коней. Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина. Але сільська людина, яка не дотримується звичаю, бодай у чомусь порушує його, відразу опиняється в центрі недоброзичливої уваги – як воша на гребінці.

Порушення звичаю – це виклик суспільству і здоровому глуздові; порушник не тільки себе принижує, але й створює потенційну загрозу для інших. Відступ від звичаю – це відступ від своєї громади, від свого роду. «Звичайна людина» – це колись була найвища оцінка, щось ніби атестат зрілості з відзнакою. Ні, це не знак пересічної, середньостатистичної людини, яка нічим не відрізняється від сірої маси (та й сірої маси в природному суспільстві не буває – кожна людина неповторна). Це констатація того, що людина живе за звичаєм, живе в звичаї. Дотримуйся звичаїв і будь як завгодно несхожим на інших. Або точніше: живи, як собі хочеш, але не порушуй звичаю.

Твоя вода не холодна –
Піду до криниці,
Твоя дівка не звичайна –
Піду до вдовиці.

«Незвичайна дівка» – це не самовпевнена поп-зірка з небаченими ще викрутасами; це слово означає «не навчена звичаю», «та, що живе не в звичаї», по-теперішньому – ніби як некультурна, тільки ще гірше. Бо коли нині дівка палить цигарки, носить вишнево-сиві кігті на неробочих руках і пропонує всім на оглядини свого заголеного пупа, то ніхто їй не дорікне, що вона некультурна (скоріш вона сама покепкує з селянки, що в тої чорні нігті); подібні витребеньки, породжені неприродним способом життя і хронічною істерією нашої скороминущої цивілізації, звичай не те щоб забороняв чи засуджував, а навіть не передбачав.

Звичай визначав усі аспекти поведінки людини, регулював усі стосунки, заходи, конфлікти, звичай охоплював усі знання, важливі в українському суспільному житті. Безліч приказок, притч, легенд, пісень, правил, повір’їв і забобонів – усе це було узвичаєне і дивувало лише дітей або чужинців. Здивування теж передбачалося звичаєм як педагогічний момент, бо здивуватися – значить краще запам’ятати. Скинути шапку, входячи до хати, підняти й поцілувати шматочок хліба, що впав на підлогу, несподівано пожартувати в гострій або тяжкій ситуації, привітати й пригостити подорожнього, – це був (і є) звичай.

Символічні й практичні звичаєві дії, що завжди сповнені доцільного глузду, великі й малі (але завжди практично важливі) знання і вміння, щоденна праця, охайність, скромність і доброзичливість Українця – це був (і є?) його звичай. Шанувати старших, шанувати рід, рідну мову й рідну віру, любити свою землю і, коли треба, йти за неї в смертельний бій – все це звичай. Значна частина людей не розуміє звичаю, навіть ніколи над ним не замислюється – але завжди живе за звичаєм! Це люди нехитрі, невчені, часом і просто дурні, але вони складають невід’ємну частину народу. Це не просто носії національного генофонду; це також стабілізаційний фонд національної свідомості: завдяки своєму розумовому консерватизму вони зберігають ті недоторканні запаси етнічної культури, які інтелектуальна еліта нерідко з легкістю розтринькує, спокусившись на якусь екзотичну моду чи тимчасову вигоду.

З іншого боку, без участі еліти звичай костеніє, кам’яніє, обростає мохом, мертвіє й перетворюється на забобони й мракобісся. Отже, живий звичай – це всенародна інформаційна система, визначальними характеристиками якої є дві суперечні (а тому творчі в своїй взаємодії) властивості: віковічна стабільність, незмінність у головному – і жива мінливість, пошук нового, здатність навчатися. Тобто звичай, як і сам етнос, є живою системою або, краще сказати, її органічною частиною – такою, що живе й розвивається за законами живих систем. І всі спроби канонізувати звичай, спростити й перетворити його на щось непорушне, досконале й непідлегле критиці (dura lex sed lex), лише віддаляють людей від природних стосунків, створюють ілюзію порядку і, відповідно, звичку до лицемірства (брехні). Візьмімо такі важливі в суспільстві категорії, як етика, мораль, закон.

Скільки про ці (не дуже зрозумілі) основи людської поведінки наговорено й написано! Скільки створено етичних теорій, вчень, систем, ідеологій! Які гори юридичних та релігійних настанов, заповідей, застережень, погроз! Придивіться уважно: все це працює не краще, ніж статут військової служби. Справді, життя вояка за статутом – ідеал і мрія всіх воєначальників. І саме за таким принципом – якомога простішим набором правил – сучасні світські лідери та духовні пастирі намагаються регламентувати життя суспільства. Фактично ж основи поведінки людей в усякому здоровому (та навіть і нездоровому) суспільстві регламентуються звичаєм і тільки звичаєм, а всі премудрі кодекси законів і заповідей ефективні лиш остільки, оскільки тому звичаєві не суперечать, а навпаки, відповідають!

