Чоловік з душею дитини

Культурність нації в значній мірі виявляється в тому,
як шанує нація своїх найкращих синів,
апостолів правди і науки, діячів національного відродження.
Коли прикласти цю міру до нас, то невелика честь
та похвала на долю нам випаде.
Доманицький В.

Василь Доманицький народився 17 (29) березня 1877 року в с. Колодисте нині Черкаської обл., у родині священика о. Миколая і його дружини Парасковії Опанасівни. Крім Василя, в родині Доманицьких було п’ятеро дітей: брати Платон, Михайло й Віктор (усі стали видними людьми — у банківській справі, кооперативному русі, громадській діяльності й літературознавстві) і сестри Антоніна та Зінаїда (померла малолітньою). Духовну, священицьку лінію роду Доманицьких ніхто з синів не продовжив, що стало причиною складних відносин із батьком. Василь навіть перед смертю не брав гроші в отця.

Навчався в 4-ій київській гімназії, потім на історико-філологічному факультеті університету, був найулюбленішим учнем Володимира Антоновича, з яким згодом працював. Як згадують однокурсники, "громадська рухливість Василя просто дивувала, а книжка і взагалі друковане слово якось містично тягли його до себе".

Лекції він відвідував з пакою книжок під пахвою, в перервах розсовував їх членам свого гуртка, стороннім людям, бо завше когось агітував до української справи. Під час канікул розвозив книжки по селах. Із дивовижною швидкістю міг перенестися з Київщини на Полтавщину, Чернігівщину, організувати літературні та театральні вистави, зникати на два-три тижні, що означало: натрапив на якусь багату бібліотеку.
Він не міг пройти спокійно повз книгарню, книгозбірню. Закінчивши університет, Доманицький почав викладати російську мову в київській приватній гімназії Г. Вальтера. Енергійний, заповзятий, Василь встигав скрізь: недарма друзі прозвали його Вітром. На літературні зібрання гуртка О. Кониського, навіть до українського театру, де гурток мав постійну ложу, Василь приходив із оберемком часописів, рукописів та коректури і, щоб не гаяти часу, працював.

Він жив роботою і фанатизм дослідника у його любові до праці призвів до невиліковного тоді захворювання – туберкульозу. Доманицький покинув роботу та був змушений серйозно лікуватися за кордоном. Перебуваючи за кордоном (Галичина, Польща, Франція), постійно цікавився українськими справами і працював, адже Доманицький був переконано й послідовно українським ученим: всі теми та проблеми оцінював поглядом українця. Як зазначає Г. Білоцерківська, з 10 років, відпущених йому долею, п’ять ховався по всіляких нетрях від недремного ока жандармів, решту – жив на чужині, рятуючись від тяжкої хвороби. Однак те, що він зробив, вистачило б не на одне життя.

Автор наукових праць з різних галузей: історичної, літературознавчої, бібліографічної, археологічної, етнографічної, друкувався в журналах "Киевская старина", "Літературно-науковий вісник", "Нова громада" та ін.

Упродовж семи років учений займався надзвичайно уважною текстологічною роботою, справжнім "буквоїдством": Доманицький переглянув усі доступні йому автографи-рукописи Т.Г. Шевченка та копії з них. Він використав матеріали, які зберігалися в Чернігівському музеї імені В. В. Тарновського, в редакції "Киевской старины", у В. Науменка, в Рум'янцевському музеї в Москві. Цю роботу він виконував, коли перебував під наглядом поліції, переховуючись де доведеться, працюючи по 12-14 годин, відновлюючи зіпсований видавцями текст.

Доманицький писав, як сидячи за цими реліквіями, не раз думав: "…Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжить та заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрощений".

У Петербурзі під редакцією В. Доманицького вийшло перше, найповніше, опрацьоване та звірене з автографами-рукописами видання "Кобзаря" (1907 р.). З усіх 215 поезій лише 8 були не перевірені з автографами. Цій текстологічній роботі Василь Миколайович присвятив спеціальну статтю "Критичний розслід над текстом "Кобзаря" Шевченка". За короткий час книжка розійшлася і Доманицький підготував друге, доповнене видання (1908 р.), яке теж швидко розкупили.

З переконливою науковою аргументованістю, вчений-поліглот працював із іноземними науковими працями, архівами тощо. Поет, письменник, перекладач Доманицький – редактор першого україномовного підручника "Історії України" М. Аркаса.

Надзвичайно результативною була практична діяльність В. Доманицького – кооператора. Засноване ним 1901 р. позичково-ощадне товариство вже у 1905 р. охопило 9 сусідніх сіл, мало кредит у Державному Банку й у центральних установах дрібного кредиту і числило свої обороти в сотнях тисяч карбованців.

1906 р. селяни Звенигородського повіту обрали В.Доманицького своїм представником на виборах до І Державної Думи і він переїхав до Петербургу. Працював у друкованих органах українських фракцій І і ІІ Державних Дум Росії. Після розгону ІІ Державної Думи українця за громадську діяльність було заслано на Північ, згодом заслання було замінено на 3-річне перебування за кордоном. Наприкінці 1907 р. В.Доманицький виїхав.

Уявіть собі: польське містечко Закопане, недалеко від Кракова, санаторій для туберкульозників "Єжево. Тут Василь Доманицький познайомився з В’ячеславом Липинським, який тримав у руках майже дочитану "Історію України" М. Аркаса, відредаговану, буквально переписану рукою Доманицького. З цього часу – вони ідейні побратими. Доманицький заохотив В. Липинського публікувати наукові праці українською мовою. Вони вирішили заснувати на кошти В. Липинського видавництво і друкувати книги Доманицького.

Брошура Василя Миколайовича "Як хазяюють селяни у чужих краях". Побратим вичитує коректуру, добирає ілюстративний матеріал і везе в Київ, бо Доманицькому повернення було забороненим. Липинський домовився з друкарнею Борисова про вихід твору, оплатив рахунки, але друкарня збанкрутувала. Та наполегливість Липинського перемогла: праця побачила світ.

Окрилені українці мали стільки планів, але сумна розв’язка стукала в двері… Стан здоров’я вченого погіршився, тому лікарі відправили його до французького містечка Аркашону. У червні 1910 р. батьки В.Доманицького, розуміючи, що син безнадійно хворий, отримали дозвіл на перевезення його додому, але запізно: 28 серпня (10 вересня) 1910 р. В.Доманицького не стало. Побратими перевезли прах в Україну. Оскільки дослідник перебував у списку "неблагонадійних", ховати в Києві його було заборонено, поховали в рідному Колодистому.

Сталося найстрашніше: батько відспівував свого сина…

Могила біля церкви (зруйнованої совєтами), на давньому надгробку напис: "Василь Миколайович Доманицький, український письменник і діяч, народився 17 березня 1877, помер 28 серпня 1910 р."; з правого боку:

"Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою",

а з лівого — церковно-слов’янськими літерами: "Блажени чістіи сердцемь яко тім Бога узрять".

Про трагічного оптиміста Доманицького Дмитро Донцов написав у спогадах: "Це був тридцятилітній чоловік із душею п’ятилітнього хлопця".