Україна: повернення до себе (нотатки про триєдиний народ)

Один із найбільш розхожих і живучих стере­отипів російської патріотівщини — теза про "триєдіний русскій народ", який нібито скла­дається з великоросів, малоросів і білорусів.

Ґрунтуючись на цій тезі, що стала свого роду віросповідним догматом, наші патріоти, укупі з Кремлем, зайняли відверто антиукраїнську по­зицію. У відповідь на рішучу спробу відновлен­ня європейської самоідентифікації, шо робить­ся нинішньою Україною, лунають шаблонні звинувачення в "сепаратизмі" і обіцянки при­їхати до Києва "нa танках" (так само, як і в "нацистську" Балтію). Фронт російських "хохлофобів" широкий: від маргінальних "чорносо­тенців" до дугінських євразійців і маститих політтехнологів на зразок Міхаіла Лєоіітьєва і Глєба Павловського, чия підривна місія в Ук­раїні потерпіла крах у грудні 2004-го. Саме прагнення України знов усвідомити і реалізу­вати себе як європейську країну викликає ска­жену ненависть російських державників, що в черговий раз демонструють свій ординський менталітет.

Так-так, саме ординський менталітет, В од­ній з передач телепрограми "Реальна політика" Павловський, цілком у дусі класичного євразійства заявив, що татари свого часу "виштов­хнули руських із затишної Київської Русі на бу­дівництво величезної імперії". А без татар, стверджує Павловський, Русь так і залишилася б рядовою європейською державою, чимось на зразок Польщі або Болгарії. Тут охота запитати: "А, може, на зразок Франції? Або на зразок Німеччини і Швеції?" Але Павловський наполя­гає, що без Батия росіяни ніколи не знайшли б дорогу у велику історію, і це зрозуміло, адже Павловський — апологет Російської держали, генезу якої колись визначила Орда. Москва, яка спочатку сформувалася як васал Орди і зго­дом, у XIV—XV століттях стала її новим цен­тром — це абсолютно особливий політичний і культурно-релігійний феномен, відмінний як від Києва, так і від Новгорода, більш того: во­рожий їм. Строго кажучи, Руссю Москва ніко­ли не була і бути нею не прагнула — просто че­рез свою природу. Поняття "Московська Русь", нерідко вживане відносно Московії — абсолют­но надумане і некоректне, оскільки власне руси, тобто київсько-новгородські засади завжди нещадно пригнічувалися Москвою, що спочат­ку виступала як західний форпост Орли, а по­тім — у ролі нової ханської ставки.

Що ж ми бачимо сьогодні? Сьогодні в Укра­їні в особі національно-демократичних сил про себе заявила "Русь", тобто одвічні етно-культурні архетипи, що довгий час пригнічувалися ординсько-імперським універсалізмом. Звідси й прагнення Києва відновиш своє місце в Євро­пі, колись втрачене через монгольське нашестя. Відповідно, нинішня політика Москви — це злобна реакція Орди на спробу України вирва­тися зі сфери її впливу. Час батогів і каральних експедицій минув, та зате є довгий нафтогазо­вий батіг, яким Орда намагається лупцювати непокірну Київську Русь. Загалом, перефразо­вуючи формулу нинішнього "візантизму", Азія тече по трубах Газпрому...

Отже, чи один ми народ з українцями? Один, твердять патріоти - велікодержавники. Ад­же у нас одна віра — православ'я, і дуже схожі мови. Але дозвольте, серби теж православні, а мова сербська схожа на російську не менше, ніж українська. Проте ніхто, окрім "відмороже­них слов'янофілів", не вважає сербів і росіян одним народом. Та й сказати по совісті, чи всі наші прихильники теорії "триєдиного народу" розуміють українську мову на слух, без товмача і словника?

Якщо й говорити про близькість українців до кого-небудь, то перш за все треба назвати поляків, не зважаючи на віросповідні відмін­ності. Достатньо подивитися фільм Анджея Вайди "Весілля", щоб на власні очі побачити цю спорідненість культури, побуту і психотипу. Взагалі взаємостосунки поляків та українців — питання складне, до того ж заплутане необ'єк­тивними трактуваннями імперських істориків. Вони барвисто зображують ці відносини як іс­торію суцільного пригноблення і дискримінації з боку Польщі. Проте, чи так вже все однознач­но? Завдяки Речі Посполитій Україна залиши­лася в аурі Європи, на відміну від північно-східних земель, шо опинилися піц владою Ор­ди. Характерно, шо Богдан Хмельницький, не від хорошого життя пішов на горезвісне "возз'єднання'" з Московїєю. Але він будував свої відносини з нею виходя­чи з європейських політичних традицій, шо викликало гостре невдоволення Москви, яка, як і личить східній деспотії, вима­гала, безумовного і тотального підпорядкування. Далеко невипадкові подальші спроби ук­раїнських козаків вирватися з-під "високої руки" Москви: вони швидко зрозуміли, куди вляпалися зі своїм необачним "возз'єднанням". І треба ска­зати, подальша уніфікаторська політика Імперії — ліквідація Запорізької Січі, насадження кріпацтва і т.д. — сповна під­твердила їх побоювання. Тому українофільство, шо заявило про себе в другій половині XIX, виникло далеко не на по­рожньому місці - українці все ясніше усвідомлювали себе особливим етно-культурним феноменом. І дійсно, шо спільгого між українським козаком і кріпосним велико­росом? Можуть заперечити, що у нас, окрім кріпаків, були й помори, і козаки, проте оче­видно, що ці типи — в прямому й переносному значенні — знаходилися на периферії життя ім­перії, їх всього лише терпіли.