У нездоровому суспільстві (а нездоровим стає всяке суспільство, яке втрачає віковічні звичаї) закони слугують інструментом гноблення або взагалі лише декларуються; втрачаючи Звичай, таке суспільство намагається переконати себе, що живе за Законом (який нібито для всіх один), але насправді живе «за понятіями» – нетривкими, нелюдськими «звичаями» тюремної зони. За законом у такому суспільстві насправді не живе ніхто – гнобителі нехтують ним, а гноблені ненавидять і уникають, де тільки можуть. Репресивна система – держава з її поліцією, армією, судовою та податковою системами – примушує людей жити «за законом», але насправді ці люди ніколи за законом не жили б, якби не примус. Отже не за законом вони живуть, а за примусом.

Отже там, де нехтують чи забувають звичай, люди живуть погано – або в стражданні, або в брехні, або в тому й тому водночас. Звичай, звичаєвість як основа життя складається з безлічі різноманітних конкретних звичаїв, які утворюють величезну, величну, подиву гідну систему. Ця система не матеріальна, а суто інформаційна. В ній закладені всі уявлення, знання і вміння цілого народу, накопичені протягом століть і тисячоліть. Чому б не назвати її культурою? А чого, можна. Тільки тим самим нам доведеться включити в цю систему й голі пупи, і гральні автомати, і влізливу божевільну рекламу, і неодмінні ріки спиртного за кожним святковим столом, і весь інститут Поплавського, і багато інших невід’ємних складників культури сучасного суспільства, які відверто й зухвало суперечать нашому Звичаю. Ось тут і пролягає демаркаційна лінія.

Якщо сучасне розуміння культури давно втратило критерії природності, доцільності й тяглості, то Звичай, навпаки, засуджує все те, що цим критеріям не відповідає. Придивіться: все, що є в звичаї, – природне, доцільне й перевірене століттями всенародної практики. Придивіться також, скільки в нашій культурі скоростиглого, неприродного й недоцільного! Часом здається, що в ній нічого іншого вже й немає... І це не випадково. Іменуючи себе культурою, сучасна цивілізація фактично підмінює, витісняє справжню – традиційну, або ж етнічну, – культуру, а далі, цілком логічно, протистає їй. Вони й справді несумісні, а врешті й непримиренні: етнічна культура (Звичай) не приймає того, що насаджує споживацька цивілізація; цивілізація, набравши силу, усуває з дороги все те, що їй суперечить або заважає. Чи можна їх помирити? Може й можна, але таких прецедентів немає.

То, значить, треба вибирати – Звичай чи Закон? Звичай чи Культура? Треба. Але вибирати може тільки вільна людина. Раб завжди вибирає рабство, тобто насправді не вибирає. Його вибирають – хазяї, обставини, покупці. Ми – раби технологічної цивілізації. Ми давно купилися на комфорт і неробство, на хліб і видовища. Ми давно склали (про людське око, аби зняти з себе рештки відповідальності) безліч законів, які нічого не регулюють, зате й не заважають нам споживати. Ми – споживацьке суспільство. Нестримне зростання споживацтва реально загрожує біосфері, і не тільки загрожує, а вже завдає незворотних втрат. І це не тільки наша Українська трагедія: ніде на планеті ніхто цю біду ще не зумів відвести.

Але Україна має велику перевагу перед іншими народами: наш Звичай – єдина дорога до здорового природного способу життя – найпотужніший, найбагатший серед етнічних культур, бо витворювався на Найкращій Землі протягом тисяч років. І цей Звичай не тільки не вмер – він і не може вмерти, бо нічого розумнішого, доцільнішого й живучішого на світі не існує. Його смерть означала б смерть усього живого на Землі. Його забуття – явище тимчасове: якесь століття-друге в порівнянні з сімома тисячами років – лише мить в історії, невеличке повчання зарозумілому людству. А все ж таки, як вибратися з сьогоднішнього забуття, з технологічного божевілля й моральної деградації? Логічні, правові та фізичні засоби не діють, не працюють. Залишаються метафізичні. Тут своє слово має сказати віра.

Продовження. Частина 3. Основа третя метафізична: віра й розум