Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь

Легендарна розповідь про засновників Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь має мітологічне походження. Багато дослідників про це пише. Проте, знаходяться науковці, які вірять в справжність події і намагаються віднайти їхнє місце в історичному процесі. Звісно, що іноді так буває, коли історична особа могла обрости легендами близькими до якогось божества, отримати навіть його ім'я. Але скудність історичних відомостей про цю подію виключають таке перетворення. Ми ж підкріпимо мітологічну версію прикладами зі світогляду та символізму наших предків.

Звернемося до літопису "Повісті временних літ" (ПВЛ), щоб мати повне уявлення про цю легенду і дійових персонажів:

"Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, – бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, – то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,– котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те – Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися." [9, 4-6].

У Велесовій Книзі (ВК) розповідається схожа легенда. Щоправда тут додається отець Ор (Арій, Ірій, Єрей, Орій) у якого були ці троє синів. Окрім того легенда з ВК подає, що прийшли ці слов'янські роди з інших земель через голод: "Стали ті слов'яни вельми скудними, і животи кормити нічим не імали. І рекли Ірію-отцю: "Веди нас вон". І рек Ірій: "Се я є на вас із синами своїми". І рекли йому ті: "Подлегнемо". І йшли з Києм, Щеком і Хоравом, трьома синами Ірьовими, іншу землю глядати. І з того почався рід слов'ян аж до днесь." [1, д.38а]; "І пішли всі і синів троє од Орія. Були ті Кий, Пащек і Горовато, откуди три славні племена істекли." [1, д.4г].

Брати у ВК виступають з трохи розхожими іменами, але близькими, це якраз дасть нам можливість ширше пояснити значення імен легендарних осіб. Отець Ор в "Повість врем'яних літ" не зазначений, проте у Велесовій Книзі він виступає мітологічним уособленням весняного Сонця або того, що сходить, тобто є близьким до Ярила 1, 166].

Якщо у Повісті всі брати і сестра перебувають у одному місці на різних горах, то ВК каже нам про розселення племен на чолі з братами, що має під собою створення окремих слов'янських народів, що збереглися донині – це чехи і хорвати: "І там рече отчий Глас Аріїв трьом синам ділитися на три роди і йти до полудня і до западання Сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так поділили скот, пішли в інші землі три роди, та сіли всяк до гмиті своєї. А Кий, бо речуть, ставив град, і тому ім'я дано єсь Київ." [1, д.31]; "Се бо Ор-отець іде перед нами, і Кий веде за Русь, і Щеко веде племена свої, а Хорев хорви свої." [1, д.36а].

Кияни стали основою для русичів: "І там Кий утворив град Київ. І се скопище: поляни, деревляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І стали русичі." [1, д.33]; "Кий бо усівся в Києві, і тому ми підлягли, і з ним до цього Русь будуємо." [1, д.7з]; "Кий утвердив наш град, який обжили славні роди інші." [1, д.15б]. Як бачимо Кий тут єдиноправно володіє пагорбами на Дніпрі, хоч назви гір Хоривиці і Щекавиці досі присутні в Київській топоніміці.

Аналогічну легенду про отця і трьох братів ми зустрічаємо в "Великій хрониці про Польщу, Русь і їх сусідів ХІ–ХІІІ ст.", де у владики панонців Пана було три сина Лех, Рус і Чех, які помножилися у роді і володіли трьома королівствами, лехітів, русів і чехів-богемців. Звісно, що лехіти мали найбільшу владу в цій імперії, бо складений літопис саме поляками-лехітами. [4, 52].

Сестра Либідь у Велесовій Книзі не згадується, замість неї є син Кия Лебедян: "І се Кий умре за третім десятком літ владичництва нами. І по сьому був син Лебедян, іже се речився Славер, і той живе двадцять літ. А по тому був Верен з Великограддя – також двадцять. І по тому Сережень – десять і остальні." [1, д.36б]. Але це не означає повну відсутність подібного жіночого мітологічного персонажу, щоб нагадувала нам птаху лебідь. За своїм ім'ям і деякими ознаками Либідь може ототожнюватися з птахом смутку з Велесової Книги, яка віщує біду, втрати на полі бою: "Да не встане Обідоносиця Дажбовим внукам, які же в яругах ворогів дбали". [1, д.7б]. Зі схожим ім'ям Богиня згадується в "Слові о полку Ігоревім", вона постає в образі лебедя: "Встала Обіда в силах Даждьбожа внука, вступила бідою на землю Трояню, заплескала лебединими крильми на синім морі біля Дону, плещучи, збудила жирні времена." [17].