Аура Європи споконвічно зберігалася в Ук­раїні навіть за радянського режиму, завдяки чо­му там, нa відміну від Центральної Росії, став реальним широкий, організований антирадянський опір, що проіснував мало не до часів перебудови. Показово, як стрімко облетів з Ук­раїни "совєтізм": вулицями закрокували вете­рани дивізії "Галичина" і ОУН, замайориш червоно-чорні знамена правих радикалів. Різко зріс інтерес до теми пошуку індоєвропейського коріння. Похитнулась радянська концепція Другої Снігової війни, цей щонайпотужніший ментальний блок у масовій свідомості. Очевидний загальний розворот України до Європи.

Не знаю, чи залишилися в Україні пам'ятни­ки Леніну. У Львові - навряд. Можливо - схід­ні області, шо примикають до євразійських просторів, і попили суцільно утикані ленінськи­ми монументами. Так, в особі російськомовних регіонів, шо подали підтримку партії Януковіча, якого всерйоз називають "ставлеником криміналітету", Москва має неслабкий важіль впливу на політичну ситуацію в Україні (аж до спроби її розчленування). Багато кричать про українську "русофобію". Проте справжнім об'єктом цієї "русофобії" є не власне росіяни, а ордиїтсько-імперська махина і пов'язаний з нею ідейно- культурний комплекс. Проти українських росіян незадоволеність спрямована лише постільки, поскільки вони виступають як "п'ята колона" Москви. При цьому українські росіяни, обтяжені пережитками "совєтізму", не усвідомлюють, що виступають за інтереси монструозної держа­ви, в якій російський народ є "нулем без палич­ки". Говориш про якусь укра­їнську "русофобію" абсолютно безглуздо, бо в новій Україні від­новлюються саме руські, одвічно руські цінності, відновлюється колись розтіпана Батиєм Русь. Те, шо ординсько-імперська про­паганда називає "русофобією" насправді є здоровою москвофобією, яка повинна бути власти­вістю нормальної руської мен­тальності.

"Русофоби-хохли" насправді є набагато більше руськими, ніж ми, номінальні росіяни, яких до­речніше називати москалями або євразійцями, оскільки свідомість більшості з нас наглухо заморочена ординсько- імперським московоцептризмом. Ми не ус­відомлюємо, що впродовж сто­літь служили матеріалом для ім­перії, яка нещадно експлуатувала нас, уніфікуючи живе культурно-регіональне різноманіття росіян за допомогою казенної церковності і військово-бюрократичної машини, Імперія, по суті, насильницьки асимілювала росіян, робля­чи з них свій позанаціональний субстрат. По­дивіться, на шо вона перетворила Новгород, Псков, Тверь, Рязань — ці колись яскраві, са­мобутні культурно-державні суб'єкти нині існу­ють як рядові обласні центри з "намісником", що призначається зверху.

Політичним відображенням цього процесу могла б стати гіпотетична партія, яку можна бу­ло б назвати, скажімо, Партією руських регіо­нів. Важливо тільки, щоб контроль над такою організацією не опинився в руках регіонально­го криміналітету і місцевого корумпованого чи­новництва. Не менш важливий строго консти­туційний характер дій, причому до найефектив­ніших методів політичної боротьби слід віднес­ти масові кампанії мирної громадянської непо­кори, успішно випробувані махатмою Ганді.

Імперія вихолостила русьскість, перетворив­ши її на унітарний штамп, позбавлений живо­го, природного значення (звідси — безглузда політика "русифікації" всіх і вся). І саме про­будження безлічі наших Китежів, похованих ім­перськими баскаками, здатне наповнити русь­скість первозданною силою, відновиш руську автентичність.

Під натиском щонайменшого пробудження архетипів імперська шкаралупа тріщить і розси­пається. Про який "триєдиний народ" можна говориш, якщо навіть у Білорусі з'явилися ті, хто не без підстав відкидає слов'янську самоідентифікацію і визначає білорусів як балтів-кривичів? І при цьому заявляє про небажання під виглядом "братньої" інтеграції розчинялися в "східному мондіал-євразійстві". Очевидно, що майбутнє Білорусі представляють саме ці молоді, покищо нечисленні сили, а не "батько" Лукашенко, який здатний лише на те, щоб три­мати країну в стані квазіралдянського "заморо­жування". Ментально Лукашенко знаходиться в ординсько-імперському полі. Зовсім невипадкова його неприязнь до національної білорусь­кої символіки, яку він замінив червоним пра­пором і потворним гербом радянського типу. Тому при всій етичній відмінності режими Путіна і Лукашенка ріднить одна істотна власти­вість: інертійнісгь, відсутність історичної пер­спективи, нездатність до творчості. Коротше, приреченість.

Гуд бай. Орда! Здрастуй, Гардаріка! - так шведи називали домонгольську Русь, вільну "країну міст".