Твердження про те, що однією з вагомих причин прийняття християнства в Україні-Русі була потреба посилити князівську владу, не витримує жодної критики.
Монотеїзм не завжди сприяє утвердженню одноосібної влади (автократії), а наявність певної кількості богів – зовсім не причина анархії. Політеїзм – це завжди певна ієрархія вищих сил, яка не заперечує верховну владу сюзерена. Як у богів є найвищий володар, так і в людей він має бути.
Варто відзначити, що християнство зовсім не та релігія де панує виключно один Бог, і не було воно таким наприкінці І тисячоліття. Бог християн – Трійця (три іпостасі = три боги), а крім того наявні боги рангом нижче: Богородиця, янголи, святі, мученики,тощо. Крім того визнавалося існування сатани, чортів, та іншої "нечисті", яких аж ніяк не можна зарахувати до звичайних живих істот .
Якщо навіть князь Володимир і мав мету за допомогою християнських попів посилити "владну вертикаль", то з цим завданням він не впорався. Одразу по його смерті починається братовбивча війна його синів-спадкоємців. А після смерті Ярослава Мудрого, сина Володимира, розпочався період міжусобиць князів та князьків, що зрештою знищило Русь як державу.
Ідея посилити владу монарха за допомогою віри в Христа в самому зародку була приречена на невдачу. Історія інших народів спростовує міфи про централізаторську місію християнства. Майже одразу по прийняттю віри в Христа Римська імперія розділилася на Східну та Західну. Натомість політеїстичний Рим був унітарною державою, і зберігав високий рівень єдиновладдя попри численні громадянські війни.
Можна пригадати інші високо централізовані держави, де панувало багатобожжя: Давній Китай, Середньовічна Японія, Тавантінсу́йю (держава інків), Давній Єгипет та Іран, Ассирія, елліністичні держави діадохів Олександра Македонського, та ще багато інших.
Натомість в християнських державах Європи панувала феодальна роздрібненість аж до часів пізнього Відродження, а в Італія (осередді католицького християнства) та Німеччині ("Священній Римській імперії німецької нації") – аж до новітніх часів. З усіх середньовічних християнських держав централізованою була лишень Візантія, і то завдяки традиціям державного устрою язичницького Риму.
Єдиним прикладом поєднання монотеїзму та державної централізації були (і є) країни ісламу. Це по суті теократії, де при владі були спадкоємці і правонаступники пророка Мухамеда – халіфи. Втім це не дуже відрізняється від влади божественних фараонів, римських імператорів, мікадо в Японії та інших країн, де панувало багатобожжя.
Взагалі централізація держави зумовлена внутрішніми чи зовнішніми суспільними причинами, і в малому ступені панівною ідеологією. Ідеологія (в тому числі релігія) або посилює, або гальмує об'єднавчі процеси. Так у Давньому Китаї та Єгипті сильна владна вертикаль була наслідком господарських потреб: задля організації системи зрошення ланів. У арабів часів Мухамеда та в монголів Чингізхана, як і в Римі, або Македонії Олександра, чи інкській Тавантісуйю, виникла потреба в потужній зовнішній експансії зумовленої демографічними та економічними чинниками: потребою в нових ринках, надлишком населення, перевагою у військових технологіях, тощо.
Якщо пригадати країну з традиційно жорсткою «владною вертикаллю» – Московію, то потреба в сильній вертикалі влади – наслідок спроби придушити національно-визвольні рухи поневолених Москвою народів: тюркських, угро-фінських, кавказьких, малих народів Півночі, монгольських... І"духовні скрєпи" - лише жалюгідна спроба виправдати жагу абсолютного домінування православних чекістів над пригнобленою «масою холопей государевых».