Один із ранніх дослідників ПВЛ В. Татіщев вважав Кия вигаданим персонажем: "Про володарів хоч Нестор і каже, начебто перший був Кий, але це явно треба вважати за вигадку для закриття наведення давності, яке відрізняється тим, що Київ був дуже давно... Це явно, що за відсутності древніх відомостей і від незнання імені (засновника Києва) вигадано." [8, 18].

Аналогічно Микола Карамзін поставив під сумнів існування братів: "Може бути, що Кия і братів його ніколи насправді не існувало, і що вигадка народна перетворила назву місць, які невідомо від чого походять, в назви людей." [7, 49]. Хоч ці дослідники не вірили в існування Кия, але і не запропонували вирішення цієї проблеми на основі образності даного мітологічного персонажу.

Історик Микола Котляр приводить цікавий свідчення з пізнього літопису: "В одному з них зустрічаємо приклад об'єднання сюжетів переказу про Кия, Щека і Хорива і відомої за ПВЛ легенди про відвідання мітичним апостолом Андрієм київських висот: "Кий же і Щек і Хорив сотворив град в ім'я брата свого старійшого на горі, де благословив святий апостол Андрій, і нарікли ім'я граду тому Київ". Тут збережений, – далі продовжує дослідник, – характернійша ознака народного переказу: намагання за будь-яку ціну підтвердити його справжність, чому в даному випадку послугувала спроба локалізувати територію створення Києва посиланням на легенду про встановлення хреста Андрієм на місці майбутнього стольного граду. Разом із тим перед нами літературна обробка фольклорного матеріалу "Повісті времяних літ". Насправді, Андрій (навіть якщо вірити в його існування) ніколи не був в Подніпров'ї." [8, 22].

Приведемо ще один цікавий і не дуже зрозумілий для дослідників уровок з Велесової Книги. Подаємо автентичний текст для звірення: "І поставі пєрвѣє родъ слвєнъ млбіщє во грду інді Кііву, єжє рєчєнь єсть Кіів. А в колѣ єму сѣліті імє ся." [1, 38а]. Переклад за Борисом Яценком: "І поставив вперше рід слов'ян молебище в граді Індікиєві, який названий Київ. І в колі його селитися стали." [2, 72]. "Індікиєві" дехто використав як вказівку на зв'язок з Індією. Галиною Лозко випраляє: "десь в граді Києві", посилаючись на В. Даля: інді – інший, інда – так що, інно – навіть, іногде – десь. [3, 308].

На нашу думку, в цьому уривку мова йде про якийсь об'єкт пов'язаний з назвою "кий", наприклад: переправи чи пристані (тут вписується Кий-перевізник); огорожа з київ (палиць); місця, де знаходиться символ влади – кий, тобто стольний град.

Але найбільш вірогідно на пагорбі стояв хрест-щогла, яка могла слугувати як священним знаком на Мольбищі, а також бути астрономічним знаряддям для виміру положення Сонця, які ставили на Лисих горах. А від цього об'єкту-Кия град отримав назву Київ. Тут стає доречною легенда про ап. Андрія, який встановив на горах хреста: "А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: "Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог". І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору." [9, 3].

Переправа апостола Андрія, який за походженням був рибалкою, на човні підкреслює особливе значення у давніх віруваннях плавзасобу. Тому вважається, що храми будувалися у вигляді корабля [20, 216]. Самі вітрила з образом Сонця (Ісус Христос – теж символізує Сонце) розпиналися на щоглі-кию і давалися вітрам на жертву. Хоругви також мають в основі хрест-щоглу. Тому можемо припустити, що мольбище на Київській горі мало вигляд великого човна. Якщо розглядати трьох братів засновників Києва, то Хорив – корма (кермо) човна, це образ храму-гори, Щек – носова частина, що слугувала відкритою площадкою для спостережень, а Кий – щогла.

