Козаки та відьми. Таємнича співпраця

Впливові люди, представники влади чи національної еліти нерідко тримали при собі відьом як радниць, оскільки знали - жінки ближчі до світу природи, краще відчувають людей та їхні наміри... Подейкують, що козаки активно користувалися підтримкою відьом, самі ворожили і практикували чари.

Але ж Запорожжя було територією, забороненою не лише для жінок, а й для відьом, – тут зосереджувалось магічне чоловіче начало. Погодьтеся, ми усі добре знаємо про козаків-характерників, які володіли надзвичайними здібностями. І цей факт є досить промовистим, бо на решті України явно домінувало жіноче ворожіння і чародійство.

Однак, за іншою версією на території Запорізьких Вольностей постійно перебувала значна кількість жінок: шляхтянки, які провадили розшук полонених, жінки-полонянки, котрі поверталися з татарсько-турецької неволі. Поза нею жило ще одне коло прямих контактів (спілкування) козаків-запорожців. Це матері козаків, дружини, сестри, кохані, коханки, вдови козаків, шинкарки та, звісно, відьми.

Варто звернути увагу й на те, що на той час весь християнський світ був охоплений полюванням на відьом – в Європі лютувала інквізиція, яка катувала і знищувала всіх, кого звинуватили у чаклунстві, а Московія лише потроху відходила від результатів "християнського" правління Івана Грозного. Козаки ж відкрито використовували чаклунів і чародіїв, не звертаючи жодної уваги на церковні застороги.

Досить поширеною є думка, що успіхи у військових кампаніях і на державній службі не обходилися без допомоги відьом. Наприклад, блискуча кар'єра київського воєводи А. Киселя породила свого часу чутки, що його мати була відьмою, і всіляко допомагала синові.

Цікаві факти також надає польський ксьондз Семеон Окольський, очевидець і безпосередній учасник подій – описуючи воєнні дії польського коронного війська проти Війська Запорозького під проводом отамана-гетьмана Якова Острянина, який завдав поразки ляхам в битві під Голтвою 1638 року.

"Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол, і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали… На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; крім того на височинах розмістили чаклунів і чародіїв, щоби вони мали змогу провадити заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем" 

Та й поляк Вацлав Жевуський в Підгірцях, кажуть, намагався перетворювати неблагородні метали на золото, а потім подався на Схід, де відкривав лікарні та школи. Його вважали справжнісіньким культуртрегером, був визнаний еміром, потім повернувся в Підгірці, згодом – у рідний Кам'янець-Подільський, де разом з козаками гуляв Поділлям під іменем Вєнчислав Ревуха. При цьому невідомо, де і як він загинув – може й не загинув взагалі...

Але головним героєм подібних чуток, без сумніву, був Богдан Хмельницький. У нього було кілька "особистих" відьом, з якими він неодмінно радився перед кожною битвою. Зокрема польські автори тих часів писали, що український полководець тримає у своєму війську відьму, яка, за їхніми свідченнями, консультувала воєводу перед важливими битвами. Саме вона пророчила гетьману поразки та перемоги.

Справа в тому, що поляки, які брали участь в Пилявецькій битві у вересні 1648 року і зазнали там поразки, почали поширювати інформацію про те, що програли вони не зовсім чесно, а саме – шляхтичі вказували, що програли вони лише через те, що Хмельницький скликав усіх відьом до свого війська і лише завдяки їхній допомозі зміг перемогти. Але саме із Заславською битвою пов'язують найвідоміший, пов'язаний з відьомством епізод Хмельниччини. Залишилось дві версії тих подій.

Перша належить Самуелю Твардовському; За нею сестра козацього ватажка Івана Донця, оборонця міста, перед битвою завжди ворожила, віщувала козакам майбутнє. Перед Заславською битвою вона попередила козаків про неминучу поразку. Неслухняні козаки програли битву, а відьму-сестру разом з іще однією відьмою заарештували. Другу звали Солоха й вона нібито була особистою радницею самого гетьмана Богдана Хмельницького, захищала його від вроків і зачарування. Обох відьом стратили, відрубавши голови.

Автор другої версії Мартин Кучваревич оповідає, що сестра Івана Донця дійсно була відьмою; щоразу перед побоєм виїжджала на герць і те, як завершувався її поєдинок, передвіщало кінець битви. Так і перед Заславською битвою стала вона до герцю, але зазнала поразки, тому кричала братові, щоб тікав. Після цього вона загинула. Козаки програли битву, покинули Заслав, прихопивши іншу відьму. Коли до міста ввійшло коронне військо, виявилося, що там залишилася Солоха – відьма гетьмана Хмельницького, помічниця, коханка, яка допомагала йому під Пилявцями. Її спочатку катували, під час тортур вона нібито весь час засинала, а потім дівчину спалили.

Ця цікава та неоднозначна тема знайшла відображення й у нашій багатющій літературі. Зокрема Ліна Костенко у своєму творі "Берестечко" теж змалювала справжню містерію – із чаклуваннями віщунки-відьми, яка вже три роки не полишає Богдана в його походах, а тепер – товчеться коло нього у Паволоцькій фортеці; із викликанням духу козака Небаби; з віщуваннями того, що буде з Хмельницьким та Україною потім, пізніше, в майбутньому. Власне, то сам Дух явився в образі козака Небаби, щоб сказати про часи, прожиті Україною після Хмельницького, а також про нелегку Богданову славу. На те він і Дух, щоб знати все, і не ховати правди. Душа Богданова не знатиме спокою, каже Дух: "в розпачі німому" вона "нестиме неспокутуваний гріх", – той, що про нього нагадає "гетьман слова" Тарас Шевченко.

Однак, Іван Франко у великій рецензії (фактично, статті) на збірку творів Пантелеймона Куліша "Хуторна поезія", яку опублікував 1882 року з великим полемічним запалом, логічно й дотепно вщент розбиває антинаукові закиди П. Куліша щодо Богдана Хмельницького, якого той звинувачував у дволикості, в тому, що гетьман нібито "козацькими дітьми платив Орді за дружбу, моливсь мощам і радився з відьмами" тощо.

"…Не один із нинішніх дипломатів під зглядом дволичності й десятьох Богданів заткне за пояс,— пише Франко. – Чи Хмельницький козацькими дітьми платив татарам за службу, сього ми, як не історики, не знаємо і досі не лучалось нам про те чувати. А що Хмельницький моливсь мощам і радився з відьмами, се, по-нашому, чей же не провина, а загальна ціха тих віків – і не такі люди тоді бували забобонні. Бачимо, отже, що завина д. Куліша якось розвівається парою… І оп'ять-таки, задля чого прийшла д. Кулішеві охота бризнути лишній раз болотом на "козацького батька" і винуватити його переважно за такі діла, котрі не були його особистою виною, а були або загальною хибою того часу або диктувались конечністю, історичним ходом розвитку народного. Яко історик повинен же був д. Куліш дійти до порозуміння і витолкування подій історичних, а се було би довело його й до толеранції, приличної історикові"

На жаль, лише очевидці тих давніх подій могли б розкрити нам усі таємниці мужніх Лицарів Дикого Поля. Із впевненістю можна сказати лише одне: безпідставно такі "подробиці" козацького буття виникнути не могли...