Микола Котляр вважав, що в XI ст. в Новгороді зародилася легенда, яка була покликана розвінчати Кия, позбавивши його княжого звання, де він зазначений перевізником через Дніпро чи звіроловом. Нащо Нестор-літописець заперечив і привів докази його знатності, бо Кий ходив до цесаря. [8, 20]. Ми ж не будемо відкидати це повідомлення, бо воно є образним.

Санскритолог Степан Наливайко теж підтверджує зв'язок перевізника і князя: "... саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, а й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав важливу роль в уявленнях, віруваннях і обрядах давніх слов'ян."  Дослідник повідомляє, що Костянтин Багрянородний (Х ст.) назвою Самбатас озвучує Київ, ім'я Самбатас мав батько антського князя Хільбудія, про якого в VI ст. пише Прокопій Кесарійський. В санскриті слово samba означає "кий, жезл, скіпетр", водночас це і назва громової стріли, ваджри – зброї Індри. Від samba в санскриті утворене й sambin – "веслувальник, човняр". [11, 533, 534].

Борис Рибаков пише: "Академік Н.Я. Марр звернув: увагу на разючу подібність руської літописної легенди про заснування Києва із записом у вірменській «Історії Тарона», написаної Зенобом Глаком в VIII столітті. Там є легенда, яка не має ніякого відношення до історії Вірменії, штучно вставлена в канву давніх вірменських подій, але вона повністю збігається з київським переказом: три брата – Куар (Кий), Мелтей і Хореван (Хорив) – засновують три міста в країні Палуні (Поляни), а через деякий час брати створюють ще місто на горі Керкей, де був простір для полювання і велика кількість трав і дерев, і ставлять там двох язичницьких ідолів." [15, 37-38]. Рибаков вважав, що вірмени запозичили цю легенду у русів, але деякі дослідники вважають її самостійною і шукають у давній Вірменії відповідні міста.

Мелтея, як і Щека, ототожнюють зі Змієм. За тримірним розподілом корабля Щек – вигнута носова частина у вигляді Змія. Або, як це бачимо на грецьких суднах, попереду яких малювалися очі, передня частина позначає щоки, або за іншим варіантом імені Пащек – пащу, пащеку. [1, 182].

Знайдемо місце і для Либеді, думаємо, що її образ стояв на кінці човна, як оберіг у вигляді птахи лебедя. Георгій Шаповалов зазначає, що іноді в моделях суден різних народів обидві їх сторони прикрашені головами птахів з подовженнями, як у лебедя або качки. А над середньою частиною човна, зверху, на рівні голів завжди розташований символ сонця у вигляді диска [20, 110, 191]. Весь човен теж можна ототожнювати з водоплавним птахом. Ще, як варіант, Либідь може позначати воду. В Києві з півдня протікає невеличка річка Либідь, яка впадає в Дніпро. Південніше від неї знаходиться ще одна Лиса Гора Києва. За переказом раніше вона називалася Дівичою [19, 35].

Краєзнавець Петро Семілєтов посилаючись на свідчення вважав, що городок Либеді мав бути на цій Дівич-горі: "Сестра ж їх Либідь над річкою Либіддю свої облоги положивши, там же і город на пагорбі високому згородила від свого імені Либідь."; "Сестра їх Лебідь побудувала біля річки Лебедя на високому пагорбі Лебедин". [16, 355].

Як варіант човни могли мати форму дракона: на носі – голову, а позаду – закручений хвіст. Подивимося на реконструкцію човнів такої форми на світлинах.

Припускаємо, що в культових комплексах у вигляді човна, на відкритих горах для спостереження за сходом Сонця на рівнодення, духовна особа стояла на підвищенні в районі корми, дивилася крізь хрест-щоглу в центрі і свій погляд звіряла з носом човна.

Три брати могли уособлювати три сонячні події дня: ранок, полудень і вечір. Саме про них згадує Велесова Книга в оповіданні про отця Богумира (мітологічне уособлення осіннього Сонця на противагу отцю Орію – весняному) і його сімейство: "У той час був Богумир, муж Слави, і мав трьох дочок і двох синів... І тут мати їхня, іже речена Славуна, про їхні творячи [*дбаючи] потреби, і рече вона до Богумира цими днями: "І маємо дочок своїх віддати і внучат зріти [*очикувати або доглядати]", – так рече. І повози упряже і їде, кудись. І приїде до дуба стоячого в полі, і остався вночі біля вогнища свого. І виде [*баче] ввечері мужі троє на комонях до нього стрімилися. І рекли ті: "Здраві будь! А що іщеш?" Оповів їм Богумир туги свої. А вони же отвічають, яко суть самі в поході да ймуть жінок. Обратився Богумир на степи свої і веде троє мужі дочерям. Од них три роди ізійшли, від Славуни були. Од тих бо походять древляни, кривичі і поляни, яко перва дочер Богумира імено мала Древа, а друга – Скрева, а третя – Полева. Сини ж Богумира мали свої імена: Сіва і молодший Рус. Від тих походять сіверяни і руси. Троє бо мужі були три вісники: про утро, про полудень і вечір. [1, д.9а].

Окрім святилища-човна, розглянемо Київські гори, як природнє утворення, що могло відображати образ човна з його поділом на три частини. На жаль, з топонімікою гір маємо проблеми, через скудність описів. Тому є кілька версій щодо назв гір і суперечки досі продовжуються.

Приводимо більш визнану версію, процитувавши Бориса Рибакова: "Прямо за Подолом, облямовуючи його з південного заходу, перебували витягнуті в одну лінію три гори: південна найближча до «Гори» – Замкова гора (Киселівка, Фролівська гора); далі, на північний захід, – Щековиця, а за нею, в найбільшому віддаленні від Дніпра, – Лиса гора (Юрковиця, Йорданські висоти)." Рибаков визначав, що з Щековицею немає проблем, бо вона, як при Мономахові, так і зараз має ту ж назву. Щодо Хоревиці, то він вважав, що треба приєднатися до думки В.Б. Антоновича і ототожнювати її з Лисою горою (Юрковицею). А поселення Кия схильний розташовувати на Замковій горі. А пізніше його городок був перенесений на Старокиївську гору в межах пізнішого міста Володимира. [15, 40,42].

Спробуємо висловити свою версію, згідно човнового поділу. Маємо три гори, що розташовані над Подолом. Враховуючи природний напрям лінії гір човен обернений до південного сходу. Якщо Вважати Лису гору (Юрковицю) Хоривицею, то це має бути корма човна. Далі має стояти Кий-щогла, але зараз це сучасна гора Щекавиця. Вважаємо тут помилка. Іноді так буває, що втрачається пряма передача переказу з топонімічною прив'язкою і сусідній об'єкт отримав назву помилково. А вже Замкову гору треба вважати Щекавицею – змієвидний ніс човна (див. у словнику Володимира Даля: Шек – нижній обвід, вигін корабельного носа, водоріз [18]). Водоріз розсікає воду, тому виходить, що слова Щек і Січ мають бути тотожними.

Неодноразово перебуваючи на витягнутій Замковій горі складалося враження, що вона символізує Змія Горинича, а південний горб гори неначе його голова. Прив'язка городка Кия до Боричевого узвозу швидше стосується нового міста на Старокиївській горі.

Дослідник історії Києва М.І. Петров дійшов висновку, що в давнину Щекавицею називалася ціла група пагорбів: "... древня щекавицька гряда гір і височин простягалася зі сходу на південний захід від нинішньої Щекавиці до астрономічної обсерваторії включно. З другого боку, назву Щекавиці додавалося до інших топографічних пунктів, що лежали на північ від Старого міста. Ще в кінці ХVI ст. (1595 р.), за свідченням київського католицького біскупа Йосипа Верещинського, гора, що височіла над нинішнім Вознесенським узвозом, на південній стороні його, де знаходиться зараз митрополитський огород, називалася "Біскупською горою або Щекавицею, від князя Щека, рідного брата Кия" (Кіевская Старина", мартъ, 1894 г., стр. 401 и 409)" [14, 6].

За цими свідченнями виходить, що з назвою Щекавиця виходила плутанина, через те, що була втрачена первісна прив'язка цієї назви до гори. Одні ставлять Щекавицю на Копиревому кінці, тобто у верхів'ях Вознесенського узвоза, інші у пониззі, де узвіз переходить до вул. Нижній Вал, тобто сучасної Щекавиці. Але тоді розташування Щекавиці не відповідає опису Петрова, бо на південній стороні від Вознесенського узвозу опиняється Замкова гора. Так що наша версія є не гіршою за інші, але ми намагалися обґрунтувати розташування гори за символікою корабля. Навіть якщо прийняти, що Щекавиця зараз визначено вірно, то тоді все одно треба ставити Києву гору між Хоревицею і Щекавицею.

З малими горами розібратися не вдалося. Спробуємо висунути ще одну версію, розвернувши "човен" в інший бік. Якщо підтримати думку Петрова і ціла група малих гір – це Щекавицька гряда (сучасні Замкова, Щекавиця, Юрковиця) тобто один великий ніс човна. Тоді горою Кия буде Старокиївська гора, а Хоревицею вважати весь інший масив на південь по Дніпру до бульвару Дружба народів у Печерському районі Києва, а то й до річки Либідь. Тоді кінець човна у вигляді Лебедя чи хвоста Змія треба вважати Дівичу гору (Лису) за річкою Либідь.

Цікавими для нас є відомості вірменської легенди, яку Рибаков прив'язав до нового міста: "... і російська літопис і вірменська «Історія Тарона» в повній згоді один з одним говорять про те, що у князя Кия (Куара) спочатку була резиденція в одному місці, а після деякого часу брати зійшли на високу гору з мисливськими угіддями і тут-то і заснували нове місто. У вірменській записі йдеться про постановку в новому місті на горі двох ідолів." [15, 41].

Згідно з вірменським мітом, князі Деметр і Гісане, брати, які родом з Індії. Вони викликали гнів свого правителя і втекли у Вірменію. Цар Вагаршак дарував їм країну Тарон (Західна Вірменія, на сході сучасної Туреччини), в якій вони побудували місто Вішап. Через 15 років цар убив обох братів, а владу в Тароні передав їхнім трьом синам, які спорудили на горі Карке статуї своїх батьків-богів Деметра і Гісане, а служіння їм доручили своєму роду.

Оскільки Гісане був довговолосим, то і служителі його культу відпускали довге волосся; прийнявши християнство. В пам'ять своєї давньої віри вони стали залишати на голові дітей косу. Гісане, буквально означає "довговолосий", могло бути епітетом, який в древності міг відноситися як до Шиви, так і до Соми. Саме образ Шиви близький до образу Гісане. [6; 5].

Як на нашу думку, то ці два "ідола", хоч вже і багато разів перероблених досі стоять на Старокиївській горі. Це дзвіниці Софії Київської та Михайловського Золотоверхого собору. Згідно з думкою деяких істориків, київський князь Ізяслав Ярославич, чиє християнське ім'я було Димитрій, збудував монастир св. Димитрія та церкву у верхньому Києві поблизу Собору святої Софії в другій половині 1050-х років. Через півсторіччя його син Святополк II Ізяславич збудував в 1108–1113 роках монастирську церкву (була закладена 11 липня 1108, тут був похований її фундатор), присвятивши її своєму патронові архангелу Михаїлу. [10].

Як бачимо один об'єкт зберіг навіть свою назву, не заважаючи на пізнішу легенду походження культової споруди. На нашу думку на тому місці було колись збудоване величезне святилище з двома дворами – чоловічим і жіночим. Ця культова споруда мала орієнтацією за лінією з південного заходу на північний схід (зараз це Володимирський проїзд), тобто на сходження Сонця у день літнього сонцестояння. Аналогічні двори тільки меншого розміру є на хортицькому святилищі-обсерваторії доби бронзи, що досліджено Максимом Остапенком, археологом НЗХ "Хортиця" в 1993-1998 рр. [див. 13, 92-103]. Деметр – це наш Дмитро або Мир – Бог осіннього Сонця. [12, 97]. А ім'я Володимир, також має складову Дими(т)р, що наближає все це до одного витоку топографічних назв.

Софія, явно символізує жіночий двір і замінила Гісане (довговолосий). Варіант, що це може бути отець нареченої Велес (Волос), який є волохатим, тому священнослужителі-отці, що його замінюють носять довге волосся. А сам двір – це вмістилище-казан, яке тримає багатство, як і жіноче лоно. Так як Гішане (Ішана) є втіленням Шиви [11, 402], то це також дає підтвердження, що той двір символізує нижній світ, місячний, а роги Велеса це і є Місяць.

Можливо, що переказ про Аскольда і Діра також мають відношення до цього подвійного духовного комплексу. Можна цих двох мітологічних персонажів порівняти з Перуном (оскорд – заст. сокира) і Велесом (діра – як місце поховання і потойбіччя).

Узагальнюючи викладені факти з різних легенд можна визначити, що переказ про Кия, Щека і Хорива має під собою міт, який пов'язаний із природніми київськими горами і давніми Богами, що має символіку човна. Він слугував для перевезення водою, а разом із тим став праобразом давніх культових споруд, що в першу чергу могли використовуватися як астрономічні знаряддя для складення календарної системи. Київ, як місто сформувався на перевозі, мав гарний порт і пагорби, які використовувалися, як для оборони і побудови міста, так і для створення духовних святинь.

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7526 (2018). – 192 с.
2. Велесова книга: ритм. пер. укр. мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка; рос. мовою – В. Яценка. – К.: Велес, 2004. – 256 с.
3. Велесова книга: Волховник / Упоряд., переклад  Г. Лозко. – К.: ФОП Стебляк, ТОВ "Мандрівець", 2015. – 512 с.
4. "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІІ вв.: (Перевод и коментарии) / Под. Ред. В.Л.Янина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 264 с.
5. Гисане. – https://ru.wikipedia.org/wiki/Гисане.
6. Деметр. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Деметр.
7. Карамзин Н.М. История государства Российского в 12-ти томах. Т.1/Под ред А.Н.Сахарова. – Москва: Наука, 1989. – 640 с.
8. Котляр Н.Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. – К.: Наукова думка, 1986. – 160 с.
9. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
10. Михайлівський Золотоверхий монастир. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Михайлівський_Золотоверхий_монастир.
11. Наливайко C.I. Українська індоаріка. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
12. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7526 (2018). – 172 с.
13. Пашник С.Д. Символіка святилища-обсерваторії на о. Хортиця та спроба її інтерпретації // Хортицький семінар: Сакральна географія і феномен паломництва: вітчизняний і світовий контекст. Зб. наук. пр. / Науковий редактор і упорядник Ю.Ю. Завгородній. – Запоріжжя: Дике Поле, 2012. – С. 92-103.
14. Петров Н.И. Историко-топогрфические очерки древнего Киева. – К., 1897. – 268 с.
15. Рыбаков Б. "...Кто в Киеве нача первее княжити..." / Наука и жизнь. – Москва. - №4. – 1982. – С. 36-42.
16. Семилетов П. Ересь о Киеве. – К., 2015. – 1553 с. – http://semiletov.org/kiev/eres-o-kieve.pdf
17. Слово о полку Ігоревім. – https://svit.in.ua/kny/slovo.htm.
18. Толковый словарь живого великорусского языка Владимира Даля. У 4 т. – СПб.-М., 1880-1882 рр.
19. Українські перекази / Зібр. М.Возняк. – К.: Абрис, 1993. – 120 с.
20. Шаповалов Г.І. Судноплавство у духовності давньої України. – Київ-Запоріжжя: Дике поле, 2001. – 264 